24 березня у Варшаві на сцені Театру Польського відбулась довгоочікувана прем’єра п’єси Юліуша Словацького «Мазепа». В своїй романтичній поемі Словацький, далекий, зрештою, від якоїсь літописної достовірності, розповідає читачам про шалене, нестримне й драматичне кохання, яке трапляється на життєвому шляху Івана Мазепи, молодого пажа короля Яна Казимира. У постановці задіяні видатні польські актори з Даніелем Ольбрихським на чолі.
А про що саме йдеться в спектаклі розповідає режисер-постановник Пйотр Томашук:
[Вистава] говорить про емоції, тільки питання: про емоції якої епохи? Бо якщо говоримо про якийсь історичний контекст цієї драми, то дивовижне тут те, що передусім з епохою бароко ми пов’язували образ Мазепи, адже й сам Мазепа належав до того часу. І Ян Казимир – це історична постать того періоду. Однак, Словацький, пишучи свій текст, бачив ці фігури цілковито інакше: у готичному оточені з замками, мурами, руїнами й усім тим, чим неоготичний роман своїх читачів заворожував, а театр того часу – своїх глядачів. Отже в оцю універсальну костюмерію романтизму Мазепу вводимо мабуть вперше в історії польського театру.
Про що розповідає саме Ваша постановка «Мазепи», цей спектакль?
Він про те, про що взагалі «Мазепа». Це історія кохання і, можна сказати, флірту. І, по суті, це кохання скороминуще, випадкове, так як зустріч в автобусі: щось шалено неістотне, що виростає до ролі проблеми, драми, а потім стає причиною трагедії, адже є причиною смерті головного героя, і його коханої Амелії, і сина воєводи Збіґнєва, і, зрештою, самого воєводи. У цій драмі трупи стеляться рясно, але так того вимагала епоха. Так тоді писали, саме цього вимагав готичний роман: аби мертвих було багато і щоб вони були розстелені рівно по всій підлозі. І це Словацький чинить. Притому, як ці трупи вкласти, це ми вже, в свою чергу, мучились з цим на сцені Театру Польського.
Це драма в стилі Шекспіра або Софокла, чи не так?
Напевно Словацький рухався в цьому напрямку; напевно отой контекст шекспірівської драматургії був для нього надзвичайно важливим. Це виразно видно з того, як він будує деякі постаті й що додає до тієї поеми, з якої насправді Мазепа Словацького виростає. Адже Словацький написав «Мазепу», бо побачив «Мазпуа» в театрі у Лондоні, тобто театралізовану поему лорда Байрона. Мазепа був тоді дуже популярним і шалено обожнюваним, можна так сказати, героєм епохи. Він втілював собою все те, що романтизм в своєму герої прагнув побачити. Був екзотичним, молодим, нестямно закоханим і страждав з цього приводу. Чи ще щось потрібно аби захопити публіку? Словацький, отже, звернувся до популярного героя, ідола і за його допомогою намагався вивести польську драматургію в європейські води. І це цікаво.
teatr-polski.art.pl
Ким є воєвода у цій адаптації Словацького?
Актор Даніель Ольбрихський:
Важко про це казати, бо, припускаю, стільки є воєвод і стільки Гамлетів, стільки королів Лірів, скільки вистав. І навіть в одній виставі, якщо героя грають два актори, то вони цілковито різні. Цей, у порозумінні з режисером, є моїм воєводою. Сам не знаю який [він є], на кожному спектаклі буде мабуть трошки інший. Але напевно знаю, що це також людина не лише страшна, "вартий зневаги – як каже – Мазепи", тобто це Мазепа – прекрасна, шляхетна постать у цій виставі пером Словацького каже: "зневажаю". Отже, мені здається, що воєвода, якого граю, викликатиме і рефлексію, і співчуття, і зворушення. Цього, принаймні, прагну.
Отже, чи можна сказати, що праця над пошуками того образу воєводи, як і над спектаклем загалом вже фактично завершена?
Мені здається, що потихеньку наближаємось до відходу корабля з рейду, тобто до прем’єри, але вистава починає рости вже з якогось 20 показу. Зрештою, починає рости з кожною репетицією, кожним спектаклем. Це велика радість мати на сцені справу з літературним шедевром (а сподіваюсь теж на повні зали, бо це окрилює) і працювати з прекрасною, насправді прекрасною, як вважаю, пропозицією, яку [зробив] пан Пйотр [Томашук], режисер, котрого запросив мій приятель директор Анджей Северин. Я до цього не бачив жодного з його спектаклів, а тепер вже від першої репетиції переконався якою цікавою особистістю польського і, як мені здається, європейського театру він є.
Чи сюжет «Мазепи» Словацького, як і цього спектаклю, адресовано тільки до поляків?
Я був свідком у театрі Ганушкевича, коли був його актором в 70-х роках, і з такими виставами як «Гамлет» чи «Беньовський» Словацького ми приїхали до тогочасного Ленінграду, а також до Москви і Гельсінок (тобто зовсім інша мова). І були навушники з перекладом. Однак, раптом я побачив, як глядачі один за одним навушники відкладали. Тому що магія ритму вистави і ритму мови, а також виразність ситуації й емоцій, котрі режисер видобув з акторів, не потребували ретельності перекладу. І йдеться не лише про «Гамлета», який є досить відомою п’єсою, але власне про драму Словацького «Беньовський». Тож мені здається, що театр має таку надзвичайну особливість. Так і я, хоч розмовляю також французькою і російською, але теж люблю дивитись німецький театр і тоді починаю любити ту мову, яку знаємо з окупаційних фільмів. Мову Ґете, Шилєра або Гайнріха Гайне. Вони звучать так гарно, що за здібного режисера теж все розумію. Театр магічний, а цей режисер [- Пйотр Томашук] вміє такий театр робити.
Нагадаю, що про прем’єру спектаклю «Мазепа» в Театрі Польському у Варшаві нам розповідали режисер Пйотр Томашук і актор Даніель Ольбрихський.
Антон Марчинський