«Аби відповісти на запитання про те, чи психоаналіз може бути філософією, ми спочатку маємо відповісти на інше: чим є сама філософія. Згідно з думкою всіма нелюбимого Мартіна Гайдеґґера, ми спробуємо перевірити, чи психоаналіз відповідає критеріям філософічності, а також – чи може їм не відповідати». Саме цими словами філософ і практикуючий психоаналітик професор Анджей Лєдер з Інституту філософії і соціології Польської академії наук анонсував свою лекцію про те, чи психоаналіз може бути філософією. І саме цьому ми присвятимо сьогоднішню передачу. Минулого тижня, нагадаю, мова була про наукові амбіції психоаналізу Зиґмунта Фройда.
- Друга течія розуміння психоаналізу була, більш чи менш, пов’язана з періодом ІІ Світової війни і після неї. Це розуміння психоаналізу як певного роду герменевтики, тобто теорії інтерпретації. Тобто ми маємо різноманітні теорії інтерпретації, що належать до сфери гуманітарного знання, яке розвивається так само з другої половини XIX століття, і вони дозволяють будувати більшість його галузей. Отже, за словами прихильників цієї тези, психоаналіз є черговим прикладом цього, тобто черговою областю, в якій нам вдається поєднувати значення (або сенси) за допомогою якихось ключів, категорій, схем, будуючи завдяки цьому те, що називається психоаналітичним універсумом.
По суті справи, - каже професор Лєдер, - згідно з цією концепцією психоаналітична терапія становить реінтерпретацію: людина приходить з якоюсь інтерпретацією свого життя і завдяки психоаналізу формує про нього нову розповідь або, як це часто називають, наррацію. І саме завдяки цьому вона значно легше переживає різноманітні стани напруги, вини та інших факторів, що дотепер ускладнювали їй життя.
- Двома найцікавішими представниками тієї течії, що вбачала у психоаналізі герменевтику – є Юрґен Габермас у німецькомовному світі і Поль Рікер у франкомовному. І такий наративістський спосіб мислення про психоаналіз давав, загалом, дуже гарні результати, бо, як відомо, люди, що займаються гуманітарними науками, пишуть набагато ліпші книжки, аніж ті, хто займаються науками природничими. Але, весь час актуальною залишалася проблема, яку Поль Рікер сформулював наступним чином: Я займаюся тим, як значення перетворюються у значення. Але як, власне кажучи, у значення перетворюється те, що можна назвати енергетичним, або природним, або натуральним? Якщо ми залишаємося у межах проведеного Декартом поділу субстанцій, таке перетворення неможливе. Те, що біологічне, натуральне, енергетичне, не може перетворитися у значення.
Анджей Лєдер наголошує, що в психоаналізі, однак, існує категорія, яка робить таке перетворення можливим:
- Це категорія статевого потягу, який, як відомо, з одного боку закорінений в якійсь біологічній силі, а з іншого, безпосередньо під час своєї репрезентації, набуває значення. Проблема, однак, полягає в тому, що ніхто й ніколи, а передусім сам Фройд, не пояснив, як це працює: як статевий потяг мав би функціонувати, чим він є. Сам Фройд, зрештою, писав про нього як про певну психоаналітичну міфологію і відсилав нас до майбутніх досягнень природничих наук, які мали би цю справу з’ясувати. Є такі фрагменти, в яких він пише, що коли біологія, фізика і хімія пояснять нам, як все це діє, то й міфологія така стане нам непотрібною.
А отже, яке це відношення має до герменевтичної інтерпретації психоаналізу?
- Американський аналітичний філософ Адольф Ґрюнбаум проводить у своїй книжці дуже цікаву операцію. Спочатку він вщент розбиває всю герменевтичну інтерпретацію, тобто віднесення психоаналізу до гуманітарних наук. Каже, що його не можна розглядати як герменевтичної інтерпретації. Після цього питає, чи психоаналіз становить якісь претензії позитивної науки або природознавства, але відразу відповідає, що ні. Однак, тоді каже, що це нас, власне, й не цікавить. Але тут, можливо, з’являється найцікавіша думка, а саме, що психоаналіз у цьому світі, який сформувався у Новому часі, є бездомним мисленням. Тобто таким, яке не вписується в дотеперішній поділ або спосіб бачення того, як людина мислить, як категоризує дійсність, а, отже, з якими об’єктами дійсності має справу.
На думку Анджея Лєдера, перспектива, з якої психоаналіз є бездомним мисленням, багато що пояснює. Те, зокрема, чому психоаналізу так і не вдалося, за деякими винятками, знайти собі місця в академічному середовищі.
- І власне через те, що він не відноситься до тієї сфери, якою є гуманітарні науки у найширшому значенні цих слів, ані до сфери, яка називається позитивною, емпіричною наукою чи природознавством, визначення «бездомна думка» дуже вдале. І якщо переформулювати оте питання Поля Рікера про те, як стає значенням те, що можна назвати енергетичним, що є біологічним, то можна сказати, що це питання про те, як сенс з’являється з нонсенсу. Сферою філософії, яка завжди ставила близьке цьому питання, є трансценденталізм. Прошу не плутати цього з трансценденцією. Те, що в філософії називаємо трансцендентальним, значить умови виникнення дійсності, або як різноманітні з нашої точки зору умови формують те, як дійсність нам явиться. Творцем такого способу мислення був Іммануїл Кант, який поставив приблизно таке питання: Що потрібно для того, аби дійсність являлася нам так, як вона являється? І відповів передусім у своїй відомій «Критиці чистого розуму», кажучи, що такими основними умовами є час і простір як притаманні нам форми чуттєвості. Адже, каже він, насправді час і простір існують лише в нашому суб’єкті пізнання, а дійсність являється нам так, а не інакше, бо пристосовується до цих форм.
І це, наголошує професор Лєдер, інший спосіб відповіді на питання про те, як з нонсенсу явиться сенс.
- Трансцендентальна філософія намагалася по-своєму представити сферу переходу поміж природною, матеріальною дійсністю і дійсністю духовною або гуманітарною. Кант мислив у межах дуже сухої теорії пізнання, і лише в ХХ столітті Мартін Гайдеґґер переформулював його спосіб мислення у значно більш драматичну, я би сказав, і дещо страшну філософію, якою була онтологія Dasein. У своїй книжці «Кант і проблема метафізики» він перетворив познавчі, епістемологічні питання Канта в онтологічні, тобто такі, що стосувалися самого існування. Для нього найважливішою була трансцендентальна уява – така сила, що поєднувала все те, що ми пізнаємо за допомогою чуттів, із тим, як діє інтелект. Я наголошую на слові сила, бо тут з’являється отой енергетичний момент – енергія, що перетворюється в значення. Такий спосіб читання Канта, а потім творення онтології, тобто загальної теорії того, що існує, дуже вразив насамперед мислителів у Франції, а не в Німеччині. Через це Жак Дерріда задав питання, чи не варто було б Зиґмунта Фройда прочитати так само, як Гайдеґґер прочитав Іммануїла Канта. Якщо в когось, хто мав такі претензії на науковість, як Кант, вдалося збудувати онтологію, що виходить поза поділ на матерію і дух (а саме це якоюсь мірою вдалося Гайдеґґерові), то, може, вдасться також так прочитати Фройда, що мав схожі претензії, аби вийти поза цей поділ і показати в психоаналізі те, що становить його підвалини – тобто розгледіти у Фройда певну онтологію, яка долає онтологію Декарта. І можна сказати, що відтоді не припиняються спроби, аби саме так Фройда інтерпретувати.
Антон Марчинський