Декілька тижнів тому у своїй рубриці «Hortus (In)Conclusus» я розпочав цикл, присвячений пам’яті «першої дами польської філософії» Барбари Скарґи. Ці передачі приурочено до її сторічного ювілею в 2019 році. Нині чергова частина цього циклу. Отже, у вересневих передачах була мова про початки творчості Барбари Скарґи. Сьогодні ж я пропоную вашій увазі розмову про її перехід від зацікавлення позитивізмом до метафізики.
А допоможе нам у цьому її учень, історик філософії професор Яцек Міґасінський з Інституту філософії Варшавського університету, який, за цієї нагоди, представить своєрідну ретроспективу французької філософії від кінця ХІХ століття.
- На першому етапі своїх історико-філософських досліджень Барбара Скарґа займається позитивізмом – таким типом мислення, чия тематика в своєрідному світі філософії знаходиться на протилежному від метафізики полюсі. Аж раптом (можливо, власне, з огляду на її заняття саме французьким позитивізмом, що мав свою специфіку, особливо у Ренана) вона починає поступово переходити до метафізичної тематики. Чи, отже, можна трактувати її зацікавлення отим специфічним позитивізмом (тут мова загалом про її трилогію, присвячену Контові, Ренанові і Клодові Бернарові), як місток до метафізики par excellence у версії Берґсона тощо? Зрештою, до її власних метафізичних роздумів?
- Це можна трактувати як певний місток, але не безпосередній. Тобто, інакше кажучи, метафорично, це був би не єдиний міст, а декілька, що вели від класичного позитивізму – спочатку польського, а потім французького у версії Конта, до метафізичної проблематики, а саме нової метафізики ХХ століття.
- Чим, отже, зумовлено цю еволюцію у Скарґи?
- Після свого дослідження, присвяченого Контові і розпадові Контівської школи, виразом чого була її книжка про конфлікт поміж ортодоксальними учнями Конта і тими, котрі цієї ортодоксії у вигляді релігії людства не трималися, Скарґа перейшла до подальшого дослідження загалом французької філософії ХІХ століття. Свідоцтвом цього є її велика антологія французької філософії ХІХ століття, яку вона видала 1978 року. І там ми маємо коротко описані нею – спочатку у вступі, а потім перед кожним з текстів представлених там філософів – всі головні філософські напрямки, які у ХІХ сторіччі у Франції існували. І це не лише позитивізм, але також так звані ідеологи, тобто продовжувачі школи Лока і Кондільяка – британського емпіризму і сенсуалізму. Маємо там також філософію традиціоналістів, тобто де Местра і Бональда, котрі були контрреволюціонерами, але займалися консервативною по духу і дещо романтичною філософією. Ясна річ, маємо там позитивізм. Але також там є неокритицизм, тобто французька версія неокантіанства. Там було декілька філософів, котрі почали читати Канта, хоча французька традиція була досить герметична і думка Канта і Геґеля досить пізно пробилася до філософської свідомості французів. Насправді, це сталося лише на межі ХІХ-ХХ століть, проте кількох видатних читачів Канта у другій половині ХІХ століття у Франції можна назвати. Крім цього, в антології Скарґи є філософія релігії. Є також еклектичний спіритуалізм, як його називали, тобто школи Віктора Кузена та інших. Але присутня також дуже цікава течія, що, власне, мабуть, становить початок мосту між позитивізмом і метафізикою, на який Скарґа увійшла. Це філософія, що походить зі школи Мен де Бірана, що її зазвичай також називають спіритуалізмом, але, здається, неслушно, бо тоді його можна переплутати зі школою Кузена. І, власне, цей спіритуалізм Мен де Бірана Скарґа називає рефлексивною філософією, тобто такою філософією, що звертається до внутрішнього досвіду, шукаючи в ньому початкового факту, як це називав Біран. Це якась метафізична основа, з якої можна виводити взагалі якесь знання про себе, світ і так далі – і епістемологію, і онтологію, і метафізику.
- Якщо це можна назвати її першим кроком до нової тематики, то що послужило другим?
- Другим кроком Скарґи на цьому шляху, як я вважаю, була, власне, філософія Берґсона. Адже вона природним чином наприкінці ХІХ сторіччя у Франції неначе вийшла з рефлексивної філософії, тобто зі школи Мен де Бірана і зі спіритуалістичної філософії. Без сумніву, вона була цілковито оригінальною, не належала до жодної з цих течій – була, отже, оригінальною і видатною філософською пропозицією. З цієї перспективи Берґсона можна назвати перехідним філософом між класичною філософією ХІХ століття і філософією ХХ століття par excellence. Хоча це й дещо кривдить його філософський геній. Барбара Скарґа присвятила йому Час і тривання. Дослідження Берґсона (Czas i trwanie. Studia nad Bergsonem – ред.) – книжку, видану в 1982 році. Тобто це було підбиттям підсумків її інтересу до Берґсона. Але на це ще наклалося її зацікавлення франкофонною епістемологією (тут я перейду вже до особистих спогадів). Це зацікавлення проявилося в тому, що на відомому семінарі Скарґи (в якому я почав брати участь у 1978 році і залишався його учасником до кінця, тобто, власне, до кінця життя Скарґи) на межі 70-х і 80-х років, як пригадую, Барбара Скарґа зайнялася текстами, що належать до так званої франкофонної епістемології.
- А отже, які це філософи?
- Почалося з того, що ми читали [Анрі – ред.] Пуанкаре. А потім Еміля Меєрсона, Ґастона Башляра і Алєксандра Койре (емігранта з Росії). І ця франкофонна епістемологія спрямувала Скарґу, незалежно від Берґсона, до метафізичної проблематики. Чим, отже, загалом ця епістемологічна традиція відрізняється від англо-саксонської епістемології, яка домінує на світі? У дуже сильному спрощенні і піддаючи історичну правду ризику дуже поверхневого опису, оскільки в короткій розмові ми не можемо торкнутися цього глибше, можна сказати, що англо-саксонська епістемологія культивувала традиційну науково-позитивістську модель кумулятивного накопичення знання, його нескінченного приросту, яке щораз більше можна застосовувати, з одного боку, в технічній практиці, а з іншого – в керуванні суспільством. Це було виразно видно й у Конта, але основи англо-саксонської епістемології в ХІХ столітті заклали Джон Стюарт Мілль і Герберт Спенсер.
- Чим від цього відрізнявся франкофонний підхід до природи знання?
- Та франкофонна епістемологія відрізнялася від неї тим, що вийшла поза кумулятивну модель знання, відкинула її, наголошуючи, радше, на дискретній моделі знання, яке спиралося на відрізки окремих епістемологічних формацій. Це трохи нагадує те, що згодом робили Пол Файєрабенд і Томас Кун, вже у англо-саксонській епістемології. Але треба визнати, що французи, які займалися цим на початку ХХ століття, були першими. Вони підкреслювали переривчастість традиції накопичення знання, зміну наукових парадигм. А Койре ще й мав великі заслуги в дослідженні історичного коріння наукової творчості. Завдяки його дослідженням історії науки виявилося, що наукова творчість виходить з різних понятійних середовищ, формацій, і вона не накопичується. В залежності від того, яке це історичне, суспільне, психологічне середовище, така в історії науки формується провідна парадигма. Коротко кажучи, франкофонна епістемологія зробила ставку на плюралізм, непослідовність і неоднорідність, а також – що було великим досягненням Башляра – на дослідження, у певному сенсі, психоаналітичних джерел наукової творчості. Отже, всі ці елементи неначе вели міркування про науку в бік не зовсім епістемологічних проблем, але вже далеко поза саму теорію пізнання та методологію науки. Тобто в бік більш фундаментальних філософських проблем. Може не аж так метафізичних, але, наприклад, у Башляра можна зустріти й певні метафізичні поняття. І це, на мою думку, був би другий міст поміж загальним зацікавленням Скарґи філософією ХІХ століття, потім Берґсоном і вже згодом – франкофонною епістемологією, та, так би мовити, повною метафізичною проблематикою. І тут, мабуть, все почалося з Гуссерля.
А продовження нашої розмови з професором Яцеком Міґасінським про особливий перехід від позитивізму до метафізики на прикладі «першої дами польської філософії» до Вашої уваги за тиждень.
Антон Марчинський
(Запрошуємо Вас послухати матеріал у звуковому файлі)