Філософію через саму її назву пов’язують із мудрістю. Хоча це зовсім не значить, що філософія із мудрістю тотожна, адже у перекладі з давньогрецької вона значить любов до неї. Тому й філософи мудрість можуть плекати, шанувати й любити, проте зовсім не обов’язково носити в собі. Слід, однак, зазначити, що одного з отців філософії і, можливо, її останнього неписьменного патріарха, тобто Сократа, дельфійська Піфія назвала наймудрішим з людей. Сам Сократ казав, що він насправді знає лише те, що нічого не знає («ἓν οἶδα ὅτι οὐδὲν οἶδα»), однак інші не знають і цього. Такою, отже, й була суть його мудрості, а також ця відома сентенція передавала істоту його філософії. Слід, однак, зазначити, що ця сентенція не була єдиною, якщо про Сократову філософію йдеться. Адже, говорячи про неї, можна і треба назвати ще одну, хоч і не його авторства. Їй, однак, він був вірний у кожній йоті свого вчення і навчання молоді. Я маю на увазі той напис на стіні Дельфійського храму Аполлона, у якому віщувала Піфія, що грецькою звучав приблизно так: «Γνῶθι σεαυτόν». Натомість українською його перекладають як «пізнай самого себе». Кажуть, саме ця думка так вразила грецького філософа, що спонукала його до власного мислення.
Звісно, перше, що з цього випливає, це те, що істотою філософії для філософа є пізнання себе самого, тобто людини. Скажімо коротше: філософія передусім пізнає людину. Створена цією істотою, її мисленням, у її світі та природжена бути у мові людини, неначе риба у воді, чи ж не свого джерела вона має сягати передусім? Чи ж не людиною займатися? Особливо, якщо йдеться про філософію у Греції, де людина була мірою усього («πάντων χρημάτων μέτρον ἄνθρωπος»). Хоча, заради справедливості слід сказати, що у цьому питанні з тих часів нічого не змінилося.
Коли ж поєднати обидві максими – про пізнання самого себе та про усвідомлення незнання нічого – отже, коли б їх поєднати, а радше узріти їхній зв’язок, то що ми відкриємо? А те, власне, що наше пізнання й незнання ідуть тут в парі, у діалектичному сполученні згідно з найчистішим прикладом філософування Сократа. Як зауважимо й те, що все наше вглядання у себе, сполучене із незнанням, виявляється також вгляданням у ніщо. І раптом Сократ стає неймовірно сучасним, адже починає говорити мовою філософів ХХ століття (або ж це вони радше доростають до мови класиків). Звернімо лише увагу на таке ось визначення людини з програмного тексту одного французького філософа, що попросту вторує своєму грецькому пращурові: людина – це шпарина сущого, отже, людина – це не-суще, те, що не є. Звісно, це вільна людина, але у цьому сенсі це, власне, людина par excellence. Звідки це походить? З «Буття і ніщо» Жана-Поля Сартра. І хай нас не зводить на манівці той факт, що зіставляючи обох філософів ми начебто змішуємо зовсім різні аспекти, про які їм йшлося: одному про пізнання, а іншому про буття людини. Не кажучи вже про те, що це різні епохи.
Таким чином, філософія виявляється приреченою на розглядання людини, й лише через неї – на розглядання всього, що з людиною пов’язане: з її народженням та смертю, самотністю та існуванням у спільноті, прагненням і обов’язками, радощами та небезпеками. Але разом з цим, філософія приречена також на прийняття людини як ницої істоти – зовсім не у моральному значенні цих слів, але в онтологічному, тобто буттєвому. А якщо не ницої, то принаймні крихкої. І заразом такої, що відрізняється від решти істот цього світу. Те ж, що її вирізняє, підкреслив і Сократ, говорячи про своє незнання, і згаданий Сартр, і міріади інших філософів. Це розум. Лишень вслухаймося в одне з найпрекрасніших визначень людини у історії європейської філософії: «Людина є тільки тростина, найслабша у природі, але це тростина, що мислить. Щоб її розчавити, не треба озброюватися цілому всесвітові: одного випару, однієї краплі води досить, щоб її вбити. Але якби навіть усесвіт її розчавив, людина була б усе ж чимсь значно шляхетнішим ніж те, що її вбиває, бо вона знає, що вмирає, і знає про ту перевагу, яку всесвіт має над нею. Всесвіт же про це не знає нічого. Отже, вся наша гідність полягає в мисленні. З цього треба нам виходити, а не з простору і часу, яких нам не наповнити». Це була одна з «Думок» Блеза Паскаля, який, називаючи людину «для себе самої найдивовижнішим предметом у природі», у іншому місці ще радикальніше підкреслював її парадоксальну ницість і велич: «Що ж таке, врешті, людина у природі? Ніщо проти нескінченності, все проти нічого [зміна та курсив мої – А.М.], середина між нічим і всім, нескінченно віддалена від осягнення країв; мета речей і їхні принципи для неї неприступно сховані у непроникній таємниці».
Як же можливо чинити тут опір ще одній ремінісценції, пов’язаній і з пізнанням-непізнанням, і з ницістю, і з таємницею. Це вже Ніцше: «Коли довго вдивляєшся в безодню, безодня починає вдивлятися у тебе». З тим, лише, що безодня опиняється на обох кінцях цього дивного зорового контакту. Або ж, інакше: коли людина довго вдивляється у себе і бачить безодню, тоді безодня починає вдивлятися в себе сама.
Натомість, найдивовижніше у всьому цьому – це те, що така безодня-тростина усвідомлює існування того, у що вглядається, а отже усвідомлює своє власне існування. Така здібність побачити себе, або, точніше, побачити себе в тому, що бачиш, на філософському жаргоні називається рефлексією, дослівно – «поверненням назад» (хоч, слід зазначити, що це слово стає дедалі популярнішим у поточній мові та значить здатність не лише критичного мислення як такого, але критичності саме у відношенні до себе самих, власних его).
Імовірно, що така позиція людини й робить її упривілейованою. Поточний людський досвід нічого не говорить про ще хоч якусь істоту, яка була б спроможна не лише усвідомлювати власне існування, і не лише його крихкість, але й те, що це існування парадоксальним чином носить уз собі свою протилежність. Наприклад, саме неіснування , як, скажімо, зáдуми, яких ще не було втілено у життя, а які людина вільна втілити. Зрештою, сама свобода, як щойно про це вже згадувалося, є найвиразнішим прикладом приведення до світу того, чого в ньому ніколи не було. Адже бути вільним, це, зокрема, робити речі незбагненні й небачені.
Однак, слід зазначити, що говорячи про таке існування людини та світу довкола неї, ми б мали на увазі не сам факт існування, який виражається дієсловом «є», «існує», але говорили б про те, що існує, тобто всі виражені іменниками речі. Це суттєва різниця, хоч вона й не кидається в очі. Зауважив її, зокрема, німецький філософ Мартін Гайдеґер, який жив у ХХ столітті. З цього ж випливає, що протилежністю існування людини зовсім необов’язково виявляється перспектива її неіснування. Більше того, вони можуть бути навіть двома сторонами однієї медалі. Йдеться ж про інше. Протилежністю існування виявляється те, що існує: буття супроти речей.
Однак, що важливо для сьогоднішнього розважання про істоту людини: вона опиняється поміж одним і другим, маючи в собі одночасно риси динамічної змінності існування та сталості й певності речей. Через таке змішання, звісно, ані існування людини не є настільки сповненим стихійної неприборканості буття, наскільки ми могли б це собі уявити, ані її сталість не є певною. Проте, одне залишається достеменним: людина – це така істота, що перебуває у положенні поміж: поміж буттям і світом речей, поміж духом і світом тварин, поміж життям і смертю, надією та розпачем, мудрістю і бездумством, мовчанням і логореєю тощо.
Людина це усвідомлює і тим самим творить чи не найліпше визначення для себе самої.
Тему ми продовжимо за тиждень.
(Запрошуємо Вас послухати звуковий файл)
Антон Марчинський