«Шиллер писав, що мистецтво є прекрасною брехнею, а (…) таку брехню можна розуміти як перенос у сенсі, запозиченому з психоаналізу», – пише польський філософ Пйотр Ґрачик про свою книжку «Майбутнє певної метафори», що присвячена мистецтву. Він пояснює, що знаряддям такого переносу є метафори, в котрі закохується користувач або користувачка мистецтва, бо на них переносить основоположну травму людства, так звану «подію вразливості», що полягає у послабленні нашої тваринності і котра дає нам як людям час і мову.
Отже, спробуємо сьогодні придивитися до того, чим є мистецтво в такому розумінні, наскільки воно важливе для людини, та яке час і мова мають тут значення. А у цьому нам допоможе вже представлений автор – доктор філософії, ад’юнкт Інституту культури Яґєллонського університету Пйотр Ґрачик, чия книжка, про котру ми вестимемо мову, 2015 року здобула головну польську філософську нагороду – Нагороду за найліпше метафізичне есе ім. Барбари Скарґи.
- Розмірковуючи про майбутнє певної метафори, під самою цією метафорою ви розумієте мистецтво. І кажете, що ця метафора мала ключове значення для появи людини. Чи я добре зрозумів?
- Так мені здається, що людина є результатом чогось, що можна назвати катастрофою, наслідком якогось розриву чи щілини у дійсності. Людина з’являється в такому місці, де щось у світі розламалося, зірвалося. І під результатом такого надриву я розумію людську спроможність переживати час. А іншим боком такої можливості переживання часу є відчуття відірваності від минулого та наближення до чогось, що сприймається як смерть. Перед нами стоїть смерть, а за нами – щось, що від нас відпало, тобто минуле. На додаток, необхідним знаряддям для переживання часу є мова. Тобто, мова і час – це два боки однієї медалі. Відчуття втрати зв’язку із минулим можна виразити за допомогою різноманітних метафор, наприклад вигнання з раю або, так само, за допомогою народження, виходу з лона матері. Йдеться про виривання з якоїсь єдності. Це, власне, і є розривом. Це є виразом страждання. Страждання було б чимось іншим, якби воно не мало часового контексту. Натомість, умовою того, аби ми відчували час як втрату зв’язку із минулим, а разом із цим як наближення до певної межі, тобто просто до смерті, є мова. Отже, ми вписані в час, бо ми маємо мову. Тому кажучи про метафору, я маю на увазі, власне, і те, і друге. Йдеться про час як про час вмирання, і про мову як про те, що нам пояснює наше вмирання.
- Як вона це пояснює?
- Завжди, власне, у міфологічних формах, тобто як певну релігію. Ми завжди живемо в релігійному світі, у дуже широкому розумінні цих слів, тобто ми завжди є частиною якогось міфу. З тим лише, що такі міфи можуть бути різними. Про це, мабуть, і є моя книжка. Власне, вона завершується розглядом трьох можливих способів переживання міфу і перебування в ньому. Тобто, це неначе три такі можливі метафори.
- І, власне, однією з них є мистецтво, котре пояснює трагічність людського існування? Але теж, парадоксально, пояснюючи його як трагедію, воно дає нам – досить оптимістично навіть – підстави для існування і надію на майбутнє?
- Через це, звісно, можна висунути мені претензії, що я занадто розчиняю мистецтво, з одного боку, в якійсь часовій онтології, тобто у мисленні про часовість і смертність людини, а з іншого – в релігійності. Проте, мені здається, що ті форми, яких набуває наше переживання часу, тобто вирази нашої релігійності мають характер мистецтва. Якби мене хтось запитав, чи я вважаю, що між мистецтвом і релігією існує якась чітка межа, то я би сказав, що, радше, ні. Бо мистецтво завжди десь глибоко є релігійним. Хоч релігії можуть бути різними.
- А чим, отже, є мистецтво? Адже, з огляду на почуте, йдеться про якесь надзвичайно широке поняття, до котрого вписати можна і філософію, скажімо?
- Добре, що ви раніше згадали про трагедію. Бо мислення про трагедію з такої перспективи, звісно, з одного боку визначається класичною грецькою літературою, а з іншого – Фройдом. Це відомо, не лише я так думаю, що Фройдові завжди було близьким мислення про греків і їхню міфологію. І загалом про релігію, бо він думав не лише про греків, адже, з іншого боку, його провідником на інтелектуальному шляху був, однак, Мойсей. Він себе розглядав як таке собі останнє втілення Мойсея – того, хто дає остаточний вираз монотеїзму. Неочевидно, що Фройд усвідомлює таку глибоку, неявну релігійність людського життя. Натомість, грецьку трагедію – повертаємося до цього питання – він інтерпретує як спектакль психоаналізу. Хоч про це говорити можна довго. У своїй книжці я звертаю увагу на один аспект, що мені здається тут важливим: це поняття переносу у Фройда. Це полягає в тому, що під час спектаклю психоаналізу завжди є так, що психоаналітик повинен пробудити в аналізованій особі щось, що є джерелом якоїсь травми, якогось індивідуального ключа до його душі. І з цією метою сам має стати неначе приманкою для нього, має його, в певному сенсі, захопити.
- Що це значить?
- Я тут іду за спостереженням Лакана про те, що найдовший перенос в історії Європи ініціював Сократ. Звісно, я маю на увазі діалог «Бенкет» за участі Сократа, і те, які там були відносини між Алківіадом і Сократом. В якийсь момент цей останній захоплює собою Алківіада, але одночасно віддаляється від нього, тобто не дозволяє, аби він остаточно переконався, що тим, чого йому бракує, що становить причину його страждання, є Сократ. Отже, завдяки цьому Алківіад має шанс зауважити, що те, про що йшлося Сократові, є, насправді, в ньому самому. Це він є джерелом захоплення, котре він відчував у відношенні до філософа, і це в собі він має шукати причини того браку, через котрий відчуває потяг до Сократа. Отже, перенос полягає у зосередженні на собі тієї лібідинальної, життєвої енергії, що є ключем до вразливості аналізованої особи.
- І вона, скерована назовні, має бути переспрямована всередину…
- Так. Отже, моя думка така, що у випадку мистецтва психоаналітиком виявляється сам твір мистецтва. Тобто, митець сам створює свого психоаналітика, який, з одного боку, його підкорює, а з іншого – залишає його самого собі. І в цьому полягає завдання мистецтва.
- Тобто, мистецтво виконує функцію лікаря або ліків, що застосовуються людиною щодо себе самої, таким собі фармаконом?
- Так, але в певному сенсі, адже штука полягає в узовнішненні. Це, мабуть, її найважливіший аспект. Тому я би не робив такого наголосу на терапії. Чи вдасться вилікувати, чи ні? Власне кажучи, людська хвороба вічна. А єдиними ліками тут є смерть.
- Але фармакон – це грецьке поняття – може значити не лише ліки, а й отруту…
- Фармакон є також отрутою… Натомість у мистецтві, як мені здається, найважливішим є те, що те, що було в нас, раптом опиняється перед нами – стає зовнішнім, набуває якихось форм. І те діє не лише на митця, а виявляється якоюсь універсальною таємницею, універсальним Сфінксом, перед котрим свої трагічні драми можуть грати всі.
- Читаючи вашу книжку, в мене з’явилося враження, що ви бавитеся із амбівалентностями, двозначностями. І, зокрема, говорячи про внутрішнє і зовнішнє і вдаючись до такого поняття, як вразливість, ви говорите про те, що вона – наша людська вразливість – у зовнішньому вимірі є проявом слабкості, а у внутрішньому – сили. Як це стосується цього контексту, про який ми ведемо мову?
- Мені здається, що така амбівалентність є чимось таким, що найглибше характеризує становище людини. З одного боку, людина є результатом якогось розриву, травми, що її по-різному намагається заповнити, наприклад, за допомогою науки. Замість визнати його, вигадує якісь пігулки, аби ліпше себе почувати. Це вираз слабкості, страждання, чому сприяє наша часовість. Проте, з іншого боку, через більшу відкритість на страждання ми виявляємося ближчі до чогось важливого. В тому сенсі, що, можливо, та таємниця, котрою ми самі є, дає надію на якесь рішення в нас самих. Останнє речення в моїй книжці таке, що, можливо, вдасться злетіти до сонця і не впасти, на відміну від Ікара, тобто затримати час.
Антон Марчинський