Як, можливо, деякі наші слухачі пам’ятають, кілька років тому на хвилях Української служби Польського радіо виходила так звана філософська рубрика, що називалася «Hortus (In)Conclusus». Відсьогодні у оновленому вигляді вона повертається до нашого ефіру і буде присвячена європейській інтелектуальній традиції, а зокрема теж польській та українській. Спробуємо, отже, говорити тут про філософію, літературу та загалом – що може прозвучати відважно, а може й зухвало – про мислення.
А отже, варто було б з’ясувати, чим філософія є. Викладаючи цю дисципліну вже 12 років, я й досі маю з цим клопіт. І з часом стає дедалі складніше. Це ж, як виявляється, не так просто: відповісти на питання про суть філософії, дати їй визначення. Щоправда, такі визначення протягом двох з половиною тисяч років її існування неодноразово з’являлися. От, хоч би, те, що його в ХХ сторіччі дуже полюбляли діалектичні матеріалісти (зокрема, радянські): «Філософія – це наука про найзагальніші закони природи». Однак, таке визначення відразу викликає безліч питань. І не йдеться навіть про найочевидніші з них: чи філософію можна вважати наукою? Чи філософія зосереджується лише на природі? Але й про те, що коли вона займається найбільш загальними питаннями, тобто може бути найзагальнішою формою знання, то чи взагалі можна дати їй визначення, спираючись на наш частковий відносно всесвіту досвід? Адже визначити, надати дефініцію будь-якому явищу – це його окреслити, вказати межі. Для цього слід бути понад ним, поза ним. Чи можна, отже, мати знання ще більш загальне, аніж найзагальніше, як нам пропонує така дефініція? Суперечлива дефініція.
Отже філософія – хочемо ми цього, чи ні, залишається таємницею. Як і те, до чого вона дозволяє приглядатися. Вона не дає відповідей, бо своєю натурою покликана плекати питання. Лишень цим можна було б пояснити те, що вона також не є наукою. І облишмо вже факт, що сама наука в її сучасному розумінні відщепилася від філософії досить пізно – якісь три-чотири сторіччя тому. Відщепилася, бо прагнула відповідей. Відповідей щодо природи.
Тут не можна заперечити, що як філософія, так і сучасна наука полягають у дослідженні, котре спирається на розум, непорушні логічні принципи та вразливу уважність до навколишнього світу. Однак, саме така вразливість та загальність філософії засіяла в ній надію на щось, що поза відповіді про природу виходить. Що є окрім та після неї. Понад нею. Зрештою, таку надію можна було б назвати стрижнем філософії. Є нею метафізика, що дозволяє приглядатися до істоти світу, але власне через це пробуджує в нас непокій та непевність. Саме вона радше позбавляє знання, ніж ним обдаровує. «Я знаю лише те, що нічого не знаю, - сказав одного разу Сократ. – Проте інші не знають і цього».
Слід зазначити, що слово «метафізика» не є ані Сократовим винаходом, ані навіть Аристотелевим, хоч саме у зв’язку з його книгою воно виникло. Його поява, однак, слід це визнати, є досить випадковою. Хоча сам цей випадок здається природним та понадприродним одночасно. Своєрідним автором цього слова був упорядник Аристотелевих текстів Андронік Родоський, що жив парою сотень років пізніше за філософа зі Стаґіри. Оскільки за порядком одна з книжок цього філософа йшла після його праці під назвою «Фізика» (тобто така, що присвячена природі), він її назвав «τὰ μετὰ τὰ φυσικά» - «Метафізика», що значить: те, що йде після фізики. Однак, чи то грецькі боги з сатирами, чи, може, якийсь бог філософів, вчинили так, що ця назва відкрила своє інше і, хтозна, може й питоме значення: те, що є після фізики, тобто після природи, є також понад нею. Отже нічого дивного, що така назва прижилася. Адже Аристотель у тій своїй книзі, пише, зокрема, про двоїсту та незбагненну природу речей, коли вони одночасно є видимими і невидимими, сповненими і несповненими, скінченними та нескінченними. Вони одночасно можуть бути закляклими в своїй формі й заразом перебувати в русі. А отже можуть бути пізнаваними і таємничими, повік незбагненними. Хто б думав, що таких парадоксів можна сподіватися від філософа, який сформулював основні принципи логіки? Чи це не парадоксально?
Чи теж не є парадоксом, загадкою, що й метафізика стала поняттям, яке всупереч усім законам історії начебто існувало від світанку філософії, а навіть від світанку світу. А отже, метафізика – серце філософії – виявилась вглядуванням у таємницю, що перевищує будь-яку природу.
Тут ми знову можемо увійти на дуже слизький ґрунт: понадприродне понадприродному не рівне. А філософія не є, скажімо, релігією, джерело натхнення якої теж начебто «не від світу цього». Однак, як підкреслював французький мислитель Блез Паскаль, що мав пригоду як з філософією та релігією, так і з наукою, є «Бог філософів і вчених», а є «Бог Ісаака, Авраама та Якова», і вони зовсім необов’язково можуть збігатися. А також, як сказав вже інший філософ, – німець Карл Ясперс, існує релігійна віра, але також існує віра філософська. І, що цікаво, попри всю схожість, перша з них веде, однак, до певності, натомість друга покликана радше нас її позбавити. Бути філософом – це втратити ґрунт під ногами, довідатись про своє нездоланне незнання і плекати питання без відповідей. Займатися філософією – це мандрувати поміж острівцями певності й не мати, де «притулити голову».
«Поміж богослов’ям і наукою, - написав у Історії західної філософії Бертран Рассел, - лежить, однак, Нічия земля, що піддана атакам з обох сторін. Ця Нічия земля і є філософією».
Слід, однак, зазначити, що такий поділ існував не завжди. Грецькі мудреці, скажімо, його не знали. Навіть у випадку Піфагора, автора відомої теореми, котрий також – за свідченням Діоґена Лаертського – був першим, хто вдався до терміну «філософія», ми б не змогли відділити її ані від науки (тобто, це називалось грецькою, «математики», що можна також перекласти як вчення), ані від релігії.
Першим філософом себе, однак, назвав Сократ. Адже не зватися ж мудрецем тому, що сказав «ἓν οἶδα ὅτι οὐδὲν οἶδα» - «знаю лише те, що нічого не знаю». Після чогось такого він, на відміну від своїх попередників, офіційно названих мудрецями, мав лише право й відвагу називатися «любителем мудрості», себто «філософом». Нічого не певним. Таким, що тільки питає. Він та його учні, аж до цих днів.
Запрошуємо послухати звуковий файл.
Антон Марчинський