Тиждень тому минуло 9 років з дня смерті Барбари Скарґи – «першої дами польської філософії», як її було прийнято називати. Народжена 1919 року, вона розпочала свою філософську освіту ще напередодні ІІ Світової війни, та лише в середині 1950-х років після повернення з радянських таборів, де вона провела понад десятиліття, Барбара Скарґа змогла, однак, завершити навчання та розпочати власний дослідницький шлях, ставши класиком польської філософії та виховавши нові покоління мислителів.
Слід зазначити, що Пані Професор Скарґа неодноразово була гостею нашого ефіру і, зокрема, цієї рубрики.
Цю та низку наступних передач у рубриці «Hortus (In)Conclusus» я вирішив присвятити пам’яті Барбари Скарґи. Сьогодні ми згадаємо початки її творчості. А допоможе нам у цьому доктор Бартош Дзялошинський з Інституту філософії Варшавського університету:
– Післявоєнний початок її наукового шляху був дещо випадковий. Після багаторічної відсутності, зумовленої історичними обставинами, вона повернулася до країни, котрої, власне кажучи, не знала, країни цілковито зміненої. Повернулася, значно гірше володіючи польською мовою – вона її майже забула в таборах, і лише після повернення вчилася її наново. Але також і теми, які вона отримала, повернувшись до Польщі і знову опинившись у інтелектуальному середовищі, не були такими, які б вона вибрала сама. Початково їй були визначені певні теми, якими вона повинна була зайнятися, працюючи у Польській академії наук, і лише згодом, малими кроками, від книжки до книжки, від конференції до конференції, вона наближалася до того, що її насправді цікавило. Й лише за якийсь час повернулося відлуння її більш ранніх зацікавлень, що зродилися ще у довоєнний період та взагалі скерували її на шлях філософії. Отже, її перша післявоєнна книжка про народження польського позитивізму (Narodziny pozytywizmu polskiego 1831–1864 (1964) – ред.). Тема цієї книжки була дещо за розподілом.
Затримаймося на мить на цьому аспекті її біографії. Чим було зумовлено такий розподіл тем? Зрештою, чому взагалі такій особі, як Барбара Скарґа, яку де факто не було у повній мірі реабілітовано після перебування у радянських таборах, якій так і не було дозволено викладати філософії студентам, не допущено до роботи в університеті, дали, однак, можливість займатися філософією як дослідниці? Більше того, взяли на роботу до Польської академії наук? Сама Скарґа, описуючи своє тогочасне становище, з гумором називала його перебуванням «за шафою», що було безпосередньою алюзією до імені директора Інституту філософії і соціології ПАН Адама Шаффа, ортодоксального комуніста, який, однак, завдяки власній позиції в партії створив у підвладному йому інституті безпрецедентні умови для вільних досліджень, залучаючи до них відвертих дисидентів.
– Так. У цьому була також велика заслуга Ніни Ассородобрай, яка прийняла її до своєї дослідницької групи. Отже, у рамках цих досліджень, у тому числі бібліографічних, оскільки початково вона працювала у Закладі бібліографії польської філософії, їй вдалося там зачепитися. Вона напевно мала радіти, що там взагалі знайшлося для неї місце. Скарґа не могла перебирати й принаймні спочатку вибирати для себе тем, але мусила заробити право на таку позицію, що дозволила б їй сягнути тих тем, котрі вона насправді вважала важливими і якими вона хотіла займатися. Отже, власне, її перша тема, присвячена польському препозитивізмові, мабуть, і сьогодні не занадто цікавить історика філософії або історика ідеї. Натомість, Скарзі дали її тоді, ймовірно, через наголос на дослідженні такого мотиву у польській традиції, який стосувався органічної праці як противаги романтизму, традиції повстань, національного піднесення, спротиву. Мені здається, що у 1950-ті роки саме таким міг бути підтекст у дослідженні цієї течії.
Однак, вона не займалася цією темою довго.
– Так, від польського позитивізму Скарґа дуже швидко перейшла на ґрунт значно цікавішого позитивізму французького. І тут справді її зацікавлення точними науками почало даватися взнаки. Початково предметом її зацікавлення був не сам Конт, а його спадкоємці, які, з одного боку, розвивали суспільні, навіть утопічні мотиви, присутні у позитивізмі, а з іншого – були представниками виразно сцієнтистської традиції у французькому позитивізмі.
Але, як би не було, це був так званий перший позитивізм.
– Так-так, звісно, весь час мова про перший позитивізм. І він став для Скарґи важливою точкою відліку з огляду на чергові рухи виходу поза притаманну йому перспективу. Тому, власне, її друга книжка «Ортодоксія і ревізія у французькому позитивізмі» (Ortodoksja i rewizja w pozytywizmie francuskim (1967) – ред.) виявилася значно ширшою і цікавішою темою. Це була перша книжка, у якій Барбара Скарґа увійшла на поле французької філософії, на котрому залишилася протягом решти свого інтелектуального шляху. Отже, хоч би й тому це була визначна віха в її творчості. А вже після цього з’явилися ті три маленькі книжечки, які вона написала для серії «Myśli i ludzie».
Кому були присвячені ці книжки? Та у чому полягала специфіка цієї серії?
– Це були монографії, присвячені [Оґюстові – ред.] Контові, [Ернестові – ред.] Ренанові і Клодові Бернардові. Специфіка цієї серії полягає в тому, що вона була, насамперед, адресована радше широкому ґрону читачів, зацікавлених, звісно, філософією або історією думки, та зовсім необов’язково професіоналам. Це були книжки, написані із використанням дуже спрощеного критичного апарату. Всі вони мали дві частини. По-перше, це така міні-монографія, у міру доступна, що представляла основні характерні риси мислителя, якому вона була присвячена. А, по-друге, була частина із джерельними текстами. Однак, те, що ці книжки були написані для широкої аудиторії, не значить, що це були просто якісь шкільні посібники. Ні, це насправді були дуже ретельно написані книжки. Для цієї серії писали першокласні автори – філософи, соціологи тощо. У них можна було проявити власну популяризаторську майстерність. І в такій формулі Скарґа також чудово себе показала, у формулі, хтозна, чи не важчій, аніж академічне дослідження, яке багато в чому обмежує, але також чимало завдань робить простішими, коли дозволяє звертатися до рівного собі читача. І, власне, ці три книжечки з серії «Myśli i ludzie» яскраво свідчать про те, в якому напрямку пішли зацікавлення Скарґи. Адже це вже не була випадкова тема, яка дісталася їй з розподілу, але свідомий розвиток певної дослідницької програми.
З якою, отже, тематикою була пов’язана ця дослідницька програма?
– По-перше, з позитивізмом і околицями позитивістської філософії. По-друге, з французькою філософією. По-третє, із пограниччям історії філософії та історії ідеї з історією науки. Думаю, що також особливе місце у творчості Барбари Скарґи ці три маленькі монографії займають, хоч би, тому, що вона радше уникала писання про конкретних мислителів. Тому саме ці книжки виняткові. Ще однією книжкою, присвяченою конкретному мислителеві, була значно пізніша праця про Берґсона (Czas i trwanie. Studia nad Bergsonem (1982) – ред.). Натомість, поза цим вона воліла зображувати ширші панорами, епохи, зміни парадигм мислення. У цих трьох книжечках, однак, робить щось цілковито протилежне, тримаючись конвенції, заданої видавничою формою цієї серії: вона була змушена писати під конкретну людину, що дещо не відповідало її стилеві. Але вона навдивовиж добре із цим впоралася.
Як дослідниця французького позитивізму Барбара Скарґа, напевно, здобула авторитет не лише у Польщі? Авторитет і особливу довіру. Тут, зрештою, як досить яскраву і цікаву ілюстрацію можна навести історію, як свого часу Контівська асоціація не лише надала їй необмежений доступ до архівів Оґюста Конта, але й оселила її на якийсь час у квартирі-музеї Конта, де цей архів зберігається.
– Напевно, сильною стороною її інтерпретації є те, що вона не стільки намагається реконструювати якусь упорядковану філософську систему, скільки демонструє точки напруги, що мають місце як у самій позитивістській доктрині, так і в поглядах кожного конкретного мислителя. Тобто, вона радше намагається експонувати динаміку понять, різноманітні тенденції, які з’являються у творах одного мислителя, аніж вдається до класифікації різних понять, впорядкування певних фігур мислення. Отже, у всіх цих трьох книжках, у тому числі й у тій про Конта, це видно. Гадаю, що такий підхід дозволяв показати його як живу людину, повну протиріч, що він був також віддзеркаленням протиріч його епохи, міг би бути непересічним. Я не знаю, правда, стану французьких досліджень, але мені здається, що у притаманній їм інтерпретації це не був філософ повний життя, але радше вписаний до якихось дуже вузьких меж. Скарґа, якщо можна так сказати, визволила його з них.
Антон Марчинський