13 липня на 96 році життя у Сполучених Штатах померла видатна польська поетка, що була одним зі стовпів польської поезії в ХХ і на початку ХХІ сторіч, Юлія Гартвіґ. 13 вересня її прах було поховано на варшавському цвинтарі Старі Повонзки. А наступного дня польські літератори зустрілися у Будинку літератури в центрі Варшави, аби вшанувати пам’ять поетки і згадати про неї.
Говорить професор Анна Насіловська, голова Спілки польських письменників:
- Розмірковуючи над тим, що варто сказати сьогодні, я подумала, що варто сказати про те, що література не з’являється у вакуумі. Вона з’являється на самоті, але живиться відчуттям спільноти. такої спільноти з поетами, котрі жили колись і їх можна лише прочитати. Але ще більш загадковою справою є взаємне натхнення поетів, відчуття, що ти не сам і навіть кожен рядок може викликати якусь реакцію, що написане має певне значення для якоїсь групи друзів. І, гадаю, що саме тому існує Спілка польських письменників, аби поети не почували себе самотніми.
У зв’язку з цим професор Насіловська згадала про роль Юлії Гартвіґ у такій літературній спільноті:
- Юля Гартвіґ була однією з таких осіб, котрі дуже добре це розуміли, адже вона була однією з тих, хто утворив нашу спілку, а свою увагу вона справедливо ділила поміж нею, де останнім часом була її почесним головою, та ПЕН-клубом. Гадаю, що вона любила ПЕН-клуб, який за своєю природою є міжнародним, і піклувалася про Спілку письменників і мала причини для цього. Спілка була для неї не менш близькою.
Слід зазначити, що Юлія Гартвіґ була також почесним головою Польського ПЕН-клубу. Анна Насіловська згадала також про розуміння Юлією Гартвіґ поезії.
- Я наново придивилася, думаючи про Юлію Гартвіґ, до отих її поетичних трактатів. Звісно, поняття «поетичний трактат» походить від Чеслава Мілоша. Вона сама жодного свого вірша так не називала, але намагалася їх писати. І вони можуть дуже багато розповісти про її відношення до поезії. У збірці «Chwila postoju» є такий фрагмент поетичної прози проти певних поетів, в котрих можна впізнати так званих поетів нової дикції. Ми навіть говорили про це перед зустріччю з Пьотром Мативєцьким про те, як вона сама визначає свою роль: «Прагнення стійкої символіки / Не крізь шпарини, дірки в парканах і підвали / Увійти головними дверима, де померлі чекають на живих / Через справи, що не терплять зволікання / Де живі стають знову живими». Таке визначення вона давала поезії.
Професор Насіловська звертається тут до слів самої поетки:
Існує ще такий фрагмент «Pisz jak pragniesz» - «Пиши як прагнеш», в якому є рядки, котрі просто безпосередньо звертаються до поетичного трактату Мілоша. Але тоді, коли я писала рецензію на збірку віршів Юлії Гартвіґ «Nim opatrzy się zieleń», найбільший клопіт мені створювали такі антиномічні формули, що були там присутні. Наприклад, вона написала там щось таке: «На авторському вечорі хтось сказав, що мої вірші повні розпачу. Я заперечила. Може, через відчуття, що повинна була заперечити. Бо чого ж варте мистецтво, що дихає розпачем? Але він лишився при своїй думці». Вона переходить тут до похвали радості, а врешті заявляє: «Суперечливість є моєю стихією, правом, що за нього воюю». Кожен поет творить свій світ – світ зі слів. І потім вже можна дивитися, наскільки він великий. Світ Юлії Гартвіґ дуже широкий, зелений, повний людей, що вона їх зустріла випадково, або через те, що вона з ними домовилася зустрітися, чи, може, десь їх підгледіла. Він повний мистецтва, вражень. А також у ньому є метафізичні питання, проте, вони поставлені не так, як ставив їх Мілош. Чеслав Мілош говорив про необхідність метафізичної уяви. Натомість, Юлія Гартвіґ завжди намагається ставити ці питання так, аби не втратити раціональної перспективи. І в останній її збірці «Spojrzenie» найбільш метафізичним відчуттям є відчуття очікування зміни, котра колись – може й незабаром – надійде. Це така зміна, що може принести спокій і примирення, стати мостом поміж розпачем і радістю.
Своїми спогадами про видатну поетку поділився її колега Пьотр Мативєцький:
- Юлія Гартвіґ обдаровувала саме тому безцінною дружбою, бо в розмовах, здавалось би навіть несуттєвих, у словах, що з’являлися поміж слів, або просто у погляді відчувалося, що вона знає істину про людей і недоступність цієї істини. Що поважає в людині її етичний канон і сни, приховані під етикою. Зустрічаючи її, я відчував, що зустрічаю когось, хто є собою тут і тепер і собою назавжди, і що віддає в жертву своє я сьогоднішнє і своє я вічне. Пам’ятаю урочистість 90-річчя Юлії в Оборах – двадцятеро людей: знаменитості і скромні письменники та редактори у невимушеному спілкуванні. І всім, мабуть, прийшло на думку, що це диво і дар, якщо довге життя, яке припало на найважчі часи, спроможне в кінці сплітати спонтанну людську спільноту.
За словами голови польського ПЕН-клубу доктора Адама Поморського творчість Юлії Гартвіґ ще чекає на свою інтерпретацію:
- Чеслав Мілош написав про поезію Юлії Гартвіґ – це було використано на обкладинці вибраних віршів – що не може утриматися від біографічних асоціацій, що цю поезію сприймає в автобіографічному плані. Це природно, що всі ми сьогодні згадуємо Юлію Гартвіґ як видатну поетку, а також всі ми згадуємо ту особу, котру в цій залі ми ліпше або гірше знали. Але ви, мабуть, маєте те саме враження, яке за цим столом маємо ми, що її слова перевершують біографічні асоціації. Ми знаємо біографію Юлії Гартвіґ настільки, що впізнаємо, про кого мова в її віршах, знаємо, кого вона обдарувала своєю дружбою і своїм коханням. Проте, лишається щось значно більше. І це щось значно більше зростатиме – зростатиме поезія і її сенс. Я не маю ані найменшого сумніву, що так буде. На нас чекають довгі десятиріччя герменевтики, цей доробок інтерпретуватиметься.
Адам Поморський назвав ті джерела натхнення, про які слід пам’ятати, аби розуміти поезію Юлії Гартвіґ:
- Нам не можна забувати про три мотиви. Про війну, що для всього воєнного покоління є фундаментальним досвідом і даним раз і назавжди. І це горизонт, який не здолати. Про війну, котра у літературі для Юлії значило бунт проти того, чим жили її ровесники-поети, яких війна забрала – Бачинський, Строінський, Ґайци. Це була нещасна домінація Словацького. Юлія прямо казала, що це було трагічною помилкою, треба було йти не цим шляхом. Наприкінці життя вона зверталася до пізнього Міцкевича – римського, дрезденського. І це вже щось говорить. Говорить також про діалог з Мілошем. Ми знаємо, що вона вислала йому вірші, прийшла до нього під час війни, знаємо, що таке знайомство тривало – важко назвати це дружбою, бо у випадку Мілоша це непросте слово – до самого кінця. І, можливо, щось у тих віршах Юлії є таке, що становить реалізацію того, що Мілош у своїй поезії не зреалізував, але що потенційно було там присутнє. Над цим також варто було б замислитися. Але що Юлія знайшла як протиотруту на цього Словацького і отой воєнний катастрофічний експресіонізм, який був для неї настільки чужим до кінця життя? По-перше, знайшла Францію і французів, і ту велику школу сучасної поезії у самих її джерел – там, власне. А третім варіантом поетичної дикції є американці. І раптом очищення – спочатку крізь французьку поезію, у цьому випадку крізь прекрасну тиху французьку риторику – очищення отого польського експресіонізму. А пізніше отой дивовижний американський мінімалізм, вплив якого приніс такі чудові плоди в її пізній поезії.
Антон Марчинський