Наприкінці травня в Королівських Лазєнках у Варшаві відбулася остання лекція з циклу Нових філософських медитацій, організована Фондом заради мислення ім. Барбари Скарґи.
Темою восьмої лекції в цьогорічному циклі, присвяченому поняттю спільноти, був «Кінець спільноти і метаполітика», а представила її доктор Барбара Марковська, філософ та соціолог, ад’юнкт в Інституті соціології Коллеґіуму Civitas у Варшаві
Фрагменти цієї лекції пропоную Вашій увазі.
- Слово «спільнота», попри те, що після ХХ століття воно обтяжене досить неприємними спогадами про тоталітаризм, мислення про тотальність, про те, як спільнота пригнічує індивідуальності тощо, надалі є у грі й знову становить в ній високу ставку. А отже, головним питанням дослідження, яке я зазначила у назві цієї лекції, буде спроба відповісти, чому у мові лівиці слово «спільнота» має величезну проблему з артикуляцією. Так, звісно, не є, що його немає зовсім. Навіть навпаки. Я би сказала, що після свого короткого дослідження я зі здивуванням дійшла висновку, що це величезна тема у, власне кажучи, всіх філософських лівих інтелектуалів. Вони практично всі протягом останніх 20 років написали або згадували про тему спільноти, про труднощі з дефініцією цього поняття, дуже виразно з ним працювали, і це помітно. Проте, у політичній практиці пропозиція лівиці виявляється слабкою. Або ж, з іншого боку, тут домінує пропозиція правиці, дуже сильно прив’язана до терміну спільноти. І так є протягом останніх приблизно 20 років.
Барбара Марковська пояснює, чому вирішила назвати свою лекцію «Кінець спільноти і метаполітика»:
- Ця назва є свідомим посиланням на особисто для мене надзвичайно важливий текст «Кінець людини» Жака Дерріда, дописаного 8 травня 1968 року. Дуже важливо, що, власне, цей текст було присвячено аналізові поняття людини в європейському гуманізмі та визначення його меж як зовнішніх, так і внутрішніх, що становить трансцендентальну рефлексію над межами цього поняття, як і демонстрацію певного історичного контексту, в котрому воно запрацювало. І суттєво, що європейський гуманізм, до якого Дерріда звертався, безпосередньо посилаючись на «Лист про гуманізм» Гайдеґера, стосувався гуманізму, що після ІІ світової війни був уже лебединою піснею. Тут йдеться про те, щó екзистенціалізм вніс у Європі до ідеї людини тощо. Все це змусило філософів до очищення цього слова – на мить, принаймні – від його гідності, після чого воно її собі повернуло. Отже, так само, як спільнота, так і слово «людина», поняття людини є лакмусовим папірцем, довкола якого концентрується поле політичного дискурсу.
Саме це, на думку Барбари Марковської, становить передумову того, чому ми не можемо від використання цих понять відмовитися, попри те, що культура і наука доводять, що ми застосовуємо їх досить наївно, у натуралізованих значеннях, адже це поняття, з яких європейський дискурс виводиться (так само, скажімо, як свобода).
- А було б варто що якийсь час повертатися до питання, чи ми взагалі знаємо, що ці слова значать. Отже, текст Дерріда є для мене вихідною точкою не лише тому, що він зосередився на одному понятті та створив видатне критичне дослідження цього поняття. Але тому також, що він є текстом, що демонструє зв’язок між мисленням і політикою. Саме тому Дерріда вказав у ньому дату, адже цей текст набуває цілком нового значення, якщо ми пам’ятаємо, що діялося в Парижі в травні 1968 року. А філософські тексти досить рідко супроводжуються часовими сиґнатурами. Зазвичай вони представлені як універсальні, sub specie aeternitatis, хоча написані в конкретних політичних ситуаціях та за певного балансу сил. Інтелектуали, в тому числі філософи, особливо у Франції майже всі брали активну участь у політичній боротьбі. Проте, не завжди це визнавали. Коротко кажучи, мені йдеться про те відоме речення, яким відкривається цей текст: Кожна філософська конференція є суто політичною подією. І тут, звісно, не йдеться про таку просту інтерпретацію, що всі конференції політизовані, як про це можна подумати сьогодні, що їх, по-перше, організовують люди з певними політичними поглядами, а по-друге, що вони організовуються за гроші, котрі походять з якогось конкретного джерела (що може бути пов’язане з політикою – ред.). Ні, в Дерріда взагалі про це не йшлося. Він мав на увазі щось більш складне, а саме, що, практично, кожну філософську конференцію присвячено якомусь поняттю, а праця над ним є політичною, оскільки поняття формують і форматують світ, в якому ми живемо. Існують також поняття, визначені інтелектуальними трендами і в цьому сенсі непомітно дефінійовані суспільною думкою, коли всі ми гадаємо, що знаємо що чим є.
Саме у визначенні таких понять полягає витончена праця філософів – і чим витонченіша ця праця, тим вона важливіша, - наголошує доктор Барбара Марковська, зазначаючи, що не каже цього з іронією, а цілком серйозно.
- Звісно, що у певному сенсі такі поняття є знаряддям символічного насильства: тому, власне, що вони є непомітним насильством, вони є насильством символічним. Отже, від цих понять, що їх Дерріда відкрив як знаряддя символічної маніпуляції або насильства, на мою думку, ми відмовитися не можемо, оскільки саме вони як засоби репресії є також засобами єдиної можливої емансипації. Коротко кажучи, над ними слід працювати, за них треба боротися. Так є з поняттям людини, і так є з поняттям спільноти.
З огляду на це, зазначає Марковська, її цікавить, якими є умови розуміння того, чим є спільнота, та – вже на другому рівні – якими є умови її артикуляції. Тобто вона не є чимось, чого ми можемо торкнутися, що можемо побачити на власні очі, тому все залежить від того, як ми артикулюємо це поняття і формулюємо принципи його втілення у життя. Чим, отже, є спільнота?
- Спільнота може одночасно розумітися як поняття субстантивне, тобто таке, що має якийсь десиґнат (конкретну річ, на яку це поняття вказує – ред.), а в зв’язку з цим також якесь визначення. Але також може розглядатися як функціональне поняття, тобто воно визначає певний принцип або формулу створення умов для соціалізації, підстав виникнення спільноти. Пошук такого принципу є завданням мислення лівиці, на відміну від мислення правиці, що дуже виразно застосовує субстантивне поняття спільноти. Це останнє на рівні уяви єднає значення цього поняття з конкретними образами, а завдяки цьому дуже легко творить спільноту своїх адресатів, котрі відтак розуміють чим спільнота є і можуть її досвідчувати, тобто коли в їхньому випадку це поняття починає діяти. Мовлення про спільноту мовою правиці дає початок перформативному ефектові переживання спільноти.
На ціннісному рівні обидві ситуації, обидва способи визначення спільноти можна представити на одному рівні:
- Я зовсім не маю переконання, що в цьому є щось небезпечне. В історії траплялося, що таке переживання спільноти завершувалося якимось родом насильства щодо інших. Проте, вважаю, що зовсім не обов’язково так має бути, особливо сьогодні. Натомість, я усвідомлюю, що, очевидно, другий бік політичного поля, тобто лівиця, має величезну проблему з артикуляцією принципу формування спільноти, артикуляцією чисто формальною, що не зводиться до жодних конкретних тверджень. Принцип може бути конкретним, але, однак, завжди залишається дуже абстрактним. А в зв’язку з цим важко використати в політиці, хоча, здавалось би, що найбільші революційні політичні проекти, у тому числі Французька революція, власне так дали нове визначення нового політичного суб’єкта. Чому це важливо? Я маю у зв’язку з цим ще одне обґрунтування того, що поняття спільноти є ключовим. На мою думку, воно становить ядро мови політики тому, власне, що як би ми його не визначали, слово «спільнота» завжди означає колективного суб’єкта. Воно не значить «Я». А якщо так, то колективний суб’єкт є політичним, оскільки сама політика в грецькому сенсі значить прийняття рішень про спільне життя, про межі спільноти й про те, що, власне, є спільним, а що ні. Тому й усі сучасні дискусії і спори про публічну сферу і межі приватності, про їхній зв’язок, стосуються політики. І їх неможливо зрозуміти без поняття спільноти і індивідууму. Здавалось би, що ці останні є опозиційними поняттями, хоч зовсім необов’язково має так бути. Натомість, повертаючись до вихідної точки, це ядро політики в тому, власне, значенні, що рефлексії про спільне життя жодним чином не можна здійснювати без того, щоб якось не віднестися до того старого слова. А напевно його не можна лишати іншим, аби вони думали про нього за нас.
Антон Марчинський