Все найстрашніше у цьому житті зветься злом. Смерть і страждання, хвороби, а також війни та людська жорстокість і недбалість, що їх спричиняють. Зло – це чинити кривду іншим і собі. Зло – це свідчити неправду. Зло – це марнувати життя своє та життя інших. Ми боїмося зла, та злом нерідко стає сам страх. Чим, отже, воно є?
Видатна польська філософ Барбара Скарґа написала в одному зі своїх есе: «Питаючи […] про саме зло, ми негайно вступаємо на терени високої метафізики, усвідомлюючи разом з цим, що воно діє на земному та конкретному ґрунті, тут, серед нас, а може й просто в нас. Мене не полишає думка, хоча певності я не маю, що джерела зла слід шукати в людині або в її бутті, що, отже, це вона винна у злі, хоч століттями здійснювалися спроби тягар цієї вини затерти, зменшити і знайти йому виправдання».
Скарґа також пише, що попри численні спроби відповісти на це питання, воно так і лишилося таємницею. Тому історію з’ясування його природи можна представити як історію поразок. Наводячи їх одна за одною, ми так і не розгадаємо таємниці зла.
Добре це, чи погано? Поразка це, чи перемога?
Я не думаю, що увійду тут в полеміку з видатною мислителькою, навіть, якщо би на перший погляд це виглядало саме так. Філософи змагаються з питанням зла щонайменше вже дві з половиною тисячі років. Ми маємо безліч найрізноманітніших відповідей, та не існує жодної – також і як на мене – жодної, що могла би втамувати спрагу подальшого запитування: «то чим, все ж таки, є зло?». Всі отримані від філософів відповіді – занадто загальні, абстрактні, а передусім чужі – не спроможні розвіяти приголомшливої таємниці того зла, на самоті з яким опиняється кожен з нас. Навіть, якщо воно стосується багатьох людей одночасно. Неспроможні, якщо ми не прокладемо до них власної дороги. Зло – це щось таке, що переживаю я у найбільших глибинах своєї інтимності. І тому теж зло – це щось, від чого мені не втекти, як не втекти теж від себе. Якщо вже воно зустрінеться на моєму шляху, то може супроводжувати й повіки.
Тоді виявляється, що ми приречені питати про його природу. Питати невпинно, не сподіваючись на відповідь. «Чому?», «за що?», «звідки така несправедливість?» і, врешті, «чи цей світ і це життя чогось варті, якщо їхньою невід’ємною частиною є зло?». Такі відчайдушні запитання є, безперечно, філософськими. Сама їхня тема має таку особливість, що від частковості страждань, що їх зазнає кожен, вона здібна відразу переносити нас на найзагальніший, найбільш абстрактний рівень, де інтимний досвід виявляється матерією для рефлексії для всієї філософської традиції.
Більше того, такі питання не так вже й просто відкинути. Саме зло дбає про їхню тривалість, на відміну від його протилежності – добра. Зло неначе заноза впивається у плоть і не дає про себе забути. Змушує себе знайти, а принаймні шукати. Та при нагоді розгледіти себе самих, нашу власну істоту, в котру ота заноза увійшла. Переживаючи добро, ми радше прагнемо в ньому розчинитися і бути неначе св. Павло, що описував себе в подібному досвіді: «чи в тілі, не знаю, чи без тіла, не знаю» (2 Кор. 2, 12).
А отже, чим є зло? А, радше, його таємниця? Чи воно є питомим елементом світу і – приносячи страждання – рисою самого існування, як про це, скажімо, навчав Сіддгартха Ґаутама, коли вже став Буддою? Хоча, облишмо цей настільки радикальній сценарій, аби інтриги у цьому питанні пошукати на Заході – у світлотінях зла. Саме так, до слова, називається одна з найліпших книжок на цю тему: «Світлотіні зла», що її написав нещодавно померлий польський філософ Цезари Водзінський.
Гляньмо, отже, на ті, як їх назвала Барбара Скарґа, поразки – концепції, котрі описують природу зла.
На Заході однією з найважливіших у цьому питанні є так звана привативна концепція. Її назва походить від латинського віддієслівного іменника privatio – усунення, що вказує на відсутність, брак. Тут зло, як і в більшості інших інтерпретацій, виступає у якості елементу двоїстої структури, бінарної опозиції, в котрій йому протистоїть добро.
Однак, перш ніж про це піде мова, слід згадати про ще дещо. Якщо б нам довелося описувати навколишній світ як арену, на якій змагаються дві протилежні та рівні одна-одній сили – добро і зло, що, будучи безпосередніми запереченнями одна-одної, у багатьох вимірах є неначе близнюками, то жодної таємниці тут би не було. Ось є втілення добра – Агура Мазда, що йому протистоїть злий Ангра Майнью, Ариман. Їхня боротьба триває одвічно та продовжуватиметься у нескінченість, хоч зороастрійські передання і обіцяють остаточну перемогу добра над злом. Це два основні елементи світу, його натуральна будова. Їхня присутність вносить достатньо ясності до уявлення про світ, аби він став зрозумілим та освоєним. Прихильник такого підходу каже: світ добрий і злий одночасно, але я завжди можу перебувати на його доброму боці. А зі мною – мій Бог, дім і родина.
Як, однак, бути тим, хто вважає, що, відповідно до вчення християнської доктрини, Бог є не лише втіленням та одночасно джерелом самого лише добра, але й всемогутнім творцем всього сущого, цього світу, що створений у гармонії? Таким чином, зла Бог створити не міг, бо він добрий і люблячий. Але й не міг ніхто інший, адже лише в Абсолюті є початки всього сущого. Проте, зло існує у світі і не перестає про себе нагадувати.
Звідки, отже, зло? Unde malum? - питає Августин блаженний, один з найяскравіших прихильників привативної концепції. Нізвідки. Його просто немає. Всяке суще походить від Бога і є виразом добра. Тому зло не може бути сущим. Зло – це його відсутність, усунення сущого з падолу створіння, це, отже, оте латинське privatio. Зло – це небуття, внесення якого до світу є розповсюдженням такого найгіршого, що його не можна навіть уявити, адже воно не є жодною річчю, жодним явищем.
Чи, отже, Бог винний у всьому злі і стражданнях, які заволоділи світом? Ні. Він не має до нього жодного відношення. Якщо хтось і винний, то це лише людина. Адже відсутність добра породжується людською волею. Августин одним рухом виправ Бога, даючи початок новому жанрові у європейській літературі – теодицеї, тобто, власне, виправданню Бога, та обтяжуючи всіма винами людську волю.
І хоч із останнім сперечатися непросто, на цю тему існували й інші думки. Аби, однак, про них згадати, слід навести ще одну важливу концепцію. Маю на увазі кантівське уявлення про радикальне зло. Схильність до нього вкорінена в людині від народження, тому вона неймовірно потужна попри всіляке прагнення добра. Саме її найчастіше слухається людська воля, коли вирішує порушити моральне право. Останнє пояснює природу зла – воно є порушенням права. Зло, отже, знищує всілякі моральні основи і тоді його неможна викорінити власними силами. Цим зумовлено і його назву: радикальне зло. Хоч, слід зазначити, що людська воля залишається, однак, вільною, тобто, у цьому випадку, відповідальний за неї лише її власник, що свідомо обирає, добро чинитиме, чи зло.
Зло, отже, вкорінене в людині. Та чи в його розумі й вільній волі, як вважав Кант? Такий підхід викликав спротив іншого німецького філософа, яка жила вже у ХХ столітті. Нею була Ганна Арендт, що навіть у самій назві своєї концепції протиставилася Кеніґзберґському самітникові: жодної радикальності в злі немає; воно банальне і безвольне: демонічність, глибокість та ексклюзивність йому не властива. Зло породжується не розумом, а відсутністю мислення про наслідки власних дій. Арендт дійшла такого висновку, спостерігаючи у 1961 році за процесом над Адольфом Айхманом, одним із творців Голокосту. Філософ побачила у ньому найпересічнішого обивателя, що чинив свої злочини не тому, що керувався якоюсь найвищою метою. Ні, цей гвинтик системи просто виконував свій обов’язок – у чомусь, може, визначений стереотипами, у чомусь законодавством, що, власне, було прийняте в його країні, але передусім безкритичним, бездумним та машинальним відіграванням тієї ролі, що невідомо чому йому припала. Максимум, що він про це думав, це що так треба чинити. І все.
Тут варто зауважити, що коли хтось і називає нацистську та комуністичну системи знищення людських життів промисловими, конвеєрними, то подібна аналогія спадає на думку не лише тому, що їхні жертви виявляються предметом індустріальної переробки. Ні, джерела деінде. Передусім ми маємо пам’ятати, що здійснюють її вже не люди, а бездумні й банальні машини, автомати.
Зрештою, чи можна у зв’язку з цим не згадати про ще один спосіб побачити те, чим є зло? Фрідріх Ніцше висловив його у формулі «Jenseits von Gut und Böse» - «По той бік добра і зла». Йдеться про ситуацію, коли опозиція обох цих явищ вже неактуальна. Коли людина її подолала, формулюючи власні цінності та відповідальність за них. Хоч, звісно, зазвичай такий підхід береться на виріст, а радше плутається із ситуацією, коли до уявлення про добро і зло людина не дорослá. Тоді вона не думає ані про наслідки своїх дій, ані про відповідальність за них. Вона ніколи не полишає такої стадії розвитку, що її датчанин Сьорен К’єркеґор назвав естетичною. Просто існує у світі неначе рослина, хоч і таке порівняння може виявитися занадто оптимістичним.
Антон Марчинський