Минулого тижня ми розпочали цикл, присвячений творчості «першої дами польської філософії» Барбари Скарґи. Продовжуємо розмову з доктором Бартошем Дзялошинським з Інституту філософії Варшавського університету про перехід Скарґи від філософії позитивізму до метафізики.
- Попереднього разу ми говорили про те, що, досліджуючи творчість провісника французького позитивізму Оґюста Конта, Барбара Скарґа, всупереч усталеній традиції, представляла його як філософа сповненого життєвої енергії, чим визволила його з якихось дуже вузьких інтерпретаційних рамок. Скарґа була також авторкою монографії, присвяченої Ернестові Ренанові, в котрій теж представила досить неортодоксальний образ цього мислителя, творчість якого нерідко зводили до суто релігійного контексту:
- Так, адже «Життя Ісуса» є його головною працею. Також його цінували як філолога. Натомість, вважаю, що в такому підході і до Конта, і до Ренана більше давалося взнаки радше застосування інструментарію історика ідеї, ніж історика філософії: Скарґа не обмежувалася аналізом доктрини, але входила до споріднених сфер. Ренана також важко вписати виключно до котроїсь з течій епохи, в якій він жив. Ми, власне, маємо тут таку гуманістську інтерпретацію релігії, як і сильний спротив щодо розквіту французького націоналізму, зумовленого Французько-прусською війною. Тобто, це дуже багатовимірна фігура, що, з іншого боку, була виразно вписана в свою епоху. Отже, тут інструментарій Скарґи як історика ідеї, навіть якщо вона безпосередньо не належала до школи Варшавських істориків ідеї, безсумнівний, вплив цієї школи виразно помітний.
- Чи ти би зі мною згодився, що дослідження Скарґою французького позитивізму контрастує з тією її філософією, якою вона займалася пізніше? І тут ідеться про її власну філософію діалогу, що відрізнялася, скажімо, від філософії Левінаса, а отже й про етику, яка з неї натуральним чином випливала; йдеться про її метафізику, що вона становила одну з тих парадигм, з якими позитивісти запекло боролися. Інакше кажучи, чи можна сказати, що, досліджуючи позитивізм, Скарґа трималася далеких йому позицій? Або, ще інакше, чи, може, саме завдяки своїй увазі до позитивізму вона відійшла далеко від нього?
- Звісно, найбільше її цікавило в позитивізмі те, як він долався у філософії від самого свого народження до так званого антипозитивістського звороту (про який вона також написала декілька важливих текстів). Тут можна було б застосувати таку формулу, що, на думку Скарґи, сучасна філософія починається там, де загалом завершується філософія позитивістська. Безперечно, її творчість настільки розтягнута у часі, що це дуже важко було б виразно продемонструвати. На мою думку, така еволюція, а саме перехід від Конта до авторів, описаних у «Труднощах інтелекту», котрі показують розклад цієї формації, відбувався маленькими кроками, від тексту до тексту. Пізніше вона почала цікавитися антипозитивістським зворотом, а відтак – входом до ХХ століття і дослідженнями нової французької метафізики. На мою думку, все це вписується у вервицю маленьких кроків, котрі привели Скарґу до отієї фінальної точки, якою є її концепція метафізики.
- Чим, отже, з огляду на сказане, є для Скарґи метафізика?
- З кінця позитивізму вийшли, хоч би, такі автори, як Левінас або Гайдеґґер, або ціла низка менш важливих авторів, а ще раніше, насправді, це вже Гуссерль і Берґсон – два великі отці філософії ХХ століття. Адже, це вони вже виростають з кінця позитивізму. Власне, так є, що з цієї пари більше уваги Скарґа присвятила Берґсону. Можливо, через свою французьку орієнтацію.
- Гуссерлеві вона присвячувала свої семінари…
- Ну, власне. А крім того, якщо хтось займається Гайдеґґером, то це важко робити, нічого не знаючи про Гуссерля. Тому, гадаю, що тут можна показати, як її метафізика виростає з критичного аналізу позитивізму.
- А отже, з цією метафізикою, що приходить на місце позитивізму, вона, певною мірою, сама себе ідентифікує. А заразом це не та метафізика, про яку була мова в попередні епохи в філософії, від Аристотеля (який, щоправда, цього поняття навіть не знав) до Канта і Геґеля. Отже, та її версія, з якою ми маємо справу у ХХ столітті, є чимось досить специфічним: вона заперечує попередню традицію звернення до якогось найбільш фундаментального підґрунтя всього сущого і намагається сягнути ще глибше – поза нього, як це, скажімо, було у випадку Гайдеґґера. Чи те саме можна сказати про метафізику Скарґи?
- Гадаю, що це нарешті відкриття автономного поля філософії, повернення до переконання, що метафізична рефлексія є центром філософії. Якщо ми відкинемо претензії науки, а насамперед точних наук до того, аби бути остаточним поясненням дійсності, вдаючись до критичної рефлексії над історією науки. Якщо, з іншого боку, ми візьмемо до уваги змінність філософських або світоглядних концепцій, то, гадаю, таким моментом, коли метафізика насправді виразно з’являється у мисленні Скарґи були «Межі історичності». Це визначна книжка, в котрій Скарґа підбиває підсумки свого попереднього доробку і методології та перестає бути істориком філософії, ідеї та науки, а стає, власне, філософом. І цей процес набуває вигляду метафізики, під якою вона розуміє те, що спирається на історичність, змінність. Вона була дуже чутлива до цього і чудово це опанувала: така історичність є майже всюдисущою – і в конфігураціях ідей, і світоглядів тощо. Отже, важко було б знайти щось, що не мало б історичної зумовленості. Однак, Скарґа переконує, що й така практично тотальна історичність має свої межі, має власні постійні, непорушні основи. Отже, нова метафізика не стільки полягає на формулюванні якихось нових онтологічних тез, але у розгляді певних незмінних думок, ідей, котрі не підлягають жодним історичним змінам.
- І тут ми знову, певною мірою, повертаємося до її більш ранніх позитивістських джерел натхнення. Бо, пишучи про Ернеста Ренана не стільки як про автора книжки «Життя Ісуса», скільки як про філософа, Скарґа насамперед аналізує його власний підхід до історії. Більше того, що може навіть виглядати несподівано, певною мірою зображує його як своєрідного попередника Томаса Куна за сторіччя до того, як він сам описував зміну світоглядних парадигм. Отже, чи позитивізм як протилежність метафізичного підходу знаходить вираз у її власній більш пізній метафізиці?
- Ренана, напевно, не можна зарахувати до позитивізму безпосередньо. Він цілковито не вписується до низки контистів, котрі декларували свою приналежність однозначно. Це окрема фігура, що йшла власним шляхом. Його заслугою напевно є особлива увага до історичного контексту, що ми бачимо й, наприклад, у «Житті Ісуса». Також це особлива філологічна сприйнятливість. Але також, здається, в нього є така думка, що всі ці обставини не є вичерпними, вони не охоплюють всього того, що лише можна сказати і подумати. І саме тому він був Скарзі цікавий. Звідси ще довгий шлях до опрацювання концепції метафізики, що почала зароджуватися у «Межах історичності». Але джерелом натхнення це цілком могло бути.
- І ще один мотив, який, мабуть, можна було б таким джерелом назвати: Скарґа неодноразово у своїх творах, присвячених передусім етиці, аксіології, підкреслювала, що в оціночних судженнях ми не стикаємося із чорним або білим, але із цілим спектром сірості. Тобто казала, що жодного явища не можна інтерпретувати однозначно, вписувати до вузьких рамок. І саме з цим ми маємо справу у випадку отих перших позитивістів, до котрих вона зверталася. Ти кажеш про те, що Ренан не зовсім є позитивістом. Але те ж саме ми можемо сказати про творця цієї течії – Конта, який не лише намагається створити певну нову, освічену релігію, релігію людськості, як він її називає, покликану реорганізувати суспільство, але й формує такий-собі приватний культ довкола фігури Клотільд де Во, будуючи у своїй квартирі присвячений їй вівтар… І все це цілковито відрізняється від тих більш пізніх позитивізмів, що прагнуть бути однозначними.
- Однозначно сцієнтистськими. Так, і це видно вже у другій книжці Скарґи «Ортодоксія і ревізія», де вона показує Конта не безпосередньо, але через призму різних підходів його послідовників. І власне ця книжка мені здається першою насправді Скарґівською, а книжечка з серії «Myśli i ludzie» - лише її доповненням. Сцієнтизм, натомість, напевно вимагав тут переосмислення. Але неправда також, що, узагальнюючи, Скарґа повністю його відкинула. Це була тема, у яку вона занурювалася дуже глибоко і детально, що демонструють її статті з тому «Минуле і інтерпретації» («Przeszłość i interpretacje», 1987), що великою мірою присвячені питанням історії науки. Отже, відкидання сцієнтизму і його претензій на абсолютну перспективу не з’явилося нізвідки, а стало результатом ретельного аналізу.
Антон Марчинський