Наприкінці ХІХ та передусім протягом ХХ сторіччя польська філософія зазнала розквіту, давши світові таких мислителів, як ціла плеяда представників Львівсько-Варшавської школи на чолі із Альфредом Тарським, а, окрім цього, Романа Інґардена та, згодом, Лєшека Колаковського і Барбару Скарґу.
Для історії філософії – все це імена світового масштабу. Й лише одне жіноче. Та неабияке. Барбару Скарґу вже за її життя (а померла вона 2009 року у без малого дев’яносторічному віці) називали першою дамою польської філософії, так само, як Марію Склодовську-Кюрі аж до сьогодні називають першою дамою польської науки.
Один з найважливіших у Польщі неурядових осередків, який займається популяризацією філософії, зокрема підтримкою філософських досліджень і книговиданням у цій галузі – Фонд заради мислення – названо її іменем. Саме завдяки цій установі на початку грудня у Варшаві відбулася сесія, присвячена Барбарі Скарзі, під час котрої своїми спогадами про мислительку поділився не менш визначний польський класичний філолог та – особисто – її близький друг, професор Юліуш Доманський з Варшавського університету.
- Я маю почати від певного здивування. Здивування через факт, що Барбара Скарґа і я були протягом багатьох років друзями, котрі, я би сказав, були дуже одне до одного прив’язані. Вона була старша за мене на 8 років. Звісно, різниця віку в певному віці вже нічого не значить. Ми почувалися ровесниками. Але феномен нашої дружби дивний (принаймні в моїх очах), бо не часто можна зустріти двоє настільки різних людей, якими були ми. Це проявлялося в різних площинах. По-перше, це була різниця в темпераментах. Барбара Скарґа була особою швидкого мислення, швидкої дії та величезного розуму, що реагувала негайно й так, як треба. Я зовсім інакший: повільний. Також вона була сильною особистістю: мала сильну волю, яку вміла реалізувати. Загалом, вона досягала без великого клопоту того, що визначала собі за мету. Про себе я такого сказати не можу. Я завжди дещо занурений у себе і нерішучий, постійно вагаюся, маю якісь застереження щодо своїх планів тощо.
Професор Доманський згадав про те, що разом з Барбарою Скарґою він працював в Інституті філософії та соціології Польської академії наук у Варшаві, де вони обоє були істориками філософії, і саме там вони познайомилися.
- Наше інтелектуальне підґрунтя було різне. За першою освітою я є – але вважаю себе й до сьогодні – класичним філологом зі спеціалізацією в неолатиністиці. До філософії я потрапив випадково, хоча, навчаючись в університеті, я мав дуже доброго професора – класичного філолога Адама Крокєвича, який у ХХ столітті був у Польщі найвидатнішим знавцем грецької філософії. Однак, я ніколи не мав наміру ставати істориком філософії, а вже напевно не філософом. Я не вважаю себе філософом. Барбара Скарґа жила філософією. Це була її царина, пристрасть, професія, якщо взагалі можна сказати, що філософ – це професія. В кожному разі, цим було все її життя. Отже, такими були різниці. А, правдоподібно, можна знайти ще якісь. Але так якось сталося, і не знаю як, чому і коли саме, що ми почали приятелювати. Припускаю, що більше ініціативи було з її боку, бо – як я себе охарактеризував – я дещо несміливий.
А коли це сталося? – Важко сказати. Дуже давно, - відповідає Юліуш Доманський.
- З 1962 року ми були працівниками тієї самої наукової установи. Але ми познайомилися кількома роками раніше в Інституті філософії і соціології ПАН, коли я ще там не працював, а вона вже так. Хоча, я не пам’ятаю її з тих років, хіба що візуально: молоду даму, вродливу, невисоку, з короткою зачіскою. Ну, була така пані, що працювала у закладі бібліографії. А чому саме там? Тому, що повернулася після 11 років таборів і заслання в радянській Росії, і мусила тут надолужити оті 11 років, отримуючи кваліфікацію для праці. Там її прийняли як молоду особу, яка ще не виказувала жодних особливих вмінь. Проте, взяли її в рамках, так би мовити, гуманітарної діяльності. Взагалі, ті часи і те середовище є чимось надзвичайно цікавим, чого, можливо, сучасна молодь не усвідомлює. Це був так званий реальний соціалізм, була обов’язкова дружба з Радянським Союзом, тобто диктатура і супервлада в Москві, однак, це були зовсім різні світи. Особу, що за діяльність в Армії Крайовій стільки років провела у в’язницях, маючи таку судимість, було тут прийнято не лише знайомими або якимись суспільними колами, але й тогочасними офіційними середовищами.
Своїм працевлаштуванням в Польській академії наук Барбара Скарґа завдячувала Адамові Шаффові, провідному польському марксистові і комуністові, директорові Інституту філософії та соціології ПАН, котрий, однак, посприяв їй не лише в отриманні праці, але й житла тощо.
- Отже, так вона приїхала у, здається, 55 році після 11 років [таборів – ред.] і опинилася в Інституті філософії і соціології в такому осередку, що займався ретроспективною бібліографією польської філософії. Ця бібліографія пізніше публікувалася, що є річчю корисною, але ж це не відповідає масштабові пізнішої Барбари Скарґи – зірки, яку я завжди, особливо за кордоном, називав першою дамою польської філософії. Це справді була величезна індивідуальність, дуже живий, активний і плідний розум. Отже, це так почалося і не почалося. Бо потім ми були колегами в різних закладах. Як класичний філолог, я придався в Закладі історії античної і середньовічної філософії. Правда, античною філософією там мало хто займався. Була лише одна людина – прекрасний перекладач Лєон Йоахімович, який робив переклади різних текстів з грецької та латинської мови.
Юліуш Доманський згадує про те, як далі поточилося життя Барбари Скарґи:
- Вона закінчила звичайне університетське навчання, заочне. Швидко зробила докторат, потім – теж швидко – габілітацію, а згодом, не без спротиву, бо мала з цим якісь проблеми, але також відносно швидко отримала професорський титул. Після навчання, після докторату Барбара Скарґа розпочала працю в Закладі історії сучасної філософії. І тут треба сказати, що те її середовище, до якого вона увійшла як активний науковий працівник у галузі історії філософії, було середовищем, де з’явилися такі великі особистості, що представляють інтелектуальний напрямок, який сьогодні називають Варшавською школою істориків ідеї. Керівником цього закладу був Броніслав Бачко, а також це – Лєшек Колаковський, нещодавно померлий соціолог Єжи Шацький, що згодом перевівся до Варшавського університету, Анджей Валіцький та низка інших видатних і відомих осіб.
Професор розповідає, що початкові справжньої дружби між ним та Скарґою сприяло спільне заанґажування в суспільну діяльність часів «Солідарності».
- Отже, звісно, ми були знайомі, але вона була такою знайомою-ніким. До певного часу. Саме завдяки першій «Солідарності» [1981 року – ред.] ми опинилися на полі спільної праці. А саме, нас обох вибрали членами Комітету філософських наук. Величезна активність, рік ентузіазму, але й великого страху, поспіху в праці й намагань зробити якнайбільше, а також якнайбільшій кількості речей, котрі не мали сенсу, їхній сенс повернути. І саме тоді встановилася наша дружба. Ми мали спільні справи й обоє були, так би мовити, налаштовані на активність, що не становило правила в цілому гроні того комітету. Так це рушило, а згодом ми почали проявляти зацікавленість до праць одне одного. Хоча, професійних причин, аби вчитуватися навзаєм, не існувало. Але тут ще треба зазначити, що Барбара Скарґа була надзвичайно експансивною, йшла широким фронтом. Окрім того, що робила сама, вона ще й цікавилася працями своїх колег. Я, натомість, люблю обмежуватися своїм обійстям.
А чим взагалі Барбара Скарґа займалася в той час? Професор продовжує:
- Отже, до кінця 80-х років вона знайшла для себе дослідницьке поле – це стосувалось і її дидактики – у французькій філософії від ХІХ століття й пізніше, починаючи від позитивізму і аж до сучасності. Але також вона мала аналогічне дослідницьке поле у польській філософії, оскільки в Інституті філософії і соціології – за ідеєю Адама Шаффа – народилися такі, власне, напрямки досліджень з міцним наголосом на польській філософії. Нею дуже багато займався Заклад сучасної філософії, а тому також і Барбара Скарґа. Отже, на першому етапі своєї наукової активності вона була істориком філософії. Притому, французькою філософією вона цікавилася ось чому. Коли 1944 року її арештували як кур’єрку Армії Крайової, молоду дівчину, студентку філософії у довоєнному Віленському університеті ім. Стефана Баторія, вона перервала своє навчання. І, живучи багато років у важких умовах, чимало речей вона просто забула, в тому числі й іноземні мови. Вона вивчала і латину, і грецьку мову, однак, все це пропало. А також вона вивчала німецьку і французьку мови, але французьку опанувала настільки добре, що не втратила вміння ані читати цією мовою, ані нею розмовляти. Тому й окрім польської філософії вона зайнялася філософією французькою. Проте, вона була тоді істориком філософії, але не філософом.
У чому ж полягає ця важлива різниця?
- Можливо, це звучить як ділення волосини на чотири частини. Але це, однак, не те саме. Історик філософії не мусить бути філософом, навіть не мусить представляти якісь власні погляди, власні філософські вподобання. Вистачить того, що він з умом читає і розуміє твори інших філософів, що має солідний підхід та вміє мислити. Тому, історією філософії можна займатися, не будучи філософом. Барбара Скарґа була філософом за своїм темпераментом, за способом мислення. Такі дослідження були для неї нецікавими, оскільки вона не любила позитивізму, а польська філософія, хоч тут важко говорити про це однозначно, також була позитивістською. Але це також не було сферою, де могли знайти для себе вираз її захоплення. Вона хотіла досліджувати філософські проблеми; описувати не те, що даний філософ на дану тему думав, але те, що могла би подумати вона сама. Однак, такі дослідження філософських проблем у ПНР не були вільними. Колись на початку був нав’язаний марксизм, потім, однак, він відступив і ні в кого не вимагали займатися філософією по-марксистськи. Історики філософії мали свободу досліджень. Натомість самим філософам, ніж ближче до сучасності, ніж більше спільних тем із марксизмом, тим було важче. І цензура діяла. Пробитися, аби щиро філософувати, кажучи те, що думаєш, критикуючи те, чого не приймаєш, було нелегко. Тому Барбара Скарґа трималася історії філософії. Але, звісно, ніхто не контролював і не стримував її власних розважань, і – як це буває у Польщі, повній парадоксів і дивних речей – в інтелектуальній галузі, якщо вона не стосувалася якихось суспільних, поточних питань, політики, вже у Воєнному стані свобода думки почала розвиватися. І поступово відбувалася відлига. Тож сталося те, що сталося: круглий стіл, трансформація тощо. Але Барбара Скарґа почала писати філософські праці ще перед цим, отже її книга «Тотожність і різниця» була вже чистою філософією.
Антон Марчинський