Збереження особистої автономії кожного з нас рано чи пізно входить у конфлікт із законами спільноти, до якої ми вписані. Адже спільнота намагається вчинити свої закони універсальними, по можливості не залишаючи місця для нашої приватності. Ми ж, люди, свідомо чи ні, або з різною інтенсивністю цьому протидіємо, або зникаємо в безликій масі. Парадоксально, ми прагнемо зберегти свою індивідуальність, але разом з цим боїмося повної самотності, шукаючи для себе місця в спільноті.
Такому парадоксові й було присвячено чергову «Філософську медитацію» в Королівських Лазєнках у Варшаві, авторкою якої стала одна з провідних представниць польської філософії, широко відома не лише у своїй країні, але й на Заході, Аґата Бєлік-Робсон, професорка Інституту філософії та соціології Польської академії наук та Нотінґемського університету.
У своєму міркуванні на цю тему вона звернулася до думки двох важливих філософів ХХ століття – Гельмута Плеснера і Жака Дерріда:
- У написаній в 30-х роках ХХ сторіччя книжці під назвою «Межі спільноти» Гельмут Плеснер, один з творців німецької філософської антропології, ставить тезу, що людська істота не може жити в стані повного усуспільнення. Посилаючись на відому концепцію Канта про парадоксальну товарисько-нетовариську природу людини, Плеснер – найбільш ліберальний з-посеред німецьких антропологів – піддає критиці ідею радикальної спільноти, communitas, популярної (як тоді, так і сьогодні) серед лівиці. Він називає її місцем, в якому неможливо жити. Життєвий світ людини, каже Плеснер, не може бути повністю освітленою сценою, на якій зникають всі секрети. Принцип повної і спонтанної участі в спільноті, що від кожного учасника вимагає цілковитої прозорості, вбиває індивідуума як такого. Спочатку вбиває його символічно, а згодом – і тут історія дає безліч свідоцтв такого результату – цілком реально, призводячи до чисток, у ході яких спільнота очищається від усього чужого та неоднорідного. Адже те останнє й надалі чинить спротив повному її просвітленню.
Як, отже, індивідуум може зберегти в спільноті свою унікальність? Гельмут Плеснер, а за ним Аґата Бєлік-Робсон, пояснює це, надалі тримаючись метафорики світла:
- Якщо, отже, індивідуальний суб’єкт має зберегтися, він повинен бути оточений захисним бар’єром з тіні. Більше того, продовжує Плеснер, йому треба дозволити на певний бруд приватності. Осліплений повнотою участі [в спільноті – ред.], просвітлений наскрізь та очищений від усіх своїх невеличких відхилень, індивідуум розпливається в цілому. Але для того, аби він міг зберегти свої власні межі, він повинен нав’язати спільноті якісь межі, обмежити її вимоги щодо себе, відокремитися від неї в неприязному жесті (як це розумів Кант).
Подібну метафорику світла в описі суспільства використовував також і молодий Маркс, чию позицію Бєлік-Робсон піддає критиці, надаючи перевагу підходам Плеснера та Дерріда. Адже спільноту Маркс представляє у вигляді яскравого сонця, що врешті заллє півморок мільйонів міщанських ламп приватності, які освітлюють вічну ніч буржуазного суспільства.
- Якщо філософія, як стверджує Дерріда, є лише білою міфологією, у якій метафори відіграють фундаментальну роль і справді тягнуть за ниточки понятійних міркувань, то думка Маркса напевно таким, власне, відбіленим міфом є. Образ універсального сонця, що освітлює та очищує, ніколи не полишає його як уявлення, що організовує образ комуністичного суспільства. А якщо Плеснер, а також Дерріда й має власний провідний образ, то ним є штучне світло приватної лампи. Це зовсім не просвітницьке уявлення про неприродне життя, що культивує свою внутрішність як тінисте царство таємниці.
Така парадоксальна приватність має свій богословський вимір та навіть становить основу для втілення Бога:
- У четвертому розділі своєї книжки Плеснер описує таке тінисте царство таємниці як удільну сферу індивідуальної душі, яку, повністю усвідомлюючи теологічний відзвук цього поняття, називає ego abscоnditus, я-приховане. Таке приховане я, що заразом ховається, є істотою без властивостей, як у Роберта Музіля. Її розривають суперечливі, неясні імпульси, вирішення яких можливе лише завдяки внутрішній праці відокремлення. Душа, отже, є неподільною решткою, яку не може просвітлити жодне поняття і жодне визначення, грудкою, що її не в змозі вичистити жодна універсальна система.
Завжди лише схована всередині себе і відсторонена наша індивідуальність не перебуває, однак, у незмінній самотності. Парадоксально, намагаючись зберегти себе, вона намагається також вийти назовні – до інших таких, як вона сама.
- Цей неділимий і неповторний центр не зберігається в собі як у безпечній криївці. Він, радше, повний непокою, оскільки також прагне вийти назовні, що, однак, повинно стати діалектичним рухом, унаслідок якого не відбулося би знищення того, що внутрішнє. Якщо тут і може про щось йтися, то лише про одночасне знищення і збереження тіні, в якій знаходиться приховане я. Плеснер пише: «Ми хочемо самі себе побачити і бути видимими такими, якими ми є, але так само сильно ми хочемо сховатися й лишитися невидимими, бо під кожним описом нашої істоти приховані невимовні можливості істоти цілковито інакшої».
Якою тоді має бути добра спільнота, що відповідала би таким потребам кожної людської істоти? Добра спільнота, підкреслює польська філософ, – це та, що робить можливим таку гру, що дає нам можливість як знайти визнання серед інших, так і сховатися, призупинити свою участь у спільноті.
- Добра обмежена спільнота передбачає гру з тінню – з тисячами маленьких, приватних ламп, яких ніколи не заллє собою світло універсального сонця. Адже необмежена радикальна спільнота є як апокаліптичне сяйво й вогонь, в якому гине тіньолюбна внутрішність, від якої зникає кожен індивідуальний контур. Необмежена спільнота є деструктивною, нестерпною, нищівною. Разом з цим, однак, вона спокуслива, приваблива, постійно якось в нас присутня і важлива для нас. Як політична візія всеосяжна спільнота відроджується в кожну епоху, особливо в сучасності.
Говорячи про нищівну привабливість спільноти, що не залишає нам жодного простору для нашої приватної інтимності, Аґата Бєлік-Робсон порівнює людей з Ікарами, яких незбагненим чином приваблює смерть у палі універсального сонця. Залишається, отже, питання: чому ми не можемо перестати марити про участь у такій небезпечній спільноті? І тут зі своєї відповіддю приходить Жак Дерріда.
- З одного боку, Дерріда, так само, як Плеснер, є великим прихильником секретності, тобто homo absconditus. В розмові з Мауріціо Ферарісом – в одному з останніх інтерв’ю, що він дав перед своєю смертю – Дерріда каже прямо: «Я люблю секрет, що безпосередньо пов’язано з моєю неприналежністю [до нічого – ред.]. В мене інстинктивно з’являється страх і навіть паніка, коли я змушений показуватися в якравому світлі – у політичному просторі, що не дозволяє мати секретів. Для мене та нещасна ідея, що все повинно бути виволочене до простору публічної мови, без поваги до внутрішнього форуму, – це яскраве свідоцтво тоталітаризації демократичної системи. Можу це також парафразувати в термінології політичної етики: туди, де немає права на секрет, входить тоталітаризм. Приналежність, сам факт її визнання, повне віддання себе мові, родині, народу, значить кінець секрету».
Дерріда, однак, на відміну від Плеснера, не готовий повністю відмовитися від ідеї всеосяжної спільноти – радикальної communitas:
- Вона є для нього вічно живою об’єктивною фантазією особливого суспільного стану, де зникають ролі та ієрархії, а радісна святкова єдність забезпечується лише духом дружби. Пізні твори Дерріда повні посилань на таку communitas, що є ціллю, до якої майбутня демократія повинна наближатися, але разом з цим ніколи її не досягне. Межею такої спільноти повинна бути двозначність, що у неї вписана. Це життя настільки інтенсивне, що для індивідуума воно може значити лише смерть. Але двозначність зумовлено тим, що в такій інтенсивній спільноті є також щось добре – скарб, якого політична думка не має права втратити. Ключем до такого діалектичного синтезу є специфічне розуміння communitas як стану, в якому індивідуум показує себе і стає видимим, а заразом він не має нічого до демонстрації – бо також людина виставляє на показ своє внутрішнє ніщо. Не те, чим є, і що визначає її існування у суспільній ієрархії – ідентичність, роль, престиж, але ніщо, яким вона є, коли актуальність всіх цих властивостей призупиняється.
Антон Марчинський