Слово «правда», як у польській, так і в українській поточній мові належить до найчастіше використовуваних слів. Ми вживаємо його щодня безліч разів у найрізноманітніших значеннях і контекстах. Наприклад, слухаючи чиюсь розповідь, ми нерідко підтакуємо: «Так, правда». Або ж трапляються ситуації, в котрих ми питаємо про правду. Кажемо тоді, що хотіли б знати, як було насправді, що ми хочемо дізнатися правду. Часом ми чуємо про різного роду правди, відносні та безвідносні, або навіть про якусь правду абсолютну.
Цю останню українською називають «істиною», тобто це щось таке, що стосується істоти, суті явища. Цікаво, що це слово має свій давньоіндійський правзірець (про який ми можемо дізнатися, зокрема, з Ріґведи), що навіть звучить подібно: sat-ya. Воно вказує на суть. У польській мові таке розрізнення не збереглося. Правда може тут відноситися як до справ житейських, так і вічних. В обох цих, як теж і в інших слов’янських мовах, саме слово правда вказує на щось належне, достойне, праве. Йому завжди протистоїть щось невластиве, недостойне, криве та ліве. Правда і кривда супроводжують одне-одного як два брати. Ця пара стала віддзеркаленням нескінченної безлічі бінарних опозицій, з яких зітканий наш світ. Адже уявити його без поділу на праве і ліве – де першому за архетипічною настановою ми надаємо перевагу – не так вже й просто. А до цього можна додати такі пари як гора-низ, холодне-тепле, добре-погане і так до нескінченості.
Правда ділить світ. Вона відділяє нас від кривди. Істина, в ідеалі, ні. Бо мала б вказувати на суть, на оте єдине, hen, як його називали греки, а за ним і християнські містики. Яке не є ані тим, ані другим – neti neti, як це звалося в індійських Упанішадах. Але хто ж бачив та може про такий ідеал розповісти? В тому й полягає його суть, що словом його не вловити. «"Всіляке слово змагається зі словом", та, звісно, [від нього] захищається, і не можна знайти слова нездоланного», - написав св. Григорій Палама на початку своїх Тріад. Він міг сказати так про правду, але, я в цьому певний, він мав на увазі щось, ближче радше до істини. А її мовою Палами, що він її успадкував від своїх поганських пращурів, називали aletheia. Aletheia, що її також не можна було ані приборкати за допомогою слова, ані навіть їй щось протиставити.
Як, зрештою, цього поняття не вдалось би нам теж належним чином перекласти за допомогою обох згаданих тут слів. Це ж бо і не правда, і навіть не цілком істина. Однак, якщо придивимось до цього грецького поняття, то, хтозна, може воно нам самé відкриється?
А, отже, відразу бачимо, що aletheia має негативний сенс, бо це заперечний іменник. Він походить від прикметника alethes, що складається з заперечної частки а- та кореня lethe, котрий, в свою чергу, виводиться з дієслова lanthano – «вкриваю». Отже, aletheia значить щось «нескрите», «неприховане». Як теж – тут я вже маю намір послатися на додаткову іншу етимологію – «незабуте». Як бо відомо з грецької міфології, річка забуття, яку душі померлих минали на своєму шляху до Аїду, називалася Lethe – Лета. Отже грецька істина-aletheia вказувала на щось, що, однак, з небуття, непам’яті та незнання виринало. Чомусь виринало. Хоч причини такого явлення лишались невідомими.
Це розуміння істини, правди ближче поетам, філософам та, може, миротворцям. Адже з нього виходить, що ніхто повною істиною не володіє. Що вона лише показує різним людям свої різні боки, котрі не так вже й просто звести до єдиного уявлення про її достеменну суть. Якщо взагалі можливо. Притому, в одну епоху її сприймають по-одному, в іншу – по-іншому.
Тут варто було б згадати відому давньоіндійську притчу про чотирьох сліпців і слона. Кожен з них на основі самого лише дотику мав відповісти на питання, ким або чим є слон. Перший ухопив його за хвіст і сказав, що слон – це мотузка. Другий обійняв його ногу й заявив: «Слон – це стовп». Третій доторкнувся боку слона й дійшов висновку, що це стіна. Аж врешті четвертий намацав хобота, після чого повідомив, що слон – це змія. Тут варто зазначити, що всі ці сліпці мали різні переживання викликані тим самим явищем. Нерідко, однак, ми доходимо різних висновків на основі, здавалось би, дуже подібних переживань (якщо така подібність, звісно, взагалі можлива). Така істина ніколи не дає певності. Радше її позбавляє. Це, зрештою, можна зауважити і в грецьких текстах. Сократ, приміром, у відповідь на будь-яке питання ніколи не дає остаточної відповіді, прирікаючи своїх учнів на довічне і діалектичне існування з дилемами.
Наблизитись до істини – тільки наблизитись! – можна лише разом з іншими людьми, часом вдало, а часом і недолуго зіставляючи свої різні уявлення про неї. Видатний німецький філософ Ганс-Ґеорґ Ґадамер писав про це так: «Те, що ми називаємо істиною, відкритістю, нескритістю речей, має […] власну часовість та власну історичність. Намагаючись досягти істини, ми завжди з подивом зауважуємо, що не можемо висловити її не звертаючись до когось і комусь не відповідаючи, та не досягаючи з ним порозуміння».
Як я сказав перед цим, таке розуміння істини, правди відповідає, звісно, не кожному. Чимало хто з нас просто скаже, що воно неправдиве. І, цілком не виключено, свідомо чи ні, він або вона керуватиметься в цьому своєму висновку низкою критеріїв, за допомогою яких правду від неправди, або від кривди відрізняють. Варто, отже, кілька найвідоміших з них назвати.
Тож почнемо з класичного критерію, запропонованого нам Аристотелем. За ним істина, або правда – хоч насправді (цього слова не вдасться уникнути) йдеться про aletheia – це просто згідність речей і думок, фактів і висловлювань. «Адже казати, що те, що є, не є, а те, що не є, є, є неправдою; а казати, що те, що є, є, і те, що не є, не є – це правда», - пише грецький філософ.
Звісно, не про кожну відповідність та схожість йдеться: в порівнянні слів і речей ніяк не уникнути абстрагування. Попри це, однак, дане визначення правди, відповідаючи певному інтуїтивному розумінню, стало найбільш популярним. Хоч, слід зазначити, що згаданий клопіт не є єдиним. Зокрема, у ХХ сторіччі представник Львівсько-варшавської логіко-філософської школи Альфред Тарський казав, що тут і не про будь-яке слово йдеться. Оскільки ж бо поняття поточної мови настільки неточні й заплутані, істини в ній годі й шукати, а ми приречені на апорії та парадокси. І з’являються такі жартівники, як, скажімо, Евбулід Мілетський зі своїм відомим парадоксом брехуна: «Людина каже: "Я брешу"». Чи правду вона каже, чи справді бреше?
Але повертаймося до критеріїв. Згадаю ще про два. Перший з них говорить про когерентність у визначенні істини (від латинського дієслова cohaerere – лишатись із чимось у зв’язку, у відповідності). Тут також ідеться про співвідношення, але вже не фактів і тверджень, а раніше прийнятих тверджень і тих, що на основі них ми лише маємо перевірити. От, скажімо, якщо ви приймаєте твердження з Біблії, то з ними можете звіряти так зване священне передання. І якщо останнє пройде перевірку, тоді його можна назвати істинним. Йдеться лише про внутрішню згідність різних теорій. Натомість самих цих теорій на основі цього принципу вам не порівняти. Когерентне визначення правди не дасть, приміром, знати, чиє уявлення про небесні явища було ближчим до фактів – Птолемея чи Коперніка, адже про факти тут не йдеться. І тим для них гірше, як казав інший імовірний прихильник такого підходу.
Є, однак, ще один критерій істинності, який називають прагматичним, від pragma – річ, що вказує також на конкретний результат. Тут істинність будь-якого твердження перевіряється в дії: якщо воно ефективне і корисне, тоді й правдиве.
Все це однак, за виключенням наведених слів Ґадамера, вказує на істину як на виключно пізнавальне явище, що не має етичного виміру. Недарма Еманюель Левінас відкинув її як найвищу цінність, перевагу віддаючи добру (зрештою, тут він не був першим та посилався на Платона). З ним, однак, можна було б посперечатися. І це вчинив інший філософ діалогу – його польський послідовник Юзеф Тішнер, чиїми словами я би хотів ці розважання завершити: «Коли ми дивимось на історію, […] то могло би здаватись, що немає більш нерозважного питання, ніж питання про істину. А, однак, питання про істину весь час вертається. Воно вертається в найменш очікувані моменти та у найменш відповідних місцях. Може, не в лабораторіях, не в аудиторіях та дослідницьких інститутах, а на вулицях, серед руїн міст, де гине людина, що її вбиває минула та нова ілюзія. Під час повного надриву страйку в Ґданській верфі один з працівників сказав, що ладен працювати за миску супу, тільки б його врешті перестали оббріхувати. Таке визнання на терезах європейської культури важить більше, ніж усі аргументи скептиків, циніків та аґностиків разом узятих».
Антон Марчинський