Варшавське повстання на рівні свідомості поляків є однією з міфологем новітньої історії Польщі. Повстання у серпні 1944-го організувала незалежницька Армія крайова – проти збройних сил гітлерівської Німеччини. Метою повстання було звільнення Варшави від окупантів та відновлення польської державності. Боротьба закінчилася поразкою повстанців з величезними людськими стратами та знищенням значної частини Варшави. Якщо заглянемо у спогади очевидців події, то побачимо, що дуже часто в них згадуються українці – як негативні персонажі, що воювали на боці німців і криваво розправлялися з повстанцями – читаємо в зборах Архіву усної історії Музею Варшавського повстання.
Згадує Ольґа Фрезер: «Такі страшні речі вони чинили, виробляли з жінками, ця українська армія, яка прийшла, була заодно з німцями. Не пам’ятаю, як вони називалися, але це була спеціальна дивізія...».
Згадує Яніна Броварська: «Подвір’я було у формі чотирикутника. Матуся тоді вийшла, і її застрелив один із німецьких солдатів українського походження з другого поверху, з квартири наших знайомих. Там її вбили...».
«Чорні герої» польського повстання?
Цивільні поляки, що їх німці замордували в районі варшавської Волі
Доктор Ярослав Ґданський є автором монографії про співпрацю народів СРСР із нацистами – «Забуті солдати Гітлера» («Zapomniani żołnierze Hitlera»). Він наголошує:
– Жодне українське формування як таке не брало участі у придушенні Варшавського повстання. Натомість окремі українці воювали проти повстанців в деяких німецьких одиницях, – каже Я. Ґданський.
Це ж підтверджує і Лукаш Рейт, який довгі роки бореться з міфом про те, нібито українці провели криваву розправу над повстанцями. Завдяки йому на веб-сторінці Музею Варшавського повстання з’явився коментар до спогадів очевидців – про те, що «прикладом необ’єктивного наративу є висловлювання, у яких повстанці часто звинувачують українців у масових вбивствах і грабуванні цивільного населення під час Варшавського повстання».
– З того, що знаємо з документів перш за все німецької сторони, це були допоміжні батальйони; знаємо, що мішаний німецько-український батальйон стаціонував на алеї Руж; були також сторожі на Пав’яку, – каже Л. Рейт.
По суті, єдиною повновартісною українською одиницею, що знаходилася у 1944 р. у Варшаві, був Український легіон самооборони, який також називався Волинським легіоном. Він був утворений на Холмщині, разом нараховував 570 солдатів – каже Ярослав Ґданський.
– Колишній Волинський легіон самооборони німці перетворили в 31-й Легіон Шутцманншафту, тобто охоронної поліції. Що цікаво, з українського боку ним керував колишній контрактний офіцер Війська польського, полковник Петро Дяченко. Хочу наголосити, що це були формування, які створили німці і які за німців боролися: їхня діяльність жодним чином не була пов’язана з українською боротьбою за незалежність, – каже Я. Ґданський.
Ярослав Ґданський підкреслює: німці використали українців як гарматне м’ясо.
Парад дивізії «Галичина» в Сяноку, 1943 рік
Треба наголосити, що у Варшаві не було й дивізії СС «Галичина», попри те, що часом у спогадах з’являється інформація про її участь у боях.
– У цей час дивізія була частково розформована. Після бою під Бродами її не було ні у Варшаві, ні в окрузі, – каже Л. Рейт.
Упродовж 17–21 липня 1944 р. дивізія боролася під Бродами, де, втративши майже 70% складу, була передислокована до Чехословаччини й Австрії.
Звідки узявся міф про негативну роль українців у придушенні повстання?
Українська допоміжна поліція, Шутцманншафт, Київщина, 1942 р.
У різних військових одиницях, що воювали із повстанцями, були представники тюркських народів, росіяни, білоруси, козаки чи навіть мобілізовані, переважно в Білорусі, тамтешні поляки – розповідає Ярослав Ґданський.
– Дуже часто було так, що іноземці, які боролися із варшавськими повстанцями – а їх було дуже багато, німці стягнули близько 20 тис. іноземців-колаборантів у Варшаву – спілкувалися між собою російською мовою. Проте це була специфічна російська, не така, яку поляки знали з періоду Російської імперії. Азербайджанці чи то інші говорили ламаною російською, а поляки часто сприймали її як українську мову, – каже Я. Ґданський.
Слова Я. Ґданського підтверджує й Л. Рейт, який додає: іноземці теж мали специфічний вигляд, який поляки могли «приписати» українцям:
– Показується, що кожна людина, яка не нагадувала німецького вояка, мала іншу форму, ще й до того хутряну шапку, говорила мовою, що асоціювалася зі Сходом – чи то були азербайджанці, чи калмики, чи татари, чи козацькі формування – це все було чуже, не було німецьке, – каже Л. Рейт.
На думку Л. Рейта, значну роль в укріпленні міфу про українця, який боровся з поляками під час повстання, могли відіграти події на Волині – коли 1943 року відділи УПА вирізали чимало польських місцевостей.
– Варшав’яни, до яких уже тоді доходили вістки про події на Волині, дуже швидко все, що не було німецьке й нагадувало Схід, пов’язували з українцями. У Варшаві ці вістки були розповсюдженими, адже тут було сильне підпілля, люди знали про трагедію завдяки Армії крайовій, – каже Л. Рейт.
Не зовсім погоджується з цим твердженням Я. Ґданський: він наголошує, інформація про Волинську трагедію поляків тоді була мало розповсюдженою:
– Тоді про Волинську трагедію знало обмежене коло людей. Знали найбільше представники підпілля, однак тоді ще ані німці, ані совєти голосно не говорили про трагедію – щойно пізніше Москва почала використовувати цей факт для того, щоб порізнити між собою народи соціалістичного табору, – каже Я. Ґданський.
Підтверджена, але мало відома істина
Пам’ятник варшавським повстанцям
Що цікаво: після війни польські дослідники заперечили активну участь українців у придушенні повстання в польській столиці – каже Лукаш Рейт.
– Зразу після закінчення війни, коли велося слідство стосовно злочинів у польській столиці, у багатьох джерелах люди говорили про українські формування. Проте вже тоді, у 40-і роки, історики ясно сказали, що це не були українці, а східні формування, – каже Л. Рейт.
У середовищі істориків ці знання були досить обґрунтовані. Натомість ці відомості не вийшли поза межі історичної науки, не переклалися на свідомість звичайних варшав’ян і загальну громадську думку. Що цікаво: чимало українців мешкало у Варшаві ще в міжвоєнний період, і є спогади про те, що вони допомагали повстанцям.
Ігор Ісаєв