«Чекаємо на тебе, червона заразо, аби ти нас визволила від чорної смерті» – писав перед падінням Варшавського повстання польський поет Юзеф Щепанський.
Бій за визволення польської столиці, з численною героїчною участю дітей і жінок, від 1 серпня 1944 року тривав 63 дні – до 2 жовтня. Через вичерпання боєприпасів і продовольства, а також відсутність реакції з боку Червоної армії, яка з другого боку Вісли чекала, аж німці доб’ють повстанців, 2 жовтня була підписана капітуляція. Німецька сторона пропонувала переговори ще з кінця серпня, але керівництво повстанням все ще сподівалося на допомогу Червоної армії. У 1954 році головнокомандувач польською Армією крайовою, генерал Тадеуш «Бур»-Коморовський, заявив в інтерв’ю Радіо «Вільна Європа», що неодноразові спроби порозуміння з росіянами – не вдалися. Остання телеграма до них була відправлена 28 вересня, тобто за 4 дні до капітуляції:
– Я повідомив у телеграмі, що можу ще протриматися наступні 72 години. Якщо за той час не надійде допомога, то будемо змушені піддатися. На цю телеграму не надійшло жодної відповіді. 1 жовтня наші перемовники почали переговори з німцями, а вже 2 жовтня було підписано договір про капітуляцію, – говорив він.
Командувачі повстання усвідомлювали те, що визначальною може стати лише участь у боях Червоної армії. Сподівання підживлювало радянське керівництво, що через радіо закликало варшав’ян до збройного опору ще у вересні 1944 року. Збереглося інтерв’ю з капітаном Червоної армії Ніколаєм Сєровом – він і його колеги не розуміли, чому «переможна армія» зупинилася перед містом.
– Наш командир, полковник Поґорєлий, пояснив: у Варшаві відбувається буржуазно-націоналістичне повстання, організоване підпільною Армією Крайовою, у зв’язку цим не можемо підтримувати повстання. Наш майбутній польський соціалістичний уряд знаходиться в Люблині, тому наше завдання – звільнити Варшаву власними силами і ввести до столиці Польщі люблинський комітет, – говорив капітан.
На той час у Польщі нараховувалося кілька підпільних урядів. Перший із них, лондонський уряд на вигнанні, вважався правонаступником міжвоєнної польської влади, він керував незалежницькою Армією Крайовою. Натомість у Люблині був створений комітет із прихильників комуністичної партії. Отже, стримуючи своїх вояків, Сталін чекав, аж у Варшаві обидва його вороги – нацисти й антикомуністи – винищать один одного, а Польща таким чином перейде в майбутньому в радянську сферу впливів.
– Я думаю, що саме тому Сталін і весь радянський уряд не хотіли допомагати Варшаві, – це був суто політичний маневр, – говорив капітан.
Червона армія увійшла до Варшави в січні 1945 року – фактично вона визволила море руїн: 85% будівель польської столиці було знищено. У місті залишилося близько тисячі людей. Через багато років їх стали називати «варшавськими Робінзонами». Багато солдатів Армії Крайової, яким удалося вибратися з палаючої Варшави, після війни не повернулися в рідну країну. Їхні спогади збереглися в записах Радіо «Вільна Європа». Ришард Висмик, згадував перші дні повстання, переможні штурми повстанців і ентузіазм мешканців столиці.
– У воротах стояло кілька поплічників німців, членів спеціальної фабричної поліції, що їх набирали з фольксдойчів. Вони піддалися після перших пострілів. І за мить велике підприємство було вже в наших руках, – згадував він.
Українська допоміжна поліція, Шутцманншафт, Київщина, 1942 р.
Те, що згадує повстанець – німці часто використовували поліцію і навіть армії, що набиралися з підкорених народів. Для придушення Варшавського повстання німці використовували, зокрема, дивізії російської Освободітєльної армії РОНА, а також батальйони, де служили представники центральноазіатських народів. Саме тому в польській столиці виник міф про те, нібито повстання придушили українці.
Доктор Ярослав Ґданський є автором монографії про співпрацю народів СРСР із нацистами – «Забуті солдати Гітлера» («Zapomniani żołnierze Hitlera»). Він наголошує:
– Жодне українське формування як таке не брало участі у придушенні Варшавського повстання. Натомість окремі українці воювали проти повстанців в деяких німецьких одиницях, – каже Я. Ґданський.
Це ж підтверджує і Лука Рейт, який довгі роки бореться з міфом про те, нібито українці провели криваву розправу над повстанцями. Завдяки йому на веб-сторінці Музею Варшавського повстання з’явився коментар до спогадів очевидців – про те, що «прикладом необ’єктивного наративу є висловлювання, у яких повстанці часто звинувачують українців у масових вбивствах і грабуванні цивільного населення під час Варшавського повстання».
– З того, що знаємо з документів перш за все німецької сторони, це були допоміжні батальйони; знаємо, що мішаний німецько-український батальйон стаціонував на алеї Руж; були також сторожі на Пав’яку, – каже Л. Рейт.
По суті, єдиною повновартісною українською одиницею, що знаходилася у 1944 р. у Варшаві, був Український легіон самооборони, який також називався Волинським легіоном. Він був утворений на Холмщині, разом нараховував 570 солдатів – каже Ярослав Ґданський.
– Колишній Волинський легіон самооборони німці перетворили на 31-й Легіон Шутцманншафту, тобто охоронної поліції. Що цікаво, з українського боку ним керував колишній контрактний офіцер Війська польського, полковник Петро Дяченко. Хочу наголосити, що це були формування, які створили німці і які за німців боролися: їхня діяльність жодним чином не була пов’язана з українською боротьбою за незалежність, – каже Я. Ґданський.
Німці використали українців як гарматне м’ясо. Втрати німецької сторони становили близько 25 тисяч людей убитими чи пораненими. Упродовж цих 63 днів 18 тисяч повстанців були вбиті, загинуло також – за різними джерелами, – від 150 до 200 тисяч мирних жителів. Історики сходяться на думці, що повстання не досягло жодної політичної чи військової цілі, але донині є для поляків символом мужності і нестримної боротьби за свободу.
Ігор Ісаєв