Попереднього разу, ведучи мову про філософію і науку, я зосередився на їхньому спільному корінні, або ж на тому, як у серці філософії поступово кристалізувалося щось, що згодом – набувши назву наука – виокремилося і розпочало своє власне життя. Саме до цього аспекту я й хотів би придивитися сьогодні.
Розгалуження обох типів людського знання у найбільш радикальному вигляді, відомому нам сьогодні, почало даватися взнаки лише у XVI-XVII столітті. Що правда, тоді з’являється ще проект так званої універсальної науки або всеохоплюючого знання, яке було покликане об’єднати всі мистецтва (не забуваймо про так звані вільні, або – якщо вжити більш дослівний переклад – визволені мистецтва), будь-яке знання, науку із філософією й навіть богослов’ям. Проте сама поява проекту mathesis universalis дуже симптоматична. Адже мати візію об’єднання всіх вчень можна лише у ситуації, коли між ними існує поділ. І кому, як не Ляйбніцові та Декартові, що й запропонували такий проект, про це не знати? А, отже, розлучення сталося. І поруч із філософами в академії – в широкому розумінні цього слова – з’явилися науковці, котрі, замість досліджувати метафізичні основи світу, почали звужувати свої пошуки до окремих галузей. При тому, тут з’явилась нова, хоч і не загальна тенденція: чимало досліджень почало стосуватися теорії настільки, наскільки вона мала відношення до практики.
Однак, про практику йдеться тут у двох різних її вимірах.
По-перше, це емпірічність та верифікація досліджень. Дедалі частіше наукою починають називатися ті з них, які можна провести й перевірити, спираючись на безпосередній досвід. Отже, наука стає, таким чином, цариною досвідчуваних пошуків, що зовсім не обов’язково було властиве філософії. Більше того, вони підлягали верифікації, тобто перевірці до останньої йоти, а це взагалі є у філософії річчю вельми проблематичною. Адже, звісно, відомо, що кожне філософське розважання має ґрунтуватися на логічних підставах. Натомість, якщо сама класична логіка ставиться під питання, то такий підхід має бути повністю раціонально обґрунтованим. Почасти філософські дослідження навіть можуть піддаватися верифікації на основі досвіду, але нерідко тут йдеться про особистий досвід автора або читача. Бо іншого шляху до сприйняття, скажімо, екзистенційних творів Камю не існує. Однак, чи можна було б такий суб’єктивний досвід назвати критерієм істинності у випадку науки? Аж ніяк.
З іншого боку, який критерій можна було б застосувати в метафізиці – центральному розділові філософії, що ставить питання про найбільш фундаментальні сутності? Адже такий критерій з огляду на саме лише його застосування мав би всіляко таку фундаментальну сутність перевершувати. Наприклад, як можна було б перевірити твердження Платона в діалозі Тімей, що всесвіт, який містить всі можливі сутності, всі речі, є так званою світовою душею. Тут варто нагадати, що грецьке слово κριτήριον можна перекласти як «спроможність судити», але теж як «міра». І, отже, для того, аби в цій ситуації судити, перевірити правдивість твердження Платона, необхідний пункт відліку, спосіб визначення котрого радше не став би загально очевидним. Більше того, у певному сенсі така заява грецького філософа містить в собі парадокс, що його у метафізиці не уникнути. Адже нею описується найзагальніші явища у всесвіті. Та, щоби перевірити його правдивість, наші критерії мали б бути ще більш загальними, ніж такі явища. Зокрема, але не тільки, якби унаслідок застосування такого критерію вдалося підтвердити, що всесвіт, як світова душа, містить усі речі світу, то саме існування міри неначе назовні всесвіту, міри, яка б дозволила верифікувати таке твердження про нього, вже б це твердження заперечувало. Так само не можна нічого напевно сказати про існування нескінченості тощо.
Отож, наука піддається верифікації, а філософія – не завжди. Особою, що сформулювала цей критерій, був видатний філософ ХХ століття Карл Поппер.
Другим аспектом практичного виміру науки є можливість конкретного застосування результатів її досліджень, хоч би у промисловості. Це досить легко пояснити. Наука як особливий тип досліджень не зосереджується лише на універсаліях, оскільки вони мусять мати вираз у практичних результатах. Однією з причин цього, хоч і не єдиною, став процес індустріалізації, який, власне, набирав обертів в часи її становлення. Наука й дотепер розвивається поруч із різного роду промисловістю і технологіями, хоча може й випереджати їх на десятки років. Для філософії цей вимір цілковито чужий.
Проте, абсолютизація кожної зі згаданих практичних площин була би перебільшенням. Польський філософ науки Стефан Амстердамський вважав переконання про те, що сучасна наука народилася завдяки відкиданню теорії заради емпірії, тобто даних, які надходять з безпосереднього досвіду, помилковим. Вже те, що дещо анахронічно ми би могли назвати середньовічною наукою, розвивалося на ґрунті філософії Аристотеля, котра хоч і не цінувала математики, що стосувалася чистих форм, цінувала, однак, емпірію та дозволяла розвивати якісну фізику, астрономію та астрологію. Натомість, наука Нового часу розвивалася під виразним впливом неоплатонізму і не походила виключно з індуктивного узагальнення фактів, як цього прагнув Бейкон. Метод Ґалілея не полягав у зверненні до емпірії, - продовжує Амстердамський, - але базувався на абстрактних розважаннях, після чого вже перевірявся на досвіді. Адже фізика Ґалілея не досліджувала безпосередньо побаченого руху «олов’яних, залізних та кам’яних куль». Те саме було й з такими Ньютоновими поняттями, як «абсолютний час», «абсолютний простір» та «сила тяжіння» тощо. Йшлося, отже, не про повну відмову від теорії, а про можливість перевірити її на практиці, наблизитися в ній до фактів.
У зв’язку з цим існує поточне переконання, що вся наука збудована на фактах, а філософія – на припущеннях, яких зовсім не можна перевірити. Що ж, перевірити за допомогою знарядь, які прийнялися в науці, може й ні. Однак, у історії новітньої філософії з’являлися численні проекти, що шукали способів триматися фактів. Напевно, у ХХ столітті – та й досі – найпотужнішим з них виявилася феноменологія, назва якої перекликається з її головним гаслом: «Zurück zu den Sachen selbst» - «Назад до самих речей». Її творцем був німецький філософ Едмунд Гуссерль, який навіть сформулював програму «філософії як строгої науки».
Однак, не все так просто й з самою наукою: чи вона сама у всьому спирається на факти? Чи на фактах ґрунтується найчистіша її царина – математика? Отже, ні (і нічого нового в цьому немає). Адже в основі математики, а в тому числі й геометрії, лежать аксіоми, тобто твердження, котрих неможливо довести, а лишається тільки прийняти на віру. Спроби обґрунтування математики здійснювалися вже давно. Наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття цим займалися, зокрема, такі видатні математики (і, нерідко, філософи), як Фреґе, Уайтгед, Рассел, Пуанкаре, Гільберт та Ґедель… Однак, всі надії на це були остаточно знищені останнім – і наймолодшим – з них. У 1930 році австрієць Курт Ґедель сформулював теорему про неповноту і теорему про несуперечність. Згідно з ними, у великому спрощенні, кожна наукова формальна теорія, і в тому числі математична, не може бути обґрунтована власними засобами; на додаток, вона завжди внутрішньо суперечлива, тобто в її рамках можна сформулювати прямо протилежні твердження і їх, відповідно, як довести, так і відкинути.
Отже, про науку не лише не можна сказати, що вона збудована на емпіричних фактах. Вона виявляється незмірно плюралістичною, нецілісною, як і філософія. В ній одночасно можуть існувати абсолютно різні теорії, що їх неможливо звести до спільного знаменника. Згадаймо хоч би Ньютонову, Айнштайнову та квантову механіки. Або ж класичні та некласичні геометрії тощо. Цілісного корпусу науки не існує, це міф. Більше того, часом в ній зауважити можна й хаос, який, звісно, суперечив би її ідеалам. І це науці ані трохи не шкодить. Пол Файерабенд у книжці «Проти методу» писав про це так: «Отже, наука ніколи не є завершеним процесом, тож завжди вона виявляється "перед" фактом. Через це також простота, елегантність чи узгодженість ніколи не становлять необхідних умов наукової практики. […] Логічно досконалі версії (якщо такі існують) з’являються зазвичай значно пізніше після того, як недосконалі версії призвели до збагачення науки».
Антон Марчинський