Цього тижня живому класикові польської літератури – письменникові, публіцистові і авторові кіносценаріїв Юзефові Генові вручили Літературну премію ім. Яна Парандовського, найважливішу нагороду польського ПЕН-клубу. Автор, який дебютував ще у довоєнному дитячому часописі «Mały Przegląd», що його видавав Януш Корчак, в Україні відомий, зокрема, завдяки одній з його найновіших книжок, присвяченій останньому польському монархові. Це книга «Мій приятель Станіслав Авґуст». Також українському глядачеві знані, напевно, зняті за його сценаріями фільми, як, зокрема «Хрест хоробрих» Казімєжа Кутца і «Закон і кулак» Єжи Гофмана. Слід зазначити, що мало який письменник може похвалитися таким творчим доробком, як Юзеф Ген.
Говорячи про постать лауреата, шеф польського ПЕН-клубу Адам Поморський зазначив:
- Ми вручаємо нагороду письменникові, який передусім є всім нам близький – як письменник – нам як читачам, як людина – всім тим з нас, хто з ним спілкується, письменникам, на чолі котрих ставав у ключові моменти, котрі виникли, як він говорить, «не з його вини», у 1981 і 1989 роках. І завжди у всьому цьому було присутнє таке щире відношення, що десь там сягає ще отого корчаківського праобразу, що з нього Юзеф Ген – у напівдитинстві, а може й у цілковитому дитинстві – перейшов до письменницького режиму життя.
Адам Поморський виголосив також вердикт журі, що присудило найважливішу премію цього польського літературного об’єднання:
- Правління польського ПЕН-клубу, з якого складається журі, […] вирішило присудити Премію ім. Яна Парандовського польського ПЕН-клубу […] Юзефові Генові- правдомовному письменникові, який свідоцтву історії і долі зумів надати гідність простої мови. І не піддаючись високомовній брехні, не боявся повертатися у прозі до джерел журналістики і популярної літератури й беріг достойні права людини, до почуття гумору, гідності, любові і скептичної думки, вірний мудрості Мішеля де Монтень, Януша Корчака і Тадеуша Боя-Желєнського.
Одним з письменників, що виголосили на честь Юзефа Гена промову, представляючи його постать як лауреата премії ПЕН-клубу, був видатний польський письменник Яцек Бохенський:
- Це премія імені Яна Парандовського. Отже, цей епонім якось зобов’язує його дух витати в цьому залі, ми перебуваємо під його покровительством і він тут на нас дивиться із засвітів. А що спільного у Яна Парандовського і Юзефа Гена? Здавалось би, що нічого. Що один має до іншого? Ян Парандовський – достойний, добродушний спеціаліст із стародавньої культури. І Юзеф Ген – радше жартівник, іроніст, цілковито інакша постать. І знову, я би сказав, що завдяки щасливому випадку, майже одночасно з тим, як я читав «Мого приятеля Станіслава Авґуста», разом із моєю донькою, що тут сидить, ми читали «Одисею» Гомера. І я подумав, що, однак, окрім перших літер прізвищ – Гомер і Ген – є ще щось спільне. Вони обидва є біографами. Вони займаються різним матеріалом. Гомер вдається до міфологічної політичної історії Греції, а на її тлі – людина, герой, стражденник Одисей. А Ген – до історії Польщі XVIII століття. Проте, мені не йдеться про те, що Ген взагалі є лише біографом, а тут ще треба згадати, що також, зокрема, він є автором книжки про Монтеня. А на додаток, могло би здаватися, що книга про Боя-Желєнського є ще більш відповідним свідоцтвом про особистість Гена. В ній більше дається взнаки світськість його світогляду. Я, однак, наполягаю, що ще більш загальною репрезентацією є ота його книга про короля. Отже два автори, яких я тут насмілився поєднати, описують життя стражденника і роблять це дуже схоже. Маючи такі різні теми, різних героїв і звертаючись до різних епох, автори займають схожу позицію у відношенні до теми, про яку розповідають. Вони діляться своїм знанням, величезним обсягом знання, що обидва його мають. І це інформація про величезну кількість постатей, котрі не беруть участі в розвитку сюжету. Проте, автори вважають, що повинні переказати нам своє знання про них, повинні зафіксувати ці фігури. І це частково віддзеркалюється у стилістиці цих книжок. І тут я представляю ті совї думки, які мене відвідували, коли я – речення за реченням – слухав ці тексти.
На жартівливі слова Яцека Бохенського, що Гена можна було би порівняти із Гомером, лауреат відповів:
- Я гадаю, що багато хто з нас переживав таку Одисею під час війни. І я взяв з Гомера тільки те, що хотів повернутися до Ітаки, проте, її вже не було.
Кажучи про це, Юзеф Ген, що народився 1923 року у єврейській родині у Варшаві, звернувся так до особистої спроби повернення до того світу, що був безжалісно і безслідно знищений у роки війни.
- Але оскільки я маю стільки років, скільки маю, і на додаток – Премія ПЕН-клубу, то, мабуть, варто щось сказати про себе, замислитися над собою. І я замислювався. Можу відразу сказати, що в мене ніколи не було писання для «зміцнення сердець», я ніколи не мав цього на думці. Було, може, дещо високопарно, для «просвітлення сердець», але це дещо заміцно сказано, було прагнення поділитися життєвим досвідом. Проте, цим «зміцненням сердець» не варто легковажити. Я би тут навів прізвище Вільяма Фолкнера, що він у якомусь інтерв’ю, яке я читав десятки років тому, сказав, що в бібліотеці свого батька він знайшов «Трилогію» по-англійськи, і прочитав останнє речення Сєнкевича про те, що цим завершується стільки років трудів писання для зміцнення сердець. І Фолкнер говорить: адже він сказав найважливіше! Але, між нами, він цим не перейнявся і сердець не зміцнював. Важливо, однак, що книжки ці читав і Сєнкевича цінував.
Письменник згадав про свій особистий досвід, що, безперечно, знайшов вираз в його творчості:
- Мій досвід інакший, я йшов іншим шляхом, аніж мої ровесники в Польщі, у Львові. Я живу завдяки тому, що пішов на Схід. Будував, зокрема, дорогу Львів-Київ, тому часом говорю, що досяг високої кваліфікації у варенні смоли – так званого бітуму. Є така історія, що коли смола досягає температури 180оС, а це видно, бо вона стає тоді зеленою, вона сама загорається. І аби її охолодити, не можна додавати води, бо тоді вона википить, але потрібно залити її іншою смолою з нижчою температурою. Отже, я часом повторюю (а автор як естрадний актор повинен мати такі свої анекдоти, аби розважати публіку), що я пекла не боюся, бо буду в ньому функціональний.
Юзеф Ген згадав і про інший свій досвід, пов’язаний із Україною:
- Я був в україномовній педагогічній школі у Дубровиці, де загалом були росіяни, змушені викладати по-українськи. І я навіть мав таку лекцію про дослідження північної Арктики, отже отримав про це книжку і розповідав про це українською. Тут хтось згадував про мою пам’ять. Отже, там мова про те, що четверо радянських арктиків плинуло на кризі, аби дізнатися, куди вона попливе. І вони називалися Папанін, Ширшов, Кренкель, Фьодоров. Можете мене розбудити вночі і переконатися, що я пам’ятаю ці прізвища.
Антон Марчинський