Чим є спільнота? Що ми маємо на увазі, коли кажемо, що щось є спільним, або, що якісь люди належать до спільноти? Що їх об’єднує? І чи сам факт, що їх щось об’єднує, скасовує різниці між ними, скасовує те, що вони, так насправді, не зливаються в тотожності, залишаються чимось іншим? А окрім цього, як до таких настільки загальних питань, з котрими в історії філософії змагалися безліч філософів, підступитися? Чи таким знаряддям, котре б давало доступ до спільноти, могла б бути мова?
Цими, зокрема, проблемами зацікавився доктор Міхал Кшикавський з Сілезького університету, презентація книжки котрого під назвою «Інше та спільне. Тридцять п’ять років французької філософії» відбулася цими днями у Королівських Лазєнках у Варшаві. Слід зазначити, що завдяки цьому твору автор став одним із фіналістів у минулорічному випуску Нагороди за найліпше метафізичне есе ім. Барбари Скарґи, тому організатором події і співвидавцем книжки став Фонд заради мислення ім. Барбари Скарґи.
Отже, доктор Кшикавський розповідає як про сам твір, так і про деякі з питань, котрих він у ньому торкається:
- Завжди, коли я читаю філософські тексти, найбільше мене цікавлять матеріальні умови створення цих текстів. Тобто, я намагаюся читати філософію як відповідь на певну ситуацію, в зв’язку з чим, бажаючи представити те, що знаходиться в цій книжці, я розповім про матеріальні умови, за яких цей текст творився. Передусім, він з’явився за дуже короткий період, бо подане на конкурс головне есе я написав за неповні три тижні. Отже, в якомусь сенсі, це була самопожертва. І мені здається, що це стало можливим завдяки двом факторам. Перший, дуже важливий, - це час, коли цей текст писався. Я хотів , щоб це було таке мислення про спільноту тут і зараз: з одного боку, в польському контексті, а з іншого – в європейському, в зв’язку з тим, що можна назвати європейською кризою спільноти. Натомість, другим фактором були дослідження, котрі я веду в рамках більш широкого проекту, присвяченого дружбі і спільноті в сучасній французькій думці. Тому, коли я дізнався, що тогорічний випуск нагороди буде називатися «Помислити спільноту», то почувся неначе зобов’язаним до розважання над цією темою. Я не міг нею не зайнятися.
Відомо, що поняття спільноти є надзвичайно широким, через що, власне, піддання його аналізу, пошук способу, як за нього взятися, завжди буде величезним викликом. Міхал Кшикавський розповідає, як він собі із цим порадив:
- Вихідною точкою, яку я обрав для цієї книжки, є книга Вінсента Декомба «Те саме і інше. Сорок п’ять років французької філософії». Декомб у ній неначе підбиває підсумки у французькій філософії за період від 1934 до 1979 року під гаслом «філософія різниці». Він показує, наскільки французька думка концентрувалася тоді на осмисленні зв’язку між чимось тотожнім та іншим. Через цю концепцію я вирішив написати продовження цієї книжки, виходячи зі слова «інший» у бік того, що є спільним. Це була перша думка, що стосувалася явища спільноти, розмірковуючи про нього, починаючи з 80-х років, тобто від того моменту, коли спільнота в політично-суспільному контексті була, власне кажучи, покинута. Саме тоді Європа обирає неоліберальний курс. І якщо це явище знову сьогодні до нас повертається, то повертається в такому саме стані, в котрому було тоді покинуте.
Ще одним викликом є категорія «іншого». В європейській та, може, передусім у французькій філософії вона має величезну історію та щодо неї було застосовано безліч підходів. У випадку Міхала Кшикавського поняття іншого – інша людина, інша культура, будь-яка інакшість – є ключем до розуміння спільноти.
- Категорія «іншого» мені здається такою категорією, від котрою взагалі треба почати мислення про спільноту. Але також це така категорія, що спричиняє найбільші проблеми у розумінні спільноти. Чому? Ми можемо подивитися на це з двох сторін. Першою з них буде суспільна перспектива. Якби ми тут згадали про відомі слова Марґарет Тетчер, згідно з якими не існує чогось такого, як суспільство, а існують тільки чоловіки, жінки і родини, то слово спільнота тут не з’являється. Але, в принципі, те, що суспільне, те, що спільне, тут перестає бути чимось важливим і поступається своїм місцем родині. І якби ми порівняли ці слова з тим, що Аристотель казав у «Політиці», що держава як поліс важливіша за родину, то в цьому досить сміливому перескакуванні [з однієї епохи до іншої – ред.] ми можемо побачити всю проблему, про яку тут ідеться. Тому, тут мова про таке питання: як не стільки повернутися до Аристотеля, скільки спробувати ту парадигму, котра сформувалася напередодні 80-х років, переламати і спільноту віднайти?
Кажучи про це, Міхал Кшикавський зазначає притому, що не йдеться про цілковиту зміну мови у суспільстві, але радше про певне пересунення наголосів у значеннях різноманітних понять:
- Те, що Аристотель розумів під політеєю, котра визначає, чим є поліс, [грецьке місто – ред.], для нас вже означає конституцію. Те, що від сприймав як конфігурацію групи тотожних елементів, ми намагаємося мислити як групу елементів, котрим ми хочемо надати якусь спільну ідентичність. Отже, йдеться про цілковиту зміну понять. Якщо для Аристотеля ойкономія була частиною цілого, то для нас вона вже відійшла до приватного простору, а, отже, до того, що не належить спільноті. Отже, ми тут бачимо нагромадження проблем, котрі випливають лише зі зміни акцентів у значеннях слів.
Цікаво зауважити, що порівнюючи інше і спільне, Кшикавський, на відміну від низки філософів, котрі вважали ці поняття взаємно необхідними, хоч і з врахуванням певних застережень, як, наприклад, у випадку Левінаса чи Рікера, радикально їх протиставляє:
- З філософської перспективи інше як таке кидає виклик спільноті. Адже спільноту напередодні 80-х років було відкинуто через те, що, в принципі, це було щось таке, що можна було уявити виключно в категоріях тотожності, тобто, це єдність, котра складається з ідентичних елементів – це спільнота національна, релігійна, що спирається на якісь спільні вартості в групі таких самих осіб. Іншість, натомість, загалом становила спротив щодо такого роду спільнот. Тут можна було б згадати про Террі Іґлтона, котрий дійшов висновку, що у 80-х роках категорія тотожності була чимось огидним. Однак, відкидаючи її, ми відразу відкидали категорію спільноти.
Дуже важливо зазначити, що як іншість, так і спільнота в цьому контексті є передусім мовними явищами.
- Я філолог, а не філософ. І не приховую, що цей текст є також спробою включення філології до тієї дискусії [про спільноту – ред.], що зараз відбувається. Бо філологія є такою дещо забутою і нестабільною дисципліною. Дотепер було дуже багато уваги приділено різницям і відносинам між філософією і літературою, натомість я би радше хотів придивитися до зв’язків між філологією і філософією. Я раніше не знав, що на думку Цезари Водзінського, справжня філософія є філологією, тому дуже через це радію. Натомість, мене походження цих двох галузей, що зводиться до слова filein – любити – зобов’язує. Отже, я писав цю книжку із переконанням, що сьогодні боротьба за слово стає ключовою в епоху пост-істини. Слово може бути інструментом, оскільки мова є таким пластичним чи фармакологічним знаряддям для формування політики. Тому, спільноту в своєму есе я розумію передусім як мовну проблему, оскільки ми, насправді, з суто прагматичної точки зору не маємо мови, аби про спільноту розважати. Це таке слово, яке в нас асоціюється, скажімо, з територіальною спільнотою або спільнотою перших християн. А з іншого боку, ми маємо комунізм у польському контексті, якщо сягнути латинського коріння цього слова. І з одного, і з іншого боку, ми опиняємося перед замкненими дверима. Отже, помислити спільноту – це, може, й щось привабливе, проте, з прагматичної точки зору, це може створити безліч проблем.
Цікаво, що як своєрідний метод такого філологічно-філософського роздуми про спільноту Міхал Кшикавський пропонує не лише зважання на мову, але й, так би мовити, на своєрідний міжмовний простір:
- Не йдеться про те, аби змінювати мову, бо це ні до чого не призведе. А радше йдеться про те, щоб віднайти значення, котрі нагромаджуються в словах і поміж словами. У своїй книжці я вдаюся до такої манери, котра може дратувати, тобто вплітаю там у квадратних дужках іноземні слова (найчастіше французькі, але також грецькі, латинські і англійські), аби показати те, що Дерріда назвав ідіотизмом ідіом. Тобто ми розмовляємо тією самою мовою, котра набуває форми різноманітних ідіом. І, можливо, спільноти варто було б пошукати в якихось змінах наголосів у значеннях слів, що відбуваються поміж різними мовами.
Антон Марчинський