Чим були давньогрецькі містерії? Відомо, що їх описують найвидатніші грецькі драматурги і філософи, про них вже дві з половиною тисячі років – аж до наших днів – сперечаються численні європейські мислителі. І, природньо, питання залишається відкритим. Адже, ймовірно, саме неможливість знаходження відповіді на нього належить до суті цього явища.
Однак, спробуємо зазирнути під заслону цієї таємниці. А у цьому нам допоможе доктор Даніель Заревич, дослідник даної проблематики та автор присвяченого їй циклу лекцій в Новому театрі у Варшаві.
- Відомо, що в Древній Греції існували різні типи містерій: орфічні, діонісійські (або вакхічні) та елевсинські. Цей список можна продовжувати. З одного боку, ми можемо знайти про них різноманітну інформацію в історичних або, скажімо, філософських книжках, підручниках тощо. Проте, з іншого боку, суттю містерій було те, що насправді широкому загалові, людям з-поза них не було відомо, чим вони були. Про це свідчить сама їхня назва, адже mysterion значить таємниця, таємничий. Чи, однак, щось про містерії можна розповісти?
- Я згоджуюся. Якщо ми говоримо про древні містерії, то йдеться про грецькі містерії, свідоцтва щодо котрих походять з 5-4 ст. до н.е., тобто йдеться про найважливіші для нас свідоцтва, котрі стосуються первинної грецької релігійності. Тут справді ми маємо лише якісь побіжні згадки, натяки і таємничі цитати щодо того, чим такі містерії були, а передусім щодо того, що вони гарантували. Містерії були так само багатозначними, як вся грецька релігійність, притаманний їй політеїзм. А тут я говорю насамперед про 5 ст. до н.е., бо саме це була та епоха, що акумулювала досвід попередніх періодів і мала величезний вплив на більш пізню грецьку релігійність.
- Отже, про які передусім містерії тут ідеться?
- Справді, можна вести мову про елементарне розрізнення містерій, передусім про діонісійські, безсумнівно, найпопулярніші і найважливіші з них. Так само, як найважливішим у цьому питанні був бог Діоніс і багато сфер його впливу, що може стати предметом окремої дискусії. А окрім цього були елевсинські містерії, про котрі ми знаємо найбільше. Може не стільки про сам зміст, скільки про те, до якого результату вони мали приводити. Нагадаю лише про завершення гімну Гомера, присвяченого Деметрі, що в ньому учасники містерій, тобто читачі гімну, дізнаються про те, що знання, котре вони у містеріях здобувають і котре є даром богів, принесе їм спасіння після смерті. Отже, вони уникнуть долі інших героїв Гомера, котрі після смерті перетворювалися в фантоми, що нічого не значать. Більше того, ці місти мали досягти після смерті апофеозу, тобто перетворення в богів, входження в їхні ряди чи обожування. Саме для цього було потрібне знання, що його отримували в містеріях.
- Чи йдеться про таке обожування учасників містерій вже після смерті, чи ще тут – за життя?
- Найвірогідніше (а ми залишаємося на дуже загальному рівні), знання, отримуване під час містерій, мало виділити людину серед смертних, тих людей, що не брали в містеріях участі. Через це, зокрема, вони мали таку замкнену форму. Може, найменш закритими були елевсинські містерії, бо в них брали участь (принаймні, за елементарними даними, що ми маємо) всі афіняни або навіть всі ти, що відвідували Афіни і говорили по-грецьки. Часом тут згадуються і жінки, і раби. Щодо дітей напевно невідомо. Натомість, у випадку діонісійських містерій напевно йдеться про людей, що вели певний спосіб життя, принаймні раз на якийсь час піддаючи себе такому втаємниченню. І вже напевно можна вести мову про bios orfikos, тобто про заповідь Орфея, аби утримуватися від споживання м’яса. Це був один з критеріїв людини, що проводила орфічні ритуали і котру називали орфіком. Найліпшим прикладом тут є Іполит Еврипіда, що його батько Тезей висміює, зокрема, через те, що той бере участь в якихось вакхічних обрядах, веде себе як Вакх, у якості свого вчителя має Орфея, читає якісь дивні тексти, а це також для афінянина 5 ст. до н.е. було чимось дивним. Загалом, можна ризикнути із твердженням, що люди, котрі брали участь у діонісійських або орфічних містеріях, відрізнялися від пересічних громадян Афін своєю поведінкою. Проте, з іншого боку, через це їх і впізнавали.
- В будь-якому разі, тут ми можемо вести мову про якісь зовнішні описи містерій. Лише на такі описи ми приречені. Які найбільш характерні риси таких дійств називалися, коли описувалися або учасники містерій, або самі ці події?
- Може, я розповім про найважливіші містерії і про найважливіше свідоцтво приватного – діонісійського, в цьому випадку – культу, що ним є «Вакханки» Еврипіда. Тут, власне, ми маємо справу з описом, що також став предметом трагедії. Тобто, в 405 р. до н.е. глядачі спостерігали на сцені за прибуттям Діоніса до Фів. І ми спостерігаємо за жінками – учасницями приватного культу, що вони за наказом бога вирушають у гори, поїдають сире м’ясо, входять у якийсь містичний транс. Все це є елементом їхньої приватної релігійності, що її Еврипід називає оргією. Бо варто пам’ятати, що слова «оргія» і «містерія» були в 5 ст. до н.е. дуже близькими за сенсом. Натомість, жінки роблять все це не лише для того, аби вшанувати нового бога Діоніса (це окрема величезна дослідницька проблема), але теж, аби отримати спасіння, стати обранками бога, особливими за життя та врятованими після смерті. Отже, принаймні у випадку діонісійських містерій, описаних Еврипідом, ми маємо справу із поїданням сирого м’яса, ми маємо справу з жіночим культом, оскільки Діоніс і жінки дуже пов’язані одне з одним, ми маємо справу з обіцянкою спасіння за життя, але передусім після смерті. А окрім цього ми маємо справу з якимось віддаленням від звичайної людської поведінки грецьких громадян, тобто це перевернення суспільного порядку, у тому числі статевого, коли жінки отримували домінуючу, активну роль…
- А тут треба зазначити, що на той момент грецьке суспільство вже було суспільством патріархальним…
- Напевно так, бо варто пам’ятати, що ми маємо справу з суспільством, у котрому жінка-громадянка не стільки відігрівавала підпорядковану роль (всупереч тому, що зазвичай про це кажуть, коли йдеться про грецьку культуру), скільки це була така роль дуже зав’язана на домі. Найбільшим бажанням і життєвою метою доброї грецької громадянки було вийти заміж, оселитися в своєму домі разом з чоловіком, перебувати в жіночій зоні оселі, виховувати дітей, прясти і готувати їжу, та, власне, майже не виходити зі своєї домівки. З дому виходили проститутки, гетери, але напевно не громадянки. Отже, у описаній Еврипідом історії у Фівах ми бачимо громадянок, котрі під час цього приватного жіночого свята виходять зі своїх домівок і вирушають у гори, де вдаються до описаних Еврипідом оргій згідно з культом бога Діоніса.
- Чи кожна жінка могла так вчинити?
- Мені здається, принаймні, згідно з тим, що описує Еврипід, можна підозрювати, що такі приватні свята були святами для обраних – передусім для громадянок, для жінок, що також мали дуже сильну суспільну позицію. Бо у цьому також полягала різниця. Раніше вони сиділи замкнені вдома – і в переносному сенсі, і буквально – а потім раптом з дому виходили і отримували свій час, святий час. Не забуваймо також, що незалежно від того, наскільки Еврипідів опис правдиво відображував ті жіночі культи, з котрими він раніше, можливо, зіткнувся в Македонії, своє свято Тесмофорії мали вже афінянки. Тож не є так, що грецька жінка була приречена тільки і виключно на перебування в своєму домі. Жінки мали свої свята, зорганізовані тільки і виключно для них. Зокрема, це й були Тесмофорії, описані Аристофаном у одній з комедій. Тоді святе місце і святий час, що фінансувалися за рахунок їхніх чоловіків, також, звісно, громадян, існували виключно для жінок. Через це можна підозрювати, що жіночі свята мали не тільки містичний характер, але також являли собою ініціацію для них, що пізнавали так свою жіночу природу. Старші вводили молодших у порядок життя жінки. А у випадку діонісійського культу, вони маніфестували свій особливий зв’язок з богом, котрий є найбільш багатозначною і загадковою фігурою в грецькому пантеоні.
- Отже, ми спостерігаємо тут, з одного боку, за запереченням будь якого суспільного і природнього порядку, за призупиненням часу, а з іншого – за підтвердженням таким парадоксальним чином цих порядків. Неначе Діоніс як своєрідне заперечення порядку, що його в останніх сторіччях прийнято сприймати за повну протилежність Аполлона як втілення порядку, такий порядок ставив під сумнів, але цим, власне, його парадоксально підтверджував. Цим він неначе ставав продовженням, доповненням того ж начала, з яким був пов’язаний Аполлон. Як ви це прокоментуєте?
- У містеріях така опозиція не проявляється, бо, передусім, Аполлон своїх містерій не мав. Треба згодитися з тезою, що ці боги, котрі, до речі, мали спільний храм у Дельфах, насправді не виключають один одного. Мені здається, що ця опозиція не була настільки помітною у древності, як це було представлено в 19 ст. видатним співцем класичної культури Фредериком Ніцше та загалом філософією 19 ст., котра вбачала в цій опозиції дуже важливий елемент грецької культури. Однак, богом грецьких містерій був насамперед Діоніс, бо саме в ньому, як у сині Семели і Зевса, згідно з, так би мовити, офіційною версією, так і згідно з версією містичною, як у Діонісі-Загреї, сині Персефони і Зевса, втілюється грецька духовність, котра всіляко намагалася здолати межі між людським і божественним. І саме це є суттю містерій – здобуття знання про божественну сферу, може навіть входження до неї на якийсь час, а також отримання чогось із неї, чогось такого, що можна буде прищепити людському світові, аби в подальшій перспективі, тобто після смерті, це дозволило б повернутися до божественного світу. А це, згідно з містичними вченнями давніх греків, тобто з витонченими релігійними, інтелектуальними концепціями того часу, і є поверненням до нашого джерела.
Антон Марчинський
(Запрошуємо Вас послухати звуковий файл)