У серпні цього року відзначається не лише традиційний для України День незалежності. В указі президента Петра Порошенка про відзначення цього свята згадується ще й 100-річчя відродження української державності, здобутої під час української революції 1917-1921 років. Якою тепер стала Україна? Чи справджуються надії багатьох поколінь українців на відновлення своєї державності? Чи спроможна нинішня держава відстояти свою незалежність і суверенітет? Чи посяде вона гідне місце серед інших незалежних держав світу? Відповіді на ці питання, як свідчить дослідження нашого київського кореспондента Вільгельма Смоляка, даються в Києві здебільшого ствердні і впевнені.
27 річницю своєї Незалежності Україна відзначає помпезним військовим парадом і артилерійським салютом. Ще напередодні репетиція параду на вулицях столиці збирала тисячі глядачів, які милувалися новітніми танками, ракетною технікою, авіацією та колонами військових, серед яких вперше крокували військовослужбовці-жінки.
Зазвичай, кожен головний день народження нинішньої держави ставав приводом для спалаху дискусій про історію, проблеми і перспективи України. Проте цього разу найбільш обговорюваною в пресі темою став саме парад. Одні учасники дискусії виступали за доцільність такого заходу. Інші критикували видатки в десятки мільйонів гривень і пропонували скерувати їх на допомогу потерпілим від війни на Донбасі та на озброєння військових підрозділів на фронті. Але, як сказав Польському радіо науковий директор київського Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Олександр Леонов, парад має важливе символічне значення і в минулому чимало країн, що перебували в складній ситуації, не гребували таким способом продемонструвати свою міць і волю до перемоги:
– Парад – це більше символічна подія, яка показує, що нація не зломлена і нам є чим захищатися. Це дратує опонентів і ворогів і на знецінення цього скеровані великі зусилля і ресурси. І в Україні багато людей, на жаль, які це підтримують. Зараз в параді знову беруть участь підрозділи країн НАТО і їхні великі делегації. Це також дуже промовистий момент, який багатьом не подобається. Бо він фактично формалізує особливе партнерство України з НАТО.
Науковий директор київського Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Олександр Леонов, ФОТО: Вільгельм Смоляк
Участь Альянсу в українському параді також стала предметом дискусії в пресі. Але це привернуло менше суперечок, бо зовнішньополітичний успіх такої участі був занадто очевидний, вважає київський політичний експерт Віктор Каспрук:
– Україна цікава для НАТО тим, що колосальний досвід військових дій, які держава набула за останні 4 роки, будуть вивчати країни НАТО. Щоби зрозуміти, яка загроза є від Росії і як вона може діяти в разі конфлікту з Альянсом. Слід розуміти, що непрйняття України в НАТО в попередні роки було величезною помилкою Заходу. Дуже не хотілося би, щоби питання членства України в НАТО і далі відтягувалося, як це було раніше.
Підбиття підсумків і оцінка успіхів та загроз також є невід’ємною складовою Дня Незалежності України. Релігієзнавець і філософ донецького походження Ігор Козловський порівняв 27-ліття української незалежності з настанням віку зрілості людини, яка вже здолала кілька важливих етапів свого життя:
– Наприкінці 80-х і початку 90-х років треба було усвідомити свою окремішність, свою незалежність. Своє бажання мати не тільки свою територію, а й свій народ. Саме тоді ми постали як народ, який зрозумів, що треба жити і рухатись кудись уперед, подалі від свого минулого. Ми пройшли нелегким шляхом і бачимо, що в 90-ті роки треба було з’ясовувати відносини зі сусідами, випрацьовувати закони свого буття всередині і ззовні. В 2000-ні роки здавалося, що Україна вже постала. Але Помаранчева революція показала, що той період юнацтва збігся з протестами проти маніпуляцій нашою свідомістю. І знову ми увійшли в складний період 2010-х років і зрозуміли, що треба жити чітким орієнтиром і напрямком не лише в Європу, а й у цілий світ. Саме ці випробовування, спочатку окупації Криму, а тоді війни на Донбасі, довели, що ми не тільки подорослішали, а й зрозуміли, що ми безповоротно йдемо в майбутнє. Так, в нас є багато помилок, але це помилки зростання, що дозволяють нам ставати на ноги і подавати приклад навіть тій же ж старій Європі. Європа починається з кожного з нас і треба вибудовувати механізми, які можуть стати не тільки нашим надбанням, а й прикладом для інших народів.
Релігієзнавець і філософ Ігор Козловський, ФОТО: Вільгельм Смоляк
Попри оптимістичне налаштування Ігоря Козловського, в цей день не бракує і критичних оцінок шляху, що його здолала Україна. Так Віктор Каспрук, не применшуючи досягнень держави за останні роки, вважає за доцільне сконцентруватися на проблемах, а не на святкуванні здобутків:
– Безперечно, Україна стала іншою. Вона вже не є радянською, якою була після проголошення незалежності 1991 року. Якщо говорити про мінуси, Україна не стала цілком ринковою державою. Незалежний малий і середній бізнес тут фактично неможливо вести, тому що панує олігархія. А це означає, що велика частина політичного життя України також контролюється олігархами.
Серед уроків новітньої історії України чимало експертів повертаються до перших днів української незалежності, що постала на руїнах радянської імперії. За їхніми оцінками, вже тоді можна було уникнути багатьох проблем, зерна яких засівалися в далекому 1991 році. Одним з таких зерен нинішніх негараздів Олександр Леонов вважає нерішучість тодішнього посткомуністичного керівництва і його лідерів, що спричинилася до втрати територій сьогодні:
– Є така історія, яку в Україні розповідають військові, що адмірал Касатонов, який тоді командував Чорноморським флотом СРСР, був готовий стати командувачем флоту України і гарантував, що всі кораблі підняли би прапор України. Тоді би не було розмов про російську базу в Севастополі і розподіл Чорноморського флоту. Але його не прийняв президент України Кравчук, хоча адмірал чекав на нього в Києві 2-3 дні. І тут прокинулась Москва, призначила його командувачем Чорноморського флоту Росії. А якби тоді цей флот став українським, то не було би і анексії Криму 2014 року.
Сам перший президент незалежної України Леонід Кравчук сьогодні більше переймається не історією, а майбутнім держави. Він застерігає від помилок виборців, які мають прийти на виборчі дільниці наступного року для обрання нового президента і парламенту України. «Якщо ми цього разу помилимось і будемо обирати за гречку, то це можуть бути для нас останні вибори», – заявив Кравчук в українській пресі напередодні Дня Незалежності. Але Ігор Козловський не поділяє такі апокаліптичні прогнози екс-президента:
– Це є залишки тієї психології, яка сформувалася ще за часів царату, чи Радянського Союзу – постійний пошук якогось царя, лідера, тощо. Лідером є сам народ. Якщо ми знову будемо, як і тоді, перекладати відповідальність на лідера, а тоді чекати, чи виконає він наші замовлення, чи ні, ми не зможемо рухатися далі. Треба рухатися разом, сукупно і стояти на позиціях спільного блага. В нас є гідність. Ми пройшли через Революцію Гідності, щоби кожна людина усвідомила свою відповідальність.
Ігор Козловський вважає, що зараз слід говорити не про загрози, а про проблеми і виклики, що постали перед Україною. На його думку, це перш за все непередбачуваність подальшого перебігу війни на Донбасі. А також невідворотна перспектива стосунків з таким непередбачуваним сусідом, як Росія. Науковець також стурбований радикалізацією частини українського суспільства, яка може стати перешкодою подальшої інтеграції держави в структури Євросоюзу. А ще – подоланням решток радянського минулого в свідомості частини українців.
Вільгельм Смоляк