Двадцяте століття як для поляків, так і для українців було сповнене трагічними подіями. Кожен народ має про них свої спогади та різні інтерпретації. Чи можливе існування спільної пам’яті для українців та поляків – про це дискутували учасники конференції «Спільна пам’ять», що пройшла у Варшаві.
Якщо історія – це конкретні події, що відбулися у минулому, то історична пам’ять це спосіб, в який ці події оцінюються у свідомості нащадків. Про польські, німецькі та українські погляди на події ХХ століття у Варшаві розмовляли учасники конференції «Спільна пам’ять: як думаємо про історію». Цього року Україна вшановує 80-ті роковини Голодомору, події, яка змінила перебіг української історії, проте про яку небагато знають у Польщі та на Заході. Водночас українці досі мало говорять про Катинь i про те, що Катинська справа означає для сучасної Польщі. Дуже відрізняються польські та українські погляди на Другу Світову війну, це видно хоча б з дискусії про Волинську трагедію 1943-го року, що відновилася останнім часом.
Як зазначає доктор Ян Яцек Бруський з Яґеллонського університету, у Польщі є зацікавлення історією України ХХ століття, проте розмови про неї пожвавлюються переважно з нагоди «круглих річниць»:
- У 1993-му році, у 2003-му у Польщі говорили про Голодомор в Україні. Великі дебати пройшли з нагоди 75-ї річниці цих трагічних подій, коли президентом був Віктор Ющенко. Він наголошував на важливості обговорення цієї теми на міжнародній арені. Власне між 2003 та 2008 роком у Польщі було опубліковано кілька історичних робіт, серйозних досліджень цієї теми. Кульмінацією суспільної дискусії стала резолюція Сейму та Сенату з засудження Великого Голоду як геноциду і декларацією солідарності з жертвами. Потім про цю сторінку української історії говорилося вже менше. Хоча у польських архівах є багато джерел, які доповнюють історію Голодомору. Маю на увазі в першу чергу рапорти працівників польських консульств у Києві та Харкові. Польські дипломати писали про причини Голоду, про його невипадковий характер, про кількість жертв. Хоча інформацією про Голод цікавилися в першу чергу українці, що жили у Речі Посполитій, а не все суспільство.
«Коли говоримо про конфлікт польської та української історичної пам’яті, маємо на увазі Другу Світову війну. Проте дуже різні спогади поляки та українці мають вже про спільне життя у Речі Посполитій в міжвоєнне двадцятиліття», - говорить Петро Тима, голова Об’єднання українців Польщі:
- Перш за все, це конфлікт за території. У 1918-му році українсько-польські змагання точилися не лише довкола Львова. Сутички відбувалися у Перемишлі. Сяноці, чи навіть в окремих селах як в Команчі, де виникла Команецька республіка. Місцеві суспільства поділилися: частина людей намагалася приєднати ці території до Польщі, інші ж – будувати українську державність. Друге – це політика польської держави, яка з точки зору українців означала певні втрати у різних сферах суспільного життя: шкільництві, доступі до певних професій, політичному житті. Для поляків 1918 рік це рік незалежності, для українців це втрата сподівань на свою державність.
«Якщо звертатися до пам’яті про воєнний період, то немає чогось такого як українська пам’ять, є українські пам’яті», - констатує історик, доктор Андрій Портнов:
- В українців дуже різні пам’яті про війну, які дуже часто не узгоджені між собою. Говорячи про українців маю на увазі і громадян України кримських татар, а також євреїв, поляків, врешті решт німців. До речі, суто українська пам’ять про війну вона також дуже поділена. Вона досі позбавлена тих консенсусних основ, котрі мають пам’ять польська, німецька чи російська. І це дуже цікава особливість України в європейському контексті.
Як зазначає історик, у цих спогадах дуже часто не відображені події, важливі для наших сусідів. Українцям важко сформувати своє ставлення до тієї ж Волинської трагедії хоча б тому, що вони про неї дуже мало знають:
- Безумовно, на даний момент знання, не кажучи вже про пам’ять, про події що відбулися на Волині у 1943 році, є досить маргінальним. Причому воно маргінальне і в умовному націоналістичному наративі війни, і в умовному пост-радянському наративі. Бачимо певну асиметрію: у Польщі ця тема є розпізнавальною практично для кожної людини, а в Україні це є темою, яку ще треба ввести в публічний обіг. Чому так? На мою думку, одна з важливих причин - це те, що в радянський час тема волинських подій була абсолютно табуйованою. Дізнатися про Волинь, якщо твої дідусь чи бабуся не мали з нею родинного зв’язку, було практично неможливо.
На думку доктора Бруського, в українсько-польському діалозі бракує взаєморозуміння:
- Я вважаю, що поява абсолютно спільної історичної пам’яті між народами є неможливою. Кожен народ завжди буде мати трохи інший погляд, іншу вразливість на деякі події. Натомість важливо, аби з’явилося розуміння одне одного, розуміння пріоритетів історичної пам’яті, повага до них. Тому не треба створювати якусь спільну, канонічну версію, але треба дізнатися, що для наших сусідів важливе, болісне чи неприємне. Якщо йдеться про ті ситуації, де польська пам’ять безпосередньо конфліктує з українською, то єдине, що залишається, це розмовляти. Створювати якість «списки розбіжностей». Треба чесно сказати, що якісь речі ми сьогодні узгодити не можемо.
Петро Тима припускає, що важко буде узгодити польську та українську історичну традицію на рівні індивідуальному, проте можна це зробити на рівні суспільства. «Як країни Європи об’єднує розуміння 1 вересня 39-го як початку війни, як всі засуджують Голокост, так само подібні спільні знаменники можна знайти і в нашому регіоні»:
- Опір злочинам держави, здійсненим з ідеологічних причин, незважаючи на те, чи то були злочини німецького, чи радянського тоталітаризму. Це є елементом спільної пам’яті українців та поляків. На Заході досі немає розуміння, чим був комунізм, яким є масштаб його злочинів. Пам’ять про цей режим тільки буде творитися. Для цього поляки та українці мають спільні пункти.
Історики часто говорять, що спільна пам’ять – це абстракція. Що це ідеальний результат діалогу між двома народами, який так насправді неможливо осягнути. Як зазначив Андрій Портнов, спільна пам’ять важлива не як ціль, а як певний початковий пункт у діалозі між суспільствами та політиками: «Як безкінечним є французько-німецький діалог в Об’єднаній Європі, так безкінечним є й українсько-польський. Шукаючи спільних рис, ми краще пізнаємо себе. Хіба це погано?»
Олена Бабакова