Сьогодні ми поговоримо про Генрика Ельзенберґа, польського філософа, автора афоризмів, який займався етикою, естетикою, аксіологією і історією філософії. Нагод для такої розмови дві. По-перше, це 50-та річниця його смерті, а по-друге – наукова конференція «Генрик Ельзенберґ – внутрішня еміграція», яка минулого тижня відбулася у Варшаві.
А нашими співрозмовниками є проф. Яцек Голувка і доктор Богдан Дзьобковський з Варшавського університету і часопису «Przegląd Filozoficzny», а також Лєслав Гостинський з Університету Марії Кюрі-Склодовської у Любліні і доктор Пьотр Домерацький з Університету Миколая Коперника в Торуні.
- І почнімо, мабуть, з самої ідеї конференції. Чому саме Генрик Ельзенберґ? Чи йшлося про те, аби дещо нагадати про його особу і філософію і порозмовляти про те, наскільки від досі актуальний, чи, пам’ятаючи, що чимало його текстів досі не було видано, відкрити те, що в його творчості до сьогодні залишається невідомим?
Богдан Дзьобковський:
- Гадаю, що обидві названі вами причини були дуже важливими. «Przegląd Filozoficzny» вже багато років, з 2006 року щороку організує конференції в червні, присвячені якомусь одному філософові. І цьогоріч ми справді вирішили вибрати Генрика Ельзенберґа, по-перше, тому, аби, може, нагадати студентам передусім ту фігуру, що, як мені здається, сьогодні не настільки відома, як це було ще 10-15 років тому, коли я мав нагоду навчатися. А по-друге, гадаю, філософія Ельзенберґа дуже цікава і нетипова. Ми можемо знайти у ній певні елементи, що йдуть виразно всупереч певним цивілізаційним трендам. Це отой його песимізм, про який ми сьогодні, мабуть, ще говоритимемо, і про який багато говорилося на конференції, та про його етичний абсолютизм – все це дуже цікаві концепції, про які справді варто згадувати у наш час.
- Пане професоре, звертаюся до професора Лєслава Гостинського, ви писали книжки про Генрика Ельзенберґа, що було найважливіше в тому, що ви досліджували?
Лєслав Гостинський:
- Аксіологія – це абсолютний фундамент і, безсумнівно, він був найвидатнішою фігурою в польській аксіології ХХ століття.
- А чи, на вашу думку, його творчість цілісна? І чи є так, що нововідкриті мотиви у творчості Ельзенберґа змушують подивитися на неї якось інакше?
- Ця творчість надзвичайно цілісна. Якщо добре із нею ознайомитися, то видно, як одне випливає з іншого, які там зв’язки. А передусім ми маємо тут справу із непересічним ерудитом, та, напевно, із людиною, котра, як могло би здаватися, була дещо далекою від логічного, систематичного мислення, але насправді так не є. Адже Ельзенберґ він був дуже систематичним у своїх дослідженнях. Проте, з іншого боку, і сам він писав, що вся його наукова кар’єра виявилася непорозумінням. Це, звісно, прекрасний філософ, але також це була така людина, що мала дуже великі сумніви щодо того, що робила, і щодо рішень, які пропонувала.
- Здається, дуже важливим мотивом у тому, що він писав, є те, що, по суті, він виглядає як дуже розчарована людина або навіть така, що впала у відчай. Чому так сталося? Зараз я вже звертаюся до професора Яцека Голувки. Бо можна сказати, що насамперед це було розчарування у людях, але також можна говорити й про культуру, і, певною мірою, про розум…
Яцек Голувка:
- Я гадаю, що це дуже цікаве і складне питання, і саме тому ми мали конференцію, аби на нього відповісти. Ніхто з нас не має права виступати тут у ролі якогось психотерапевта, котрий ex post з’ясовуватиме, що такого страшного насправді сталося в житті Ельзенберґа. Але я бачу його напевно інакше, ніж більшість моїх колег, котрі займаються філософією, адже для мене Ельзенберґ є виключно афористом. Є люди, переконані в існуванні у нього якоїсь системи, гадають, що це впорядкована думка, що це була спроба зрозуміння світу, якою пропонувалися якісь рішення. Я Ельзенберґа так не сприймаю, але вважаю його надзвичайно цікавим автором – дуже проникливим і серйозним, який вкрай серйозно відносився до своїх читачів, але заразом був дуже скромним і непевним у собі. Я маю таке враження, що на нього дуже сильно вплинули три різні європейські культури. Він, звісно, був поляком, працював в університеті у Вільнюсі, а потім у Торуні, натомість його прив’язаність до польської культури виражається насамперед в якомусь такому патріотизмі. Але разом із цим, це була людина, захоплена Францією. Його докторську працю було присвячено Шарлеві Леконтові де Лільові, і це дуже цікава праця, що демонструє, як Ельзенберґ чудово знав цього французького поета, котрого якийсь час вважали навіть за ліпшого письменника, ніж Віктора Гюґо. Натомість, його прив’язаність до філософії була виразно німецька та індійська. Отже, ми маємо тут мішанку різних мотивів, з котрої, на мою думку, не можна зіткати жодної матерії. Я розумію точку зору тих, хто представляє його як послідовного. Адже завжди можна шукати синтезу навіть у дещо розбіжних елементах. Натомість, я захоплююся ним з цілковито іншої причини: він мав надзвичайний талант вираження складних проблем у коротких формулюваннях.
- Наприклад…?
- Неопозитивіст – це людиноподібна істота, з котрою не буває людського порозуміння. Я, маю визнати, сам себе вважаю неопозитивістом, тож читаю автора, який про мене говорить, що я є якоюсь людиноподібною мавпою, з котрою не можна встановити людського порозуміння, але бачу, що по-своєму він мене поважає. Я в стані зрозуміти Ельзенберґа, тобто його наміри, його почуття, те, що він би не хотів зі мною розмовляти. Якби я йому сказав, що для мене важливо в аналітичній філософії, то він би мені відповів: а честь, а любов, а розуміння світу, а космос, а почуття, а цінності? Або він каже щось таке: найрозумніші люди мають найбільше дурних ідей, їхній розум неспокійний, у постійному русі, отже вони безперервно спотикаються; дурні мають дуже мало дурних ідей. Ці слова я вважаю просто чудовими: дурень не має дурних ідей, бо намагається вчинити щось велике і страшне. Натомість, справді мудра людина вчиться чесно і відверто говорити, що саме вона розуміє, а чого – ні. В цьому найбільша цінність Ельзенберґа. Не в тому, що він представляє теорію, а в тому, що він чесний і говорить: я розумію стільки і стільки, можу це виразити коротше, ліпше, лаконічніше, ніж інші, але рішення проблеми не пропоную.
- Його афоризми, зрештою, звучать дуже пафосно. Але це наводить нас на ще один дуже важливий аспект, коли ми говоримо про життя і думку Генрика Ельзенберґа, а саме на його відособленість і перфекціонізм. Про це із доповіддю виступив доктор Пьотр Домерацький. Отже, чому, на вашу думку, він був філософом самотності?
Пьотр Домерацький:
- Це визначення «філософ самотності», напевно, зроблене дещо на виріст. Моїм завданням було ретельно переглянути і самостійно створити своєрідний синтез, якщо він взагалі можливий, різноманітних, здебільшого розпорошених афористичних думок Генрика Ельзенберґа на теми, великою мірою пов’язані із тематикою нашої конференції, тобто із внутрішньою еміграцією. І тут, як здається, першою річчю, яка з’являється на нашому дослідницькому шляху, занурюючись у думку Генрика Ельзенберґа, є, власне, питання самотності. Цікаво, що в одній зі своїх збірок, створених наприкінці життя, на обкладинці книжки Генрик Ельзенберґ заміщає таке формулювання, що може слугувати підсумком і введенням до його творчості: все вирішується в самотності. І це справді надзвичайно значима річ, що стосується також його збірки афоризмів під назвою «Клопіт з існуванням». Це своєрідний інтимний щоденник цього мислителя, який він вів протягом близько 60 років. Тут Ельзенберґ звертає увагу на найважливіші, на його думку, елементи людської екзистенції, серед котрих наперед виходить, власне, самотність. Така самотність, що не пов’язана лише із індивідуальністю способу людського існування, але також із його аксіологічним, тобто ціннісним, а особливо із етичним виміром. Кожна розсудна етика має заздалегідь передбачати, що її застосовуватиме лише меншість людей.
Dwójka/А.М.