Минуло понад 20 років від започаткування процесу системної дезінтеграції, що привела до припинення існування Совєцького Союзу. Як виглядав увесь процес, які були його характерні риси, яким був отой спільний для країн східної Європи знаменник. Процес трансформації в окремих країнах Східної Європи, зокрема, в Україні та Білорусі – це питання надзвичайно цікаве, особливо враховуючи події останніх років.
Польський історик, політолог, опозиційний діяч у період Польської народної республіки Єжи Тарґальський переконаний, що зміни у Східній Європі відбувалися за сценарієм Москви:
«Форма, в якій ця трансформація проходила, залежала від локальних умов, зокрема від того, які кадри були в комуністів напоготові, чи опозицію треба було щойно створювати, чи теж вона вже існувала, і треба її було лише виділити. Тобто ці чинники залежали від ситуації в окремих країнах. Проте, загальний сценарій був той же. По-перше – ліквідація влади комуністичної партії, ліквідація дихотомії поділу на партію як центр влади, і держану адміністрацію. І центр влади переходить із партії до державних структур, тобто реалізовувався план Берії з 1953 року. Берія вважав, що партію треба відсторонити від влади, оскільки це головний гамівний чинник будь-якого розвитку. А отже, замість першого секретаря партії ми маємо президента, хоч це, природно, може бути та сама людина. Це має свої наслідки у формі виборів. Тому прийнято рішення, що треба запровадити плюралізм».
Однак до плюралізму потрібен партнер, проте звідкіля його взяти, якщо ніде, окрім Польщі, опозиції не існує, бо її знищено у таборах? Тому й виникла ідея, щоб у радянських країнах стимулювати виникнення народних фронтів – наголошує історик:
«Народні фронти мали об’єднувати як членів комуністичної партії, так і некомуністів. А після виборів мали стати партнером у створюванні коаліційного уряду. Це мало остільки важливе значення, бо йшлося про те, щоб здобути підтримку громадян. А відомо, що комуністична партія підтримки громадян вже отримати не могла, отже треба було використати гасла, які мобілізують громадську думку. Тому появилися заклики до самостійності республік, які згуртовували виборців навколо народних фронтів, а згодом ті ж народні фронти укладали порозуміння з комуністичною партією і створювали коаліційні уряди».
А план змінювався залежно від розвитку ситуації, тобто, наприклад, коли вже створено народні фронти, треба було дозволити створюватися іншим організаціям. Окрім того, місцевий партійний апарат в окремих республіках вирішив стати самостійним, і не бажав вже платити данину Москві, а отже спалахнув бунт. Другим вагомим фактором стала боротьба в правлячому таборі, тобто між групою Ґорбачова і групою Єльцина – наголошує Єжи Тарґальський:
«Команда Єльцина хотіла піти значно далі, і в неї була підтримка тієї частини органів безпеки, яка вже готувалася перейняти колишні державні підприємства. Вона мала теж підтримку військово-промислового комплексу. Тим часом команда Ґорбачова намагалася призупинити процес приватизації. Позбутися Ґорбачова можна було лише одним способом, треба було ліквідувати його посаду. А ліквідувати посаду президента Совєцького Союзу можна лише ліквідуючи Совєцький Союз. Тому Єльцин створив Російську Республіку, якої ніколи раніше не було. Таким чином Ґорбачов залишився сам, тому, що всі інші республіки мали своїх президентів. Основною метою було те, щоб мати ефективне управління, яке не заважатиме економічному розвиткові».
І цей розвиток має різний характер в різних країнах. Наприклад, Росія не може розвиватися, бо це суперечить її природі – наголошує польський історик:
«Адже Росія, враховуючи її масштаби, щоб зберегти єдність земель, якими управляє Москва, мусить мати сильну центральну владу, тобто сильний апарат: армію, і сильні служби безпеки. Отож, інтереси центрального апарату, тобто контроль і «доїння» суспільства стають найважливішими у державі, а це, в свою чергу призводить до того, що самостійний економічний розвиток є просто неможливим. Його можна спирати виключно на газ і нафту, але ці засоби розкрадаються цим же апаратом. Отже, за своєю природою, якщо Росія має бути єдністю, значить вона мусить мати сильний державний апарат, який треба підживляти із-зовні. Тобто система накидає Росії роль паразита. Щоб Росія могла розвиватися - треба було б ввести децентралізацію, але за таких масштабів - децентралізація призводить до розпаду».
В інших країнах СНД технологічний розвиток відбувався, проте він був пропорційним до міжнародного втручання, тобто, там де ввійшла глобалізація, де з’явилися міжнародні компанії, технологічний розвиток був більш просунутим. У країнах Центральної Європи, тобто в так званих васальних державах та країнах Балтії зафіксовано розвиток, та навіть поліпшення якості життя, проте це ще не був рівень якого прагнуло суспільство, втім і демократія не була справжньою, а фасадною, де посткомуністична еліта вигодовувалася на своїй же державі – зауважує експерт, і додає, що не без значення були теж позики із-зовні.
«Перебудова в Білорусі та в Україні, природно, контролювалася Москвою. Проте треба пам’ятати, що характер білоруської та української номенклатури відрізнявся. Білоруська номенклатура була в основному сільськогосподарською, з невеликою участю машинобудівних заводів, де вироблялися трактори, тощо. Отже, це в основному була республіка сільського господарства. Натомість, Україна була промисловою республікою, із сильно розбудованим військово-промисловим сектором. У зв’язку з тим, в Україні, за періоду президента Кучми, сформувалася олігархічна система, де центри влади були розкидані, а творили їх окремі олігархи. Ця система повністю укріпила себе в період президента Януковича, натомість схема виглядала так, що замість кількох центрів та кількох кланів олігархів створено лише один потужний клан, клан Януковича. Проте, у результаті чергової революції, цей клан був повалений, а отже, виник своєрідний хаос, в якому кількох олігархів мають справжню владу, але один із них, Порошенко, став президентом. Коломойський президентом не є, проте його значення теж величезне. Треба теж звернути увагу, що українське суспільство, нині, вже трошки сильніше, як в період Помаранчевої революції, котра була виключно грою олігархів. Останній Майдан сформував українське суспільство, воно існує, хоч надалі дещо кволе, а позиція олігархів залишається вирішальною. Це означає, що олігархи використовують країну, і вона не може розвиватися».
В цьому плані, ситуація в Україні складніша, ніж у Білорусі - пояснює польський історик. У Білорусі є лише один олігарх, який усе загарбує під себе.
«Україна жила за власний рахунок, натомість Білорусь досі функціонувала тому, що отримувала доплати з Росії. Це були або нижчі ціни на енергоносії, або відсутність митних бар’єрів, які дозволяли їй повністю скористатися можливостями, котрі дає транзит. Отже, система державної економіки, в якій Лукашенка вирішував, хто і скільки може заробити, зберігалася при сприянні російської сторони. Тут взагалі спостерігається цікава ситуація, бо з одного боку олігархи грабують державу, вони отримують на це дозвіл, але в обмін за це мають обов’язок її виручати час від часу, тобто, наприклад, побудувати лікарню, або дитячі садочки, тощо. Це можна назвати приватизацією держави. Така система діє в Росії, в Білорусі. В Україні, натомість, є дещо по-іншому, тому що там олігархи утримують увесь політичний сектор, політичну сцену, бо просто фінансують політичні партії».
Польський історик, політолог, опозиційний діяч у період Польської народної республіки, а нині один з яскравіших публіцистів в країні над Віслою Єжи Тарґальський наголошує, що тепер, розвиток подій над Дніпром залежить від того, чи Америка вирішить підтримати Україну та український опір проти Росії.
Л.І.