Психоаналітична традиція від самого свого зародження мала претензії на науковість і філософічність одночасно. Однак, за понад століття свого існування вона так і не стала частиною академічного світу. Чим це зумовлено? Чи психоаналіз це наука? І чи може він бути філософією?
Саме про це пішла мова у нещодавній лекції польського філософа і практикуючого психоаналітика професора Анджея Лєдера з Інституту філософії і соціології Польської академії наук. До Вашої уваги її фрагменти:
Отже, осьовим питанням, яке сформулював професор Лєдер, стало наступне: до якої сфери мислення належить психоаналіз?
- Питання про сферу мислення є для європейської рефлексії Нового часу фундаментальним. Тобто, яку сферу дійсності ми намагаємося схопити за допомогою нашого познавчого апарату, коли приймемо таку або інакшу мову, методологію, спосіб категоризації дійсності тощо. І, по суті, європейська традиція Нового часу сформувалася таким чином, що існують дві головні мови або дві головні сфери, які категоризують дійсність. Перша називається природознавством, а до другої входить те, що називається гуманітарними науками, науками про дух і так далі. Ці дві сфери виводяться з поділу субстанцій, здійсненого французьким філософом Рене Декартом у XVII столітті, відділяючи надзвичайно систематично і переконливо протяжну або матеріальну субстанцію, яка насамперед має просторовий характер, і субстанцію мислячу, яка насамперед має часовий характер. По суті, ці дві субстанції не мають між собою жодного з’єднання. У Декарта таким органом, що начебто їх поєднував, був епіфіз. Але це, я би сказав, така його екстравагантна ідея. По суті ж, згідно з ним, ми маємо дві сфери, жодну з яких не можна звести до другої. Вони відмінні настільки, що також цілковито відрізняються один від одного способи їх дослідження – вони вдаються до цілковито різних способів категоризації. Мови однієї сфери не можна перекласти на мову другої – це, зазвичай, вважається за помилку, і так є до сьогодні. Спроби представлення гуманітарних наук за допомогою природознавчого апарату вважаються наївними, а природознавства за посередництвом мови гуманітарних наук – тим більше.
За словами Анджея Лєдера, всі спроби поставити цей фундаментальний поділ під сумнів ні до чого не приводили. І наразі ми живемо в світі, що складається, як це назвав філософ, письменник і критик Чарльз Персі Сноу, одночасно з двох культур. Вони, одна з одною, по суті, не розмовляють. З огляду на це, як твердить професор Лєдер, виникнення психоаналізу виявилося надзвичайно цікавою подією, що певною мірою поставило під питання описану ситуацію, похитнуло такий поділ в описі світу. І це мало низку фундаментальних наслідків.
- Почати я маю з того, що сам Фройд, як відомо, розпочинав свою працю як лікар, тобто як хтось, хто мав однозначно природознавчу освіту, і саме так він себе ідентифікував. Тобто, він розглядав себе як когось, хто займається тим, що дала природа. І це часто називають його самоідентифікацією. Або ж, коли гуманітарії хочуть сказати про нього щось критичне, то називають це помилковою сцієнтистською самоідентифікацією Фройда. Інакше кажучи, що він начебто цілковито помилково ідентифікував себе як природознавця, хоча таким не був. Проте, він себе розглядав саме так. Мова, яку він вживав, була мовою тогочасної медицини, тобто кінця XIX століття. Саме нею він писав свої твори, що, зрештою, дуже ускладнює їх сприйняття гуманітарними науками. Проте, необхідно пам’ятати, що Фройд мав грандіозну гуманітарну ерудицію. З одного боку, він володів досить порядним філософським знанням. Прикладом цього є те, що він слухав лекції одного з відроджувачів німецької філософії Франца Брентано, який створив підвалини сучасної феноменології. Зрештою, Фройд слухав його лекції приблизно тоді ж, коли й Гуссерль – фактичний творець феноменології, яка залишається надзвичайно важливим напрямком сучасної філософії. Крім цього, Фройд мав неймовірну літературну ерудицію (звісно, передусім у німецькомовному і грекомовному світі).
Завдяки цьому (що, зрештою, характерно для певної інтелектуальної формації кінця XIX століття) Фройд здобув надзвичайно різнобічні знання і був у змозі оперувати як мовою природничої науки, так і тогочасних гуманітарних наук, - наголошує професор Анджей Лєдер.
- В той момент, коли він виступає зі своєю наукою або теоретичним підходом, це набуває ще однієї дуже суттєвої риси. Адже це період переоцінки того, чим взагалі є наукове пізнання, спроби нового визначення критеріїв науковості. І доктрина Фройда є однією з подій, що до такої переоцінки ведуть та загалом роблять її необхідною. Якщо ж ідеться про мову самого Фройда й про те, наскільки ми можемо говорити про доктрину, яка б відповідала всім критеріям науковості, що вони у цей, приблизно, період були сформульовані, то я дуже люблю такий фрагмент з «Тлумачення сновидінь», який, на мою думку, справді чітко демонструє, наскільки ж важко таку класифікаційну працю виконати. Це відомий сон про палаючу дитину. Проте, не йдеться про інтерпретацію самого сну, а тільки про спосіб, яким Фройд вводить його до свого дискурсу.
«Серед снів, про які я дізнався завдяки інформації, що її повідомили мені інші, є один, який особливо заслуговує на нашу увагу, - пише Зиґмунт Фройд. – Про нього розповіла мені пацієнтка, яка, своєю чергою, почула про нього під час якоїсь лекції, присвяченої сну. Власне кажучи, джерело цього сну мені невідоме. Але цей сон настільки вразив ту жінку, що він приснився і їй». Так поставлений предмет дослідження, - наголошує професор Лєдер, - заперечує всі принципи науковості, що функціонували тоді і залишаються актуальними до сьогодні:
- Не буває досліджень на основі того, що хтось десь щось почув, розповів, а це йому ще й додатково приснилося. Хто? Невідомо. Де? Невідомо. Коли? Невідомо. Фройд усвідомлював, яким є статус досліджуваних ним об’єктів – статус, якого жодним чином не можна вписати до певного позитивного способу розуміння. Мені здається, що він сам не мав з цим жодних проблем, але мали інші. А у зв’язку з цим з’явилася найвідоміша та, на мою думку, найважливіша критика таких претензій психоаналізу на статус науки, а саме – критика Карла Раймунда Поппера. Нею загалом було впроваджено новий критерій науковості. Отже, до Поппера вважали, що коли вдається зібрати різноманітні позитивні, емпіричні аргументи на користь будь-якої теорії, то дослідження, досвід її підтверджують. І, з огляду на це, психоаналіз якоюсь мірою відповідав таким критеріям. Дуже багато описів різноманітних ситуацій, що з’являлися в історіях пацієнтів, підтверджували вихідні положення психоаналітичної теорії. Однак, Поппер зауважив, що така теорія, що насамперед підтверджується емпіричними дослідженнями, може пояснювати будь-яку ситуацію. А це значить, що насправді ми не в змозі назвати ситуації, в якій вона виявилась би неправдивою. Тобто, теорія, що пояснює все, заразом не пояснює нічого. І в зв’язку з цим Поппер ввів критерій фальсифікації: аби підтвердити якусь теорію, ми повинні навести такий досвід, таку ситуацію, в якій вона не діятиме. І якщо вона, попри це, діятиме, тоді ми дізнаємося, що це теорія, з якої все ж таки випливають якісь реальні висновки. Отже, з психоаналітичною теорією так не було.
Адже за допомогою неї, - пояснює Анджей Лєдер, - можна пояснити будь-яку конфігурацію відносин: завжди знайдеться така генетична або генеалогічна інтерпретація, що стосуватиметься будь-якої ситуації в будь-якій дійсності.
- Ця критика, по суті, актуальна до сьогодні, і через неї природознавці заходяться сміхом, коли чують про психоаналіз. Прикладів цього маємо також вдосталь в сучасній Польщі, оскільки існує ціла галузь емпіричної психології, що більш чи менш близька до коґнітивістського способу мислення, який на слово "психоаналіз" реагує агресивно та цілковито не сприймає його в академічному середовищі. Великою мірою тут і надалі використовується отой аргумент Поппера, що це не наука в тому сенсі, в якому займаємося нею ми.
Ця критика, власне кажучи, мала закрити цю справу ще десь у міжвоєнний період. Але так не сталося. І я би сказав, що тут цікаве не те, що ця дискусія знайшла якесь рішення (на мою думку, вона вже замкнена), але те, що вона постійно повертається. Тобто, що проблема, чи психоаналіз є, однак, певного роду позитивною наукою або претензіями на неї, весь час багатьох людей інтригує. І це дуже симптоматично. Бо не стільки сама відповідь тут важлива, яка у рамках певної системи критеріїв цілком очевидна, але те, чому хтось постійно хоче й надалі ламати через це списи. Найчастіше це різного роду сцієнтисти, котрі весь час намагаються довести, що психоаналіз є цілковито іншим, аніж те, чим займаються вони. А якщо хтось особливо зосереджується на запереченні чогось, то це завжди змушує задуматися: навіщо йому це потрібно?
Антон Марчинський