У вересні у Польщі відбувся Фестиваль Даніеля Бюрена, присвячений, як видно з назви цієї події, творчості одного з найвідоміших представників французького сучасного мистецтва. Художник створив і залишив у Польщі – у Познані, у Варшаві та у селі Залєсє неподалік столиці – три твори, довкола яких, власне, й відбувався цей захід.
За цієї нагоди мені вдалося зустрітися з Даніелем Бюреном і порозмовляти як про його творчість, так і про певні ідеї, котрі, безперечно, мають філософський вимір – насамперед про феномен місця (адже кредо французького митця є праця «на місці» - «in situ»).
Наталія Корчаковська (художній директор "Театру Студіо" у Варшаві") та Даніель Бюрен. Вересень 2018, "Театр Студіо" у Варшаві. Фото надано завдяки люб'язності STUDIO THEATREGALLERY.
Однак, під час нашої розмови я не міг не оминути теми його перших візитів до Варшави та зустрічей із представниками польського аванґарду на початку 70-х років ХХ століття. Отже, до Вашої уваги перша частина нашої розмови, у якій митець розповідає про аванґард за «залізною завісою».
- Насправді, мене дуже-дуже часто запрошували до Польщі. А ключовою особою, яка першою представила мене [польським митцям – ред.], була Анка Пташковська. Коли я вперше сюди приїхав 1974 року, у Польщі було дуже важко будь-що зробити в культурі. Тобто іноземцеві приїхати сюди і зробити виставку, наприклад, було досить важко. Тут не було відповідних галерей, окрім Галереї «Фоксаль», яка більше нагадувала офіс, культурну установу, а не комерційну галерею. І навіть це було непросто, бо важко було отримати схвалення – не з боку митців, а з боку політиків тощо. Таким чином, Анка, хоч вже і не працювала з Галереєю «Фоксаль», але, зберігаючи дуже тісні зв’язки з мистецьким середовищем Варшави і Польщі загалом, запропонувала мені ідею, яку я відразу прийняв - зробити виставку у квартирі-майстерні польського митця [Генрика – ред.] Стажевського, якому на той час було вже понад 80 років. Він сам сприйняв цю ідею як щось фантастичне. Мені ж здалося дуже незвичайним, особливо тоді, що він запросив мене до своєї квартири-майстерні.
Це не була звичайна майстерня, де можна працювати, бо також це було місце, де він (Генрик Стажевський – ред.) жив. Отже я прибув туди, а цього місця я, звісно, зовсім не знав, і зрозумів, що воно було забите різноманітними предметами – столи, ліжка, стільці були повсюди. На додаток, там також жив його приятель, якого я раніше вже зустрічав – це був інший польський митець, молодший від Стажевського Едвард Красінський. І я усвідомив всю унікальність ситуації, в якій опинився - її виняткову складність. Адже не можна було руйнувати способу життя цих людей, роблячи в такій квартирі мистецьку працю. Я зрозумів, що єдиним способом, як можна було б це зробити, майже нічого не порушуючи у звичному для них оточенні – не торкаючись їхніх речей, їхніх робіт тощо – було використання вікон їхньої квартири. Таким чином, я зробив працю, використавши абсолютно всі вікна, на які приклеїв білі стрічки. Унаслідок цього праця виявилася, парадоксально, дуже великою, але я не використав ані одного сантиметра доступного простору. Адже найлегше було б просто зробити це на стінах, або зайняти мистецьким об’єктом якесь місце [в квартирі – ред.], або ще якось. Отже, все це трошки змінило атмосферу. Після чого відбулася виставка, на яку запросили досить багато людей. Якщо ж узяти до уваги, що квартира була невеличкою, а туди прибуло із п’ятдесят осіб, то там був натовп, як у метро. І саме так виглядало відкриття.
- Все це дуже відрізнялося від того, як ваші виставки проходили тоді в Парижі. У перевиданій зараз Вашій розмові з Анкою Пташковською ви наголошуєте, що на той час у Франції ваша творчість не викликала настільки великого зацікавлення. Чи ви очікували зустріти тут у Польщі такий відгук?
- Ні, передусім я майже нічого не знав про Польщу, окрім того, що з’являлося в новинах. Отже, мені було дуже мало що відомо про інтелектуальне життя Польщі, яке виявилося дуже потужним у тогочасній Варшаві. Попри всі труднощі, адже ці люди були під контролем цензури, вони навіть не мали доступу до [західних – ред.] мистецьких часописів. Ситуація була справді жахливою. Отже, одним з джерел їхнього невеликого знання про мої нові роботи і всю творчість був щотижневик «Les Lettres Françaises», який не підлягав цензурі, бо його видавала Французька комуністична партія. Оскільки, на думку місцевої влади, якщо щось видавалося комуністичною партією, то це автоматично дозволялося читати людям тут без всілякої цензури. Мені здається, що вони зовсім не розуміли, що комуністична партія у Франції 60-70-х років не мала нічого спільного з партією в Польщі або Радянському Союзі. Отже, цей журнал приходив щотижня. І з нього можна було дізнатися якісь новини з Заходу, а принаймні з Франції. Тож саме в ньому на початку 1968-го вийшло велике інтерв’ю, яке я дав у 1967 році. Як я дізнався раніше, польські митці були надзвичайно зацікавлені цим інтерв’ю, що послужило початком інтересу багатьох людей до того, що я робив.
Проект Даніеля Бюрена "in situ" в "Театрі Студіо" у Варшаві. Фото надано завдяки люб'язності STUDIO THEATREGALLERY.
- Тут варто додати, що Генрик Стажевський, - як про це розповідає Анка Пташковська, - заявив «своїм характерним, напів урочистим, напів жартівливим тоном: "Оголошую вам появу одного з найважливіших художників нашої епохи: його звати Даніель Бюрен"».
- Саме тоді Анка виявилася дуже доброю ланкою між нами. Вона знайшла спосіб запросити мене і створити цю неймовірну ситуацію, коли найвідоміші митці того часу на власний ризик прийняли мене у своїй квартирі, котра, насправді, була специфічною галереєю для обмеженого кола глядачів. І це мені здається дуже розумним ходом ще й тому, що як літня особа [Генрик Стажевський – ред.] перебував під своєрідним захистом – поліція і партія не контролювали його настільки сильно. Отже він мав трошки більше свободи, аніж багато хто інший. Все це дозволило мені зробити свої перші кроки у Польщі. І навіть якщо я тоді не усвідомлював, як там опинився, то крок за кроком я починав розуміти, наскільки це важливо для мене самого, як і важливо для них, аби дізнатися про якісь аспекти творчості, щодо яких вони не мали ані найменшого уявлення. А насправді 1974 року моя робота, хоч я її і почав за 5-7 років до того, все ще була чимось новим, незавершеним.
Даніель Бюрен, "Plafond a caissons". Проект "in situ 2018". Фото: Ґжеґож Мусял
- На додаток виявилося, що попри існування «залізної завіси», ви мали багато спільного з польськими митцями, а насамперед із представниками місцевого аванґардизму.
- Це те, що я виявив, коли дізнався трошки більше про них. І, звісно, ми на Заході не отримували майже жодних новин про те, що тут діється. Можливо, ми дещо знали про театр, оскільки люди театру завжди перебували неначе на першій лінії, маніфестуючи таким чином те, що тут відбувається. Проте до нас не доходило абсолютно нічого з того, що мало місце на польській мистецькій сцені. Я про це дізнався, тільки-но сюди прибув. А особливий інтерес в мене викликав Стажевський. З ним можна було поговорити, задати йому питання, щось дізнатися про його доробок. Слід сказати, що, наприклад, він був одним з останніх, якщо не останнім свідком візиту Малевича до Польщі. Отже, я був у захваті від можливості почути свідка історії, яка навіть тоді залишалася дуже неясною і химерною, особливо на Заході. Важливість Малевича для багатьох людей на Заході була очевидною. Проте він, як і решта конструктивістів, на той час так і не увійшли повною мірою до західної історії мистецтва, наприклад, у Франції або в Америці. Й лише згодом вони поволі набували значення як надзвичайно важливі митці, а відтак навіть великі зірки. Тому сьогодні, звісно, все це виглядає цілковито інакше: кожен задається питанням про суть мистецтва, що зродилося в тогочасній Росії, і попри всі конфлікти люди знають про все це дещо більше. Проте на початку 1970-х років навіть такі надзвичайно відомі митці, як Кобро, Лісіцький і Малевич, були дуже маловідомими у західному світі. Таким чином, опинитися у Варшаві поруч з одним з останніх свідків присутності Малевича у Польщі – це була для мене дивовижна нагода відчути цю ментальність глибше й дізнатися, що тут відбувалося.
- Після цього візиту до Варшави ви продовжили співпрацю із Красінським, Стажевським та іншими польськими митцями. Притому, це діялося як у Варшаві, так і в інших містах Європи.
- Після цього я повертався, запрошений різними людьми. Наприклад, у 1987 році я також повернувся до Варшави на запрошення провести виставку в Галереї «Фоксаль». Тоді я знову зустрівся зі Стажевським та Красінським. Це було за рік до смерті Генрика Стажевського. Кількома роками пізніше, у 1993, здається, я знову був тут з нагоди сторіччя від народження Стажевського. Після його смерті Красінський лишився єдиною людиною, що мешкала в майстерні. І це був дуже цікавий перехід, бо там зберігалася пам’ять про Стажевського, але майстерня все більше перетворювалася в місце Красінського. Проте як помешкання їх обох я сприймав це як одне ціле і залишив там новий твір – для мене це була нова робота, але зроблена за тим же принципом: ми помили вікна і зробили все наново.
Це був Даніель Бюрен, один з найвідоміших представників французького сучасного мистецтва, з яким я розмовляв про його першу зустріч з польським аванґардом. Продовження нашої розмови, цього разу про феномен місця, до Вашої уваги за тиждень.
Антон Марчинський