Філософія у Польщі виходить поза стіни академій та університетів і дедалі частіше стає предметом обговорень у інших середовищах. Зокрема, вже не перший рік зустрічі, присвячені філософії, відбуваються в мистецьких галереях і музеях найбільших міст Польщі. Це й дискусії, присвячені істоті образотворчого мистецтва та культури в широкому розумінні цього слова, або й такі, що стосуються, здавалось би, зовсім далеких від таких середовищ тем. Вони пов’язані, скажімо, з питаннями на пограниччі політичної науки, соціології, історії, але також і з суто академічною філософією. Перевагою цих зустрічей є те, що вони завжди відкриті до кожного, хто цікавиться такою проблематикою, а на додаток, вони більш популярні, ніж коли б відбувалися у колі професійних дослідників.
Одним з прикладів цього можна назвати цикл «Студії зі спекулятивного реалізму», який у Музеї сучасного мистецтва у Варшаві організовують ініціатива, котра маю ту ж назву, що й сам цикл, а також Інститут філософії Варшавського університету та низка інших партнерів. Гостею однією з зустрічей, яка минулого тижня відбулася в рамках цього циклу, була габілітована доктор Йоанна Ганьдерек з Яґеллонського університету, що розповідала про співставлення культури і дійсності. І саме цьому я би хотів присвятити сьогоднішню передачу в рубриці Hortus (In)Conclusus.
Саме розважання про істоту дійсності може сприйматися як щось неймовірно абстрактне, себто – в поточному розумінні – відірване від життя. Тобто, як предмет, скажімо, теоретичної філософії, на відміну від її практичного боку. Власне, з цього аспекту професор Ганьдерек розпочала свою розповідь.
- Якщо йдеться про розрізнення філософії на практичну і теоретичну, її практичні і теоретичні аспекти, то, звісно, класичні філософи це робили. Якщо, на приклад, ми подивимося на філософів античності, то для них це дуже важлива річ. І це довго домінувало в усій філософській традиції. Але, також і в древності можна побачити мислителів, котрі це поєднують. І, на мою думку, тим, що є у філософії найціннішим і що вона може нам дати найповніше, є зв’язок між теорією і практикою, між спекулятивними розважаннями і їхніми життєвими наслідками. У зв’язку з цим моя спроба зрозуміти спекулятивний реалізм не матиме аналітичного характеру. Я дивлюся на цю філософську галузь дуже практично, звертаючи увагу на те, що здатне допомогти нам в описі сучасності. Але і в сучасності намагаюся знайти такі елементи, які спонукали мислителів спекулятивного реалізму робити такі, а не інші висновки.
Чим, отже, є спекулятивний реалізм? Проф. Ганьдерек пропонує його своєрідне популярне визначення:
- Спекулятивний реалізм займається відношенням між мною та дійсністю, тим, як я можу її пізнати. Насправді, це стара і епістемологічна, і онтологічна проблема взаємодії [між мною і дійсністю – ред.], а також того, як вона відбувається. Приміром, [нейродослідник Ґреґорі – ред.] Гікок каже, що в зв’язку з цим ми маємо низку проблем, котрі проявляються в різних аспектах. [Якщо йдеться про дзеркальні нейрони], то не існує безпосередніх доказів, що вони забезпечують розуміння такої взаїмодії [із дійсністю – ред.]. Вони не потрібні для цього. Їхня роль у випадку макак і інтерпретативні реакції мозку, що мали б випливати з дії таких нейронів, відрізняються, наприклад, від того, як це є у випадку людей. Далі він каже, що цей дивний концепт є свого роду творінням культури, якого ми дуже потребуємо. Бо що тут найважливіше: ми часом звертаємося до теорій, які можуть легко пояснити там будову світу. Це такі теорії, що спроможні заспокоїти нас у розумінні дійсності. «Маю теорію? Добре! Можу це зрозуміти!». З іншого боку, Майкл Шермер (американський історик науки – ред.) дуже добре написав про це, кажучи про еволюційну потребу людини мати певність.
Що ж про це кажуть спекулятивні реалісти? Відповідаючи на це питання, проф. Йоанна Ганьдерек посилається на сучасного англійського філософа Рея Брасьє, одного з засновників цього напрямку в філософії.
- А саме, проблема нігілізму, до якої він звертається і який, можна сказати, він реабілітує, є тут особливо цікавою. Отже, коротка цитата: «Нігілізм є неминучим наслідком реалістичного переконання, що існує незалежна від розуму дійсність, байдужа до нашого існування та несвідома цінностей і значень, за допомогою котрих ми намагаємося її прикрасити, щоб вона стала місцем більш сприятливим для того, аби в ній оселитися». Гадаю, що саме цей фрагмент виразно демонструє певну драматургію пізнання. А про неї тут йдеться. Адже, між нашими очікуваннями, потребою, аби мати сенс, та дійсністю часом розігрується сцена такого собі торгу. Ми намагаємося в ньому всіляко описати дійсність[, що нас оточує – ред.]. І ми не робимо цього лише за допомогою наукових категорій. Я тут згадала про дискусію між нейробіологами, яка все ще триває: є прихильники, а є теж опоненти концепції дзеркальних нейронів. Хоч я, мабуть, увійшла би до групи тих других. Натомість, спроби опису дійсності відбуваються на різних площинах мислення людини. Міф, релігія, культурні передумови, взірці мислення, література, або ж концепції, що описують нам світ у категоріях певної очевидності. А до цього ще моральність. Це все нарації, за допомогою яких ми виражаємо цей світ, які надають йому сенс.
Що, отже, говорить про це згаданий співзасновник спекулятивного реалізму?
- Рей Брасьє каже: мені дуже шкода, але це лише наші потреби. Насправді ж дійсність ані не дбає про нас, ані не вписується в категорії сенсу, які ми їй приписуємо. Зрештою, питання потреби тут дуже важливе. Саме нею зумовлене прикрашування дійсності, «щоб вона стала місцем більш сприятливим для того, аби в ній оселитися». В історії філософії вже була подібна концепція. Така метафорика вбирання дійсності, чи її драпування або створення заслон з’являється у Альбера Камю. Якщо візьмемо в руки його «Міф про Сізіфа» або «Бунтівну людину», то побачимо, що він визначає абсурд як момент, в котрому ми протиставляємо себе дійсності. Однак, ми робимо це найболісніше. У «Міфі про Сізіфа» Камю пише про це так: я навіть не знаю коли; це може бути звичайний день, звичайна дорога на роботу; і одного разу, рутинно йдучи на роботу, я можу раптом усвідомити, що це не має сенсу, що дійсність, яку я сприймаю як таку, що існує, котру я певним чином категоризую, називаю та визначаю як таку, що має сенс, є, насправді, нонсенсом; вона просто не має сенсу, який ми їй приписуємо. Ми творимо для себе свого роду театр дійсності. Камю говорить про науку, релігії, міфи, наші звички, а часом навіть про нашу бездумність. Тоді ми приймаємо описи дійсності, що надходять до нас з різних джерел. Ми можемо навчитися світу, повному декорацій, хоч би в ході соціалізації. Це виглядає так само, як декорації в театрі. Вони формують у нас відчуття безпеки, бо перед нами виявляється сцена, на котрій розігрується певна добре нам відома дійсність. Це безпечно і це зручно.
Дивлячись з іншого боку, - продовжує Йоанна Ганьдерек, - ми можемо звернути увагу на культурні фактори:
- Коли Альбер Камю записував свої слова, аналізуючи абсурд, він робив це, перебуваючи в певній культурній ситуації. Ми маємо пам’ятати про те, що він був французом, який виріс в Алжирі та ідентифікував себе з цією країною. Це людина, що була змушена тікати з цієї своєї батьківщини, що втратила своє коріння. В Парижі його також не прийняли з розпростертими обіймами. Там він є таким собі французом-нефранцузом через свій дивний акцент, незрозумілу тугу і загубленість. Можна сказати, що в такій ситуації, коли втрачене коріння, коли ми загублені, ми можемо протиставити себе такому світові, яким він є, тобто такому світові, що не має сенсу. Якщо ми філософуємо, намагаємося зрозуміти дійсність, що нас оточує, то уважність, зосередженість – без якихось акордів самої дійсності – є дуже важливою. Натомість, дійсність вривається в це і призводить до того, що якийсь час ми можемо бути розсіяними і взагалі не усвідомлювати, що діється, почуватися дискомфортно: тут, скажімо, відбувається лекція, а за вікном якийсь галас. Отже, оті наші декорації часом починають хитатися. Звісно, ми маємо навик, аби швидко до них повертатися і йти далі зі своїми проекціями сенсу [на дійсність – ред.].
Це питання, - як підкреслює професор Ганьдерек, - у Брасьє представлене набагато глибше. Натомість, вона пояснює, чому звернулася саме до Камю й отієї екзистенційної непевності, про котру він писав:
- Якщо подивитися на Рея Брасьє, то він дуже практично казатиме про те, що пізнання і певне усвідомлення того, що за ним слідує, не є чимось нейтральним. Воно може цілковито підірвати наше відчуття безпеки і усталені стереотипи, хоч би навіть це стосувалося самого способу мислення. Тут на думку спадає ще один дуже бунтівний філософ – Лєв Шестов та його «Афіни і Єрусалим» і «Апофеоз безпідставності». Це дві книжки, що перевертають все догори дригом. Як і вся творчість Шестова. Натомість у «Афінах і Єрусалимі» Шестов протиставляє дві парадигми мислення. Перша – афінська, наукова; друга – єрусалимська, містична. І перше, про що говорить Лєв Шестов, це те, що ми звикли відділяти обидві ці парадигми – одну від другої. Коли кажемо: «увага, наука», то ми підходимо до неї з певним пієтетом. Те, що нам скаже науковець, є майже святими словами. З іншого ж боку, коли входимо до містичної парадигми, то тримаємося в ній з якоюсь непевністю: «якщо я цього не відчуваю, не сприймаю і якщо я в це не вірю, то ліпше мовчатиму». А насправді, і одна, і друга парадигми представляють певну розповідь про світ. Вони можуть бути взаємовиключними. Проте, слідування лише одній з них може призвести до того, що чогось ми будемо просто не в стані побачити.
Однак, Шестов був прихильником парадигми Єрусалиму, тобто містики…
- Він казатиме про те, що часом більше нам скаже поет або людина, яка пережила якусь травматичну подію, більше нам скаже спостерігання за краплею роси, що повисла на павутинці (це такий його прекрасний приклад), аніж наукова книжка і знання, яке ми отримаємо в лабораторії. Це Шестов. Однак, повертаючись до того, що я тут говорю, кожна з цих парадигм будує, як це показав Альбер Камю, певні декорації. І насправді у кожній з них ми можемо знайти щось для себе. А заразом, коли вони впадуть, то що залишиться? Оце найважливіше. Чи це лише пустка, хаос, і ми залишимось з нічим? А може, ми спробуємо щось звести на їхніх руїнах?
Антон Марчинський