Говорячи попереднього разу про зло, я не міг оминути, хоч побіжно, його чи не найстрашнішого втілення – смерті. Так прийнято вважати, що саме вона є найбільшим злом. Нічого дивного, адже вона значить межу нашого життя. Хоч також не один мислитель вважав її беззаперечною умовою та підґрунтям будь-якого існування.
Чи таке твердження не може викликáти здивування, а навіть обурення? Як і сама смерть, чи не є воно скандалом? Щонайменше, воно може ввести будь-кого з нас у розгубленість. Виявитись парадоксом, загадкою. Проте й питання про смерть саме по собі є загадкою. Адже як можна запитати про щось, що є нічим. Як питати про неіснування, коли весь наш досвід та наша мова обмежені існуванням: зануреним у минущості, але й нездоланності буттям.
Більше того, не стільки до буття зводяться наші досвід і мова, скільки до того, що є – до сущого, речей. Нічого, крім них, ми просто не можемо висловити, аж тут починаємо питати про щось абсолютно про них відмінне: «Що таке смерть?». Чи можна собі уявити більш безглузде запитання?
«Найстрашніше з усіх зол, смерть, жодним чином нас не стосується, бо поки ми існуємо, немає смерті, а коли є смерть, тоді немає вже нас», - сказав колись Епікур, чи то на втіху для тих, хто боїться смерті, чи то на збентеження для тих, хто намагається відповідати на питання про неї протягом всього свого життя. Адже, виявляється, що ті останні – філософи – чи не тоді найвиразніше стикаються з цією загадкою, яка – неуярмлена – не лише накреслює межі нашого існування, але й показує всю обмеженість нашого знання і допитливості. Питання про смерть виявляється питанням дуже специфічним: не обіцяючи відповіді, воно раптом змушує нас замислюватися про саме запитування про те, чим є смерть. А сáме цим воно здатне вчинити з кожного з нас філософа.
І ще одна провокативна сентенція древнього, цього разу вже китайського, мислителя Конфуція: «Якщо й досі ми не знаємо, що таке життя, то як же можемо дізнатися про те, чим є смерть?». І той, і другий філософи протиставляють життя і смерті. Однак, чи згоджуємося ми із таким радикальним протиставленням смерті і життя – як це нам пропонують обидва філософи та наш власний поточний досвід – чи ні, не можна не зауважити, що ця пара понять є нерозлучною. Що вони вписані у наше двоїсте сприйняття світу, де праве супроводжує ліве, гора – низ, а життя, власне, – смерть. Та де запитування про одне з них виявляється невід’ємним від запитування про друге.
Тоді, отже, застереження Конфуція можна прочитати інакше, та зовсім не змінити його суті: «Якщо й досі ми не знаємо, що таке смерть, то як же можемо дізнатися про те, чим є життя?». Хоч, зрештою, щире вглядування в одне з цих безодніх питань заразом є вглядуванням у друге.
І, як сказав Фрідріх Ніцше, тоді вже ця безодня починає вглядатися в нас. І сіяти страх. При тому, чи йдеться в ньому про перспективу нашого власного існування та неіснування, про наших близьких, чи отже йдеться про наше збентеження через безсилість перед обличчям смерті, чи також через безсилість перед обличчям питання про смерть? Хто відповість? Лише той, що осягнув обидві таємниці.
Але нащо, можемо ми сказати, ці зайві мудрування? «Що таке смерть та що таке життя?» Чи не питала про це більшість з нас ще з дитинства? Та чи не спостерігала також за міріадами вмирань у місті і світі, на екранах телевізорів та сторінках газет, у книжках і, зрештою, в самій природі, де навіть пори року – осінь та зима, що за нею надходить – становлять своєрідний карнавал смерті, der Totentanz, la danse macabre? Чи ми не стикаємось тоді зі смертю?
Французький філософ Владімір Янкелевич (його батьки, що варто тут зауважити, емігрували до Франції з Одеси), був одним з найкрасномовніших знавців цієї тематики та написав фундаментальну монографію «La mort» - «Смерть». Він, отже, відповідав на це питання так: «Смерть як демографічне чи медичне явище – це найбанальніша на світі річ. Але для когось, хто втратив дитину, дружину або батьків, смерть – це особиста трагедія, щось виняткове, чого неможливо з будь-чим порівняти. Тут накреслюється гострий контраст між незмірністю нещастя, що позбавляє нас бажання жити, і тривіальністю нещасного випадку… Для лікаря смерть швидко стає банальною. Життя поступово заповнює пустку, яка залишається після померлого. Не буває незамінних людей. Такою є смерть третьої особи однини, смерть будь-кого, нагла кончина перехожого з приводу, скажімо, інфаркту… Це смерть, що не приховує в собі жодної таємниці. У кінцевому підсумку, зрештою, кількість людських істот не зменшується, а, навпаки, зростає. […] Що ж стосується смерті в першій особі, моєї смерті, то я не можу говорити про неї тому, власне, що це моя смерть. Свою таємницю – якщо якась таємниця існує – я заберу з собою до могили. Лишається смерть у другій особі, смерть когось близького. Оце упривілейований філософський досвід. Він нагадує мою смерть, проте нею не є, не є безособовою та анонімною смертю, що нею цікавляться демографія та медицина. Вмирає інша людина, а, отже, я її переживу. Я можу побачити, як вона вмирає. Можу узріти її мертвою. Це хтось інший, ніж я, та разом із цим смерть цієї людини торкається мене безпосередньо. Після цього лишається тільки досвід моєї власної смерті. Хтось близький, вмираючи, виручає мене у філософуванні про смерть».
Слід, однак, зазначити, що у ХХ столітті існувала й інша, цілковито відмінна думка на цю тему. Її запропонував німець Мартін Гайдеґер, кажучи, що ми здатні досвідчити лише власну смерть. Натомість, навіть якщо й перебуваємо поруч із найближчими нам людьми, що вмирають, ми не спроможні піти «долиною смертної темряви» (Пс 22, 4) разом з ними. Як ніхто не спроможний піти разом із нами. Кожен з нас приречений вмирати на самоті.
Та Гайдеґер каже про ще одну неймовірно важливішу річ. Момент вмирання не тотожний зі смертю. Він є лише довершенням чогось, що й без того тривати може від самого нашого народження, а отже він покликаний надавати йому – життю – форму і сенс. Таким чином, цей момент надає сенс і собі як частині життя, яке йому передує. Тож, якщо й можна тут вести мову про будь-яку тотожність, близькість, то йдеться радше про близькість моменту вмирання з життям. А разом з цим, сама смерть, про яку ми можемо будь-що сказати, не є смертю як такою. Ми, однак, не матимемо про неї ані найменшого уявлення, доки не подолаємо отого пов’язаного з нею порогу. Та смерть ми бачимо лише як проблиск, що неначе понад цим порогом пробивається. Та, однак, важливо: без цього проблиску і його очікування ані форми, ані сенсу не мало би наше життя. Наше існування виявляється скерованим до моменту вмирання, через це, зокрема, воно набуває часового виміру. Гайдеґер називає його Sein-zum-Tode – Буттям-до-смерті.
Проблема, однак, полягає в тому, що ми не завжди переживаємо своє існування належним чином. А, отже, не завжди, насправді, існуємо, адже не пам’ятаючи весь час про цю приголомшливу – що вже й казати? – перспективу, яку становить наша власна смерть, ми розчиняємось у безособовому існуванні – бездумному та безвідповідальному існуванні у натовпі інших подібних створінь. Лише зіткнення з власною смертю здатне повернути нам відчуття своєї індивідуальності, цінності та відповідальності за власне існування. Інакше кажучи, чим раніше ми стикаємось зі смертю, тим раніше починаємо жити. Або: ми б не жили, якби не мусили вмирати.
Питання про смерть залишається, однак, без відповіді. А разом з тим, воно множить безліч нових загадок: якою вона буде? що ми відчуватимемо у момент вмирання? та чи можна на щось розраховувати після нього? як смерті уникнути? та чи варто? Ймовірно, що на ці питання відповісти зможе лише ота la belle dame sans merci – безжалісна прекрасна пані, коли ми, врешті, довершимо свою зустріч із нею.
Однак, як провокацію в такому ніколи не завершуваному запитуванні варто навести кілька рядків зі щоденника німецького романтика Крістіана Фрідріха Гебеля, що 1835 року описав таку дилему: «Думка, що колись мало би бути винайдено еліксир безсмертя – страшна. Такий винахід був би одночасно доказом, що померлі ніколи не можуть воскреснути – бідні назавжди, назавжди померли!!! Новела: чоловік, що винаходить такий еліксир, коли померла його коханка; або балада: він виходить темної ночі, розповідає, як той еліксир приготував, і виливає його».
Антон Марчинський