Сучасна медицина розвивається. З’являються нові методики продовження людського життя. Однак, такий розвиток супроводжується також і різноманітними міфами. Особливо, якщо він пов’язаний із табу, котрі культурою прищеплюються нам від народження. Так, скажімо, одним з найфундаментальніших табу є справи, пов’язані із кров’ю. Якщо ж це кров новонародженої дитини, що отримується з її пуповини, то такі табу і пов’язані з ними міфи дуже часто стають нездоланними. Кров, що походить від власної дитини, важко сприйняти як медичний препарат, предмет, який віддається у розпорядження чужим людям без повного відома, що з ним діятиметься згодом. Тому, багато хто воліє викинути таку кров як медичні відходи, навіть, якби вона могла врятувати чиєсь життя. Слід, однак, зазначити, що й це табу останнім часом поступово долається і люди дозволять виконувати забір пуповинної крові своїх новонароджених дітей.
Про особливості такої медичної технології ми розмовлятимемо сьогодні з керівником Кафедри і Клініки гематології, онкології та внутрішніх хвороб Центральної клінічної лікарні у Варшаві професором В’єславом Віктором Єнджейчаком та акушеркою-гінекологом зі Львова Наталею Тимовчак.
Пане професоре, я хотів би почати з питання про те, чим є пуповинна кров?
- Пуповинна кров – це частина крові новонародженої дитини, яка після її народження залишається у пуповині та плаценті. В цій крові багато стовбурових клітин, котрі мають такий самий потенціал, як кістковий мозок або кровотворні клітини, отримані з периферичної крові. В зв’язку з цим даний матеріал може бути використаний у трансплантації замість кісткового мозку або клітин периферичної крові.
Чим, отже, зумовлене використання такої крові? З якою метою її застосовують?
- Тут пропонуються три можливості використання такої крові. По-перше, це використання крові, котра походить від новонародженої дитини, що не є родичем хворого. Ця кров доступна у так званих публічних банках пуповинної крові. Звісно, вона має бути підібраною з огляду на відповідність тканин. Друга ситуація – це коли в родині вже є дитина, що, наприклад, хворіє на лейкемію та потребує пересадки кісткового мозку, однак, донор відсутній. Притому мама у черговий раз завагітніла. Тоді можна взяти таку кров (під час народження - ред.), і може виявитися, що пуповинна кров стане спасінням для хворої дитини. Врешті, третій випадок, що передусім є предметом комерційної діяльності, полягає у збереженні власної крові дитини на випадок використання у майбутньому, якби ця дитина мала захворювання, що вимагало би імплантації кровотворних клітин. Слід сказати, що ця остання можливість, яку комерційно дуже пропагують, не має наукових підтверджень. Так є передусім тому, що ймовірність захворювання, яке б вимагало такої пересадки, дуже невелика. Це 1 шанс з 10 тисяч, або 1 з 20 тисяч. Але навіть якби щось таке сталося, то, слід сказати, що якщо йдеться про автологічну імплантацію в дітей, (застосування їхньої власної пуповинної крові - ред.), то сьогодні воно має дуже обмежені показання. Це, передусім, дуже рідкісні, так звані солідні пухлини, які важко лікувати за допомогою інших методів. Або також це так звані нейробластоми. Отже, ймовірність, що коли-небудь з’явиться потреба використання власної пуповинної крові, дуже невелика. І таких процедур справді, попри збереження у рамках цієї системи кількох мільйонів одиниць пуповинної крові, описано лише декілька. Тому, в цьому випадку, подібна процедура дуже неефективна й дорога.
Отже, передусім пуповинна кров використовується інакше…
- Передусім пуповинна кров використовується у випадку відсутності родинного зв’язку, коли хворий не має дорослого донора кісткового мозку. Пуповинна кров тоді імплантується зі значно більшою імунною толерантністю, ніж у випадку кісткового мозку дорослої людини. Таких операцій виконано на світі вже кілька тисяч, з чого половина завершилася добре, тобто видужанням хворого, наприклад, від гострої лейкемії. Натомість, на даний момент, другим потенційним застосуванням пуповинної крові є так звана регенеративна медицина, тобто йдеться про використання цієї крові як джерела інших стовбурових клітин, ніж ті, що потрібні до кровотворення. Треба сказати, що на даний момент це джерело цілковито гіпотетичне і на разі не існує жодних доказів, що його будь-коли можна буде практично використати. Хоч, звісно, це не виключене. Як на даний момент, дослідження у цій галузі тривають без якихось великих практичних висновків.
Пане професоре, підсумовуючи це, можна сказати, що варто віддавати пуповинну кров новонароджених дітей до публічних банків крові, аби рятувати інших людей. Однак, зберігання її для самих донорів не має сенсу. Чи не так?
- Не має сенсу. Це просто витягування з людей грошей. Зрештою, на цю тему існує офіційний висновок Європейського Союзу, наприклад. У ЄС є такий спеціальний консультативний орган президента ЄС, що називається Європейська група з етики в науці і технології – European Group for Ethics in Science and Technology. І вони вже понад 10 років тому на замовлення президента Андреотті приготували експертизу, що має понад двадцять сторінок. Її можна прочитати англійською та польською; не знаю, чи українською. Там детально обговорюється не лише те, що це не має сенсу, але й чому – бо це не має наукового підтвердження.
Розкажіть, будь ласка, про технологію забору такої крові. Бо існують міфи, що, наприклад, така процедура може бути небезпечною для новонародженої дитини. Навіть як забір кісткового мозку.
- Ні, вона жодним чином не може бути небезпечною для дитини, бо починається вже після того, як буде перерізано пуповину. Натомість, існують дві техніки забору такої крові: in utero та ex utero. Це, звісно, латинські слова. In utero – це тоді, коли плацента ще перебуває у матці. Дитина вже народилася і нею займаються акушерки та медичні сестри. Натомість, плаценту ще не народжено, й тоді можна під’єднати ємкість, аби виконати забір крові. Але також можна зачекати на народження плаценти, лише тоді її розташувати на спеціальному штативі та отримати з неї кров. Звісно, ця друга процедура абсолютно ніяким чином не загрожує, бо тоді плацента з правової точки зору є просто медичним відходом. Тому жодної небезпеки тут немає. Натомість, якщо йдеться про забір кісткового мозку, то, звісно, оскільки це відбувається під загальним наркозом, саме у зв’язку з цим певна небезпека існує. Хоча, зазвичай, ця процедура пов’язана лише з одним або двома днями перебування у лікарні. Натомість забір стовбурових клітин з периферичної крові виконується за допомогою так званого клітинного сепаратора, до котрого під’єднується донор. Одним катетером кров тече від нього до апарату, де збираються стовбурові клітини, а вся решта повертається до донора через другу трубку. Це триває близько трьох годин, після чого він може вирушити додому.
Слід зазначити, що подібна практика, пов’язана з пуповинною кров’ю, стає дедалі популярнішою в Польщі. Кожна породілля може віддати пуповинну кров своєї новонародженої дитини до так званих публічних банків крові, що може врятувати не одне життя. Хоч, звісно, може також зберегти її на власні потреби. Хоч ми вже почули від професора Єнджейчака, що думають про це спеціалісти. Подібна практика вже існує також і в Україні, де діє Український банк стовбурових клітин, який є підрозділом відповідного польського банку.
Як така процедура виглядає, зокрема, у Львові, розповідає акушер-гінеколог Наталя Тимовчак.
Запрошуємо послухати звуковий файл
Антон Марчинський