Такі явища як політика та економіка як речі, так би мовити, приземлені і повсякденні нерідко протиставляють чомусь настільки високому у поточному розумінні, як культура. Однак, чи можна всі їх поставити не лише на одному рівні, але й припустити, що як політика, так і економіка становлять складові частини більш загального феномену, що ним є культура? І більше того, що ще більш загальною і необхідною основою для всіх трьох явищ є мова?
Відповідаючи ствердно на ці питання, цього тижня у Королівських Лазєнках у Варшаві з лекцією виступив філософ та психоаналітик професор Анджей Лєдер з Інституту філософії і соціології Польської академії наук у Варшаві, котрий останнім часом є одним з найбільш відомих польських філософів, що беруть участь у дискусії про стан суспільства. Так, зокрема, 2015 року його книжка «Революція, що приснилася. Вправи з історичної логіки» (пол. - «Prześniona rewolucja. Ćwiczenie z logiki historycznej») була номінована до Літературної премії Nike та Історичної премії ім. Казімєжа Мочарського. В цій книжці Анджей Лєдер використав психоаналітичні категорії в описі новітньої історії Польщі.
Зустріч з ним відбулася в рамках циклу Філософських медитацій, отже на її початку професора Лєдера і тему, за яку вів узявся, представив доктор Матеуш Фальковський, голова правління Фонду заради мислення імені Барбари Скарґи, який є співорганізатором цієї події:
- У мене склалося таке враження, що професор Анджей Лєдер є найбільш послідовним філософом культури. Культури, звісно, не в такому розумінні, що вона є чимось таким, що виступає поруч із мистецтвом, як то часом кажуть про міністерство культури і мистецтва. Але культури як царини чи простору, котрий є питомим, а може й єдиним простором мислення і дії в сучасності, як, хоч би, у «Феноменології духа» писав про культуру Геґель. Що це значить? Значить те, що – як в мене склалося враження після прочитання книжок професора Анджея Лєдера – це така царина, на котру більш чи менш безпосередньо, більш чи менш агресивно впливають інші царини і простори, як економіка, політика тощо. Проте, культура є єдиним простором, у якому всі вони зустрічаються. І що з цього випливає? А те передусім, що такий простір виявляється простором певних симптомів. У цьому сенсі епоха культури є, звісно, епохою психоаналізу. І професор Лєдер, усвідомлюючи це, застосовує певну симпоматологічну вразливість, що походить з психоаналізу, до так представленої царини культури.
Яким є відношення культури до політики та економіки та в чому полягає специфіка цих різних сфер? Беручи слово, професор Лєдер каже, що зв’язок тут безпосередній, і більше того – всі ці три царини мають мовний характер:
- Культура перебуває у певного роду сусідстві з політикою та економікою. Я би сказав так, що якщо прийняти, що культура визначається різними мовами, тобто є фундаментально мовною, спирається на певного роду оперування знаками, то і політика, і економіка також є галузями культури як певні практики оперування різного роду знаками відповідно до прийнятих у них правил. І тут не йдеться лише про те, що опис цих галузей, як економічна чи політична теорії, вкорінений у якихось специфічних мовах - наприклад, економічна мова досить абстрактна і переповнена математичними формулами, через що дуже часто вона залишається недоступною для когось, хто передусім послуговується природною мовою. Але йдеться про те, що самі економічні практики, тобто, скажімо, дуже проста дія, що нею є купівля і продаж, або ж оплата чиєїсь праці, спираються на певні знаки, розуміння їх і на певні практики, що з ними пов’язані. А таким найпростішим знаком є гроші.
За словами Анджея Лєдера, спільноти формуються на базі певних наборів спільних уявлень:
- Тобто, це такі поля, у яких ми маємо уявлення про те, що є найважливішим або хто є найважливішим. Тобто ми маємо певне уявлення про себе і формуємо певне відношення між собою, тобто тим, що найважливіше, та іншими, хто у цій спільноті існує. І таке уявлення дозволяє нам якось цю спільноту сприймати. Цей набір уявлень у дусі Жака Лакана я називаю символічним полем. І відразу додам, що не маю тут на увазі ідеології, бо зазвичай під такими наборами уявлень, наприклад у марксизмі, розуміються ідеології. Проте, атрибутом ідеологій є те, що це неправдиві уявлення. Те ж, натомість, про що говорю тут я, зовсім необов’язково має бути неправдивим, адже цим символічним полем визначаються цілком правдиві практики, що у його рамках відбуваються. У цьому сенсі все, що роблять люди, визначається певними наборами знаків і символів. А також їхніми поєднаннями, у тому числі й те, як вони утворюють спільноти.
Існують концепції, згідно з якими спільноти формуються на основі іншого типу відносин. Зокрема, якщо про фундаментальну роль влади у цих процесах. Тобто, йдеться про такі ситуації, коли спочатку з’являється насильство, а лише потім – його символічне обґрунтування. Анджей Лєдер не згоджується з таким підходом:
- Я би сказав, що поза ситуаціями радикального насильства, що не мають жодного символічного обґрунтування, як і напрямку такого насильства, так не є. Адже кожне насильство також мусить бути вписане до якоїсь структури розуміння. Є такий американський психоаналітик Роберт Джей Ліфтон, який займався теорією травми, зробивши надзвичайно влучне спостереження: навіть найбільші злочини повинні здійснюватися в ім’я якихось моральних ідеалів. І чим більшим є злочин, тим потужнішими повинні бути ідеали, заради яких його здійснюють. Починаючи з того, як дружина вбиває чоловіка (вона це робить заради якогось блага), а завершуючи масовими вбивствами. Тут завжди знаходиться якесь символічне обґрунтування – якесь уявлення про те, ким є ті, кого вбивають, яким є той порядок, у котрому вбиті не повинні мати місця, і так далі, і так далі. У цьому сенсі насильство, а отже влада, завжди вписані в якесь символічне поле.
Ще однією альтернативною концепцією тут є твердження, що основою спільноти є економічні відносини між її членами. Тобто це класична концепція Маркса:
- Цю концепцію також у остаточному розрахунку слід розуміти як відносини, що відбуваються у певному полі, у котрому люди якось один одного розуміють. Себто йдеться про те, що хтось розуміє себе, як, скажімо, працівника, і йде до певного місця, де виконує якесь завдання, за що отримує якусь платню. А все це зорганізовано так, а не інакше – по-одному у середньовічному середовищі, а по-іншому – в капіталістичному. І все це вимагає дуже складної системи знаків і символів, в рамках котрої люди самі себе бачать, аби вони могли функціонувати в такій спільноті.
Висновком з цього є твердження, що кожна спільнота ґрунтується на певному наборі уявлень. Гіпотеза Анджея Лєдера така, що всі ці дуже різнорідні суспільства потребують певних мовних механізмів, аби функціонувати. І необхідними є певні операції у відношенні до мови, аби вони просто могли з’явитися. Чому, отже, мова настільки важлива?
- Тут я знову сягаю Лаканівської теорії. Мова важлива для того, аби одна людина або суб’єкт міг себе розуміти у відносинах з іншими та з усією спільнотою як певну ідентичність. Тобто, якщо ми маємо якусь структуру відносин, то, аби, скажімо, у феодальному суспільстві уявляти себе як члена певної спільноти, я уявляю себе самого, наприклад, як селянина – маю ідентичність, що називається «селянин» - та перебуваю в якомусь відношенні репрезентації щодо, скажімо, свого феодального господаря. На додаток, я знаю, що всі інші, представлені як селяни, мають схоже відношення щодо цього феодала. Тобто у цій структурі є певні знаки – знаком є буття селянином, знаком є буття феодальним господарем; і один суб’єкт повинен знайти себе у цій структурі, аби визначити своє місце у репрезентації відносно цього феодального господаря. У сучасному суспільстві настільки ієрархічні відносини, принаймні теоретично, нерепрезентативні. Сьогодні один суб’єкт відносно другого перебуває в ситуації рівності. Чи це правда, чи ні – це, звісно, вже інше питання.
Таке відношення рівності є основою того, що професор Лєдер називає політичною спільнотою:
- Політична спільнота є найбільш інклюзивною спільнотою, тобто незалежно від будь-яких різниць – релігійних, етнічних тощо – один суб’єкт має тут той самий статус, як і решта інших суб’єктів. Звісно, що політичні спільноти існують сьогодні на рівні національних держав, але спільне в них те, що кожен їх, член, незалежно від своїх особливостей, має такі самі права. Я говорю про сучасні політичні спільноти в такому сенсі, в якому вони з’явилися завдяки Французькій революції.
Політична спільнота, за словами Анджея Лєдера, робить можливим таке співіснування напруженості, антагонізмів, коли кожен її суб’єкт зберігає, однак, власну ідентичність. Кожна така спільнота може зникнути, якщо відбудеться ліквідація різниць, на яких її збудовано. Такий спосіб знищення політичної спільноти має ідеологічну або теократичну природу, адже саме ідеологія або об’єднання спільноти довкола якогось трансцендентного господаря може ліквідувати всі різниці. Існує, натомість, ще один спосіб знищення політичної спільноти.
- Це у певному сенсі ліквідація самого відношення репрезентації – репрезентації однієї ідентичності, тобто одного знаку, відносно іншого знаку. І це діється тоді, коли фундаментальним порядком стає економічний порядок. Тут ідеться про те, як формується мовний знак, а як – знак економічний. Мовний знак – і тут я посилаюся на класика структуралістичного мовознавства Фердинанда де Соссюра – формується на основі певного роду опозиції, тобто ідентичність кожного значення спирається на його протиставлення іншому значенню. Як пише де Сосюр, якщо ми маємо слово «ву», то ми його розуміємо тому, що воно не є словом «баран», або «коза», або «людина», тобто розуміємо завдяки його протиставленню цим словам. І тут відразу видно, що така структура природної мови певною мірою аналогічна тому, що називають структурою політичної спільноти. Тобто ідентичності тут ґрунтуються на певного роду антагонізмах. Натомість фінансовий знак оснований на ліквідації ідентичностей, але збереженні лише кількісного аспекту, який повертає певну єдність. Адже людська мова формує власну картину світу, порушуючи своїми опозиціями питому єдність світу природи. Якщо, натомість, з’явиться щось, що особливість кожного конкретного явища, а у тому числі й особливість людських істот, суб’єктів знову розмиє, то ми повертаємось неначе до природного, а насправді квазі-природного стану. І це, власне, відбувається тоді, коли з’являється економічний знак – гроші насамперед. Грошова вартість ґрунтується на відході того «що», і виключно на увазі до того «скільки».
Натомість момент, коли гроші відриваються від окремих ідентичностей та перетворюються виключно у міру кількісних відносин, тобто «скільки», іншими словами, скажімо, коли людину вже не питають, чим вона особлива, а лише – скільки вона коштує, є таким моментом, коли політична спільнота руйнується.
Антон Марчинський