Обстріл з гранатомета польського консульства у Луцьку – це перехід за «тонку червону лінію» у провокаціях, скерованих проти польсько-українських відносин. Однак, це не має бути несподіванкою. Те, що щось подібне станеться, було відомо раніше. Ніхто не питав: «чи», тільки: «коли», - пише Войцєх Муха на шпальтах часопису «Gazeta Polska Codziennie».
Пропаганда стає недостатньою
Перш, ніж ми поставимо діагноз тому, що сталося в Луцьку, на справу варто подивитися з більш широкої перспективи. Ситуація за нашим східним кордоном дуже неспокійна і вже вимагає не лише уважного спостереження, але й рішучих дій. Росія, Білорусь, Україна – цей бермудський трикутник впливів Путіна вкотре про себе нагадує. Цього разу – з винятковою силою.
2013 року, під час революції на київському Майдані, рекорди з популярності в інтернеті била інфографіка, на котрій порівнювалися мапи протестів в Україні (тоді це було кілька десятків міст) із мапою Росії, де, попри жорстокіший режим, бунту ніхто не бачив. Останні вихідні нарешті мапу цю змінили. Чи надовго? І чи взагалі тут можна робити прогнози?
Махачкала – це столиця Дагестану. Республіка входить до складу Російської Федерації, а населення цієї столиці нараховує близько 500 тис. мешканців. Основними галузями в ній є високотехнологічна промисловість і транспорт. Тут перетинаються торговельні шляхи з Росії до Азербайджану та Ірану. Дотепер єдиною згаданою у Вікіпедії подією з історії міста був землетрус 1970 року, внаслідок котрого загинула 31 особа. Окрім цього, все місто, як і весь регіон, є ареною частих терористичних актів з боку ісламських бойовиків Кавказу.
І так 2013 року Махачкала здригнулася від теракту, коли терористка-камікадзе, дворазова вдова ісламістських бойовиків, підірвалася перед будинком дагестанського МВС. Зрештою, весь Північний Кавказ (республіки Чечня, Інгушетія, Кабардино-Балкарія, Карачаєво-Черкесія і, власне, Дагестан) потерпає від серйозних конфліктів. І хоча Національний антитерористичний комітет (НАК) РФ переконує, що ця тенденція слабшає, а всіх лідерів бойовиків було ліквідовано, ситуація залишається нестабільною.
Для противаги варто згадати, що у 2011-2013 роках в столичній футбольній команді Дагестану «Анжі» якийсь час грав Самюель Ето’о – один з найліпших футбольних бомбардирів світу (заробляв він 20 млн доларів на рік). Тренером команди був Роберто Карлос, а після його відставки – Ґус Гіддінк. Звісно, що все це було можливим завдяки грошам – нафторублям, закачуваним до «Анжі» олігархом і політиком Сулейманом Керімовим.
Чому, однак, про екзотичну Махачкалу йдеться на шпальтах «Gazeta Polska Codziennie»? А тому, що це віддалене від Варшави на понад 2 тис. км місто минулими вихідними стало ареною несподіваних протестів проти політики Москви. І все через документи, оприлюднені опозиціонером Алєксєєм Навальним, що були покликані довести укривання прем’єром Дмітрієм Мєдвєдевим величезного багатства.
Майдани з’являються з нікуди
Документи було оприлюднено у вигляді фільму, в якому Навальний описує нечисті інтереси прем’єра. Скликані завдяки соцмережам росіяни вийшли на вулиці, що, звісно, викликало відповідну реакцію силовиків. І так у Махачкалі було затримано понад 100 осіб. Раніше це далеке від мурів Кремля місто, мабуть, ще не бачило мирних протестів. Те ж саме трапилося в Санкт-Петербурзі, Краснодарі, Єкатеринбурзі та кількох десятках інших міст. Згадана мапа кількарічної давності нарешті перестала бути актуальною. Протести розійшлися всією територією Росії і стали несподіваними як для кремлівської влади, так і для аналітиків.
Адже в обширному аналізі Центру східних досліджень (Варшава) «Криза в Росії. Деградація моделі управління економікою» (3 березня цього року) можна прочитати, що в Росії бракує тиску на кремлівські еліти з боку суспільства. Як бунт еліти, палацовий переворот, так і суспільний бунт у широкому розумінні цих слів є, на думку аналітиків, чимось маловірогідним.
Але це не єдиний випадок. Про те, наскільки непередбачуваними є події на Сході, може свідчити ознайомлення із аналітичними даними польських спеціалістів з питань Сходу, що з’явилися буквально напередодні Революції на Майдані, і вже після того, коли київська влада вирішила не підписувати Угоду про асоціацію України з ЄС.
Армія Путіна чекає на наказ
Що ж, не можна передбачити на 100% погоди, жінок і ситуації в країнах колишнього СРСР. Отже, ми лише можемо змінювати політичну стратегію, котра має бути готова до багатьох несподіванок.
На прохання прокоментувати протести російської опозиції міністр Щерський відповів: «Ситуація в Росії дуже тривожна і, на перший погляд, ми маємо справу з ситуацією, коли опозиційні протести стикаються з агресивною реакцією російської держави». «Ми закликаємо, як і в кожному такому випадку, так і зараз, до суспільного діалогу. В кожній країні важливо, аби такий діалог можна було проводити», - заявив Щерський.
Діалог в Росії є, звісно, важливою річчю, ми, однак, повинні зосередитися на уважному дослідженні того, чи при нагоді протестів Владімір Путін не захоче випробувати приготованих заздалегідь знарядь для їхнього придушення, як, наприклад, його придворної армії – Національної гвардії?
Гранатомет, пасивність і «горде мовчання»
Вчора, неначе – буквально – грім з ясного неба, надійшла інформація про те, що у Луцьку з гранатомета (РПГ-18 «Муха») невідомі зловмисники обстріляли польське консульство. Тут несподіванки, на відміну від протестів у Росії, не повинно бути. Адже спіраль провокацій на лінії Київ-Варшава накручується віддавна. Посол РП в Україні Ян Пєкло каже прямо: «Це виходить поза "цвинтарний тероризм", ми маємо нову фазу». Те ж саме кажуть українці. «Провокації проти Польщі, що час від часу трапляються в Україні, вигідні тільки одній стороні – Російській Федерації, чий "почерк" можна побачити голим оком», - вважають українські слідчі, що розглядають цей обстріл як терористичний акт.
Про те, що осквернення пам’ятників і провокацій на кордоні недостатнє, говорили віддавна. Наразі ще ніхто не загинув, але дипломатична криза між Україною, котра невміло шукає злочинців, та Польщею, чия східна політика на українському відрізку нагадує «горде мовчання», поглиблюється. Якщо відповіддю на напад не стануть спільні слідчі дії, а тільки виклик посла України на килим до МЗС, можна мати певність, що це заохотить «невідомих зловмисників» до подальших кроків.
Наприкінці жовтня минулого року я написав фікційний сценарій того, як може відбуватися процес провокації на лінії Польща-Україна. Від спалення прапора України на Марші Незалежності, осквернення пам’ятників, до нападу на польську дипломатичну установу, помсти, скерованої проти української, та смерті громадян наших країн за нез’ясованих обставин. Моя спроба political fiction закінчувалася casus belli – територію Польщі обстрілюють привезеними з Донбасу ракетами «Град». Тоді Польща буде змушена відреагувати інакше, ніж, можливо, повинна це зробити сьогодні.
Наразі цей нещасливий сценарій, на жаль, втілюється у життя. А якщо снаряд з гранатомету міг долетіти до консульства в Луцьку, то на передмістя Перемишля також зможе. Від українського кордону – це лише 4 км. Тільки, що тоді буде за пізно на спільні дії. Що тобі зроблять обидві столиці? А якщо хтось загине за нез’ясованих обставин? Так, слід також поставити ребром питання про безпеку: поляків в Україні та сотень тисяч українців на берегах Вісли. Чи обидві столиці в змозі гарантувати їм безпеку? Бо те, що «третя сторона» і «невідомі зловмисники» з ними не рахуватимуться, ми чудово знаємо. А Кремль? Ніж більша загроза над ним нависатиме, тим більш хижим він ставатиме. Про це не можна забувати.
Войцєх Муха, «GPC» / Niezależna.pl / А.М.