Як відомо, минулими вихідними на межі Криму та материкової України російські прикордонники перекрили будь-який доступ на півострів. На додаток, спостерігачі зафіксували інтенсивний рух російської військової техніки на анексованому півострові. Лише через декілька годин рух на кордоні поступово почав відновлюватися, а Кримом поповзли чутки про те, що сталося. Врешті, у середу ввечері ФСБ Росії, а за нею - Владімір Путін звинуватили Україну у вторгненні на територію Криму та у підготовці там терактів.
За офіційною російською версією, до Криму непомітно мала проникнути українська диверсійно-розвідувальна група. Імовірно, аби справді її ніхто не зауважив, проникнення супроводжувалося масованим артилерійським обстрілом, унаслідок якого загинуло двоє росіян.
Така версія не може не викликати сумнівів, породжуючи безліч питань про реальну суть того, що сталося. З проханням прокоментувати цю подію і звинувачення з боку Росії ми звернулися до українського політичного оглядача та блогера Олександра Коваленка, відомого також під псевдонімом «Злий одесит».
- Передусім слід з’ясувати, як вся ця інформація подавалася від самого початку. Адже вперше про те, що щось погане відбувається в Криму, стало відомо ще в неділю, коли були перекриті КПП на кордоні. І вже після цього у режимі чуток, сарафанного радіо Кримським півостровом стали розповсюджуватися своєрідні інформаційні вкидання щодо проникнення на його територію української диверсійно-розвідувальної групи. Дещо пізніше безпосередньо вже підключилися російські ЗМІ, такі як LifeNews, телеканал Росія тощо. І вони також повідомляли про ДРГ, але разом з цим жодних офіційних заяв не було. Що дуже цікаво, адже за ці три дні від офіційних осіб не надходило абсолютно жодних пояснень про те, що діється в Криму. З іншого боку, як ми чудово знаємо, міжнародна практика передбачає, що у разі вторгнення на територію держави – а, як відомо, півострів Крим зараз окупований Росією і вона вважає його своєю територією – має бути нота протесту, має бути заява Міністерства закордонних справ, має бути якась офіційна риторика. Таким чином, ситуація, що вимальовувалася на півострові до моменту офіційного визнання, що начебто відбулося проникнення ДРГ, була передусім інформаційним вкиданням, яке призначалося для проведення моніторингу реакції суспільства на подібну ситуацію як на півострові, так і в самій Росії. Адже, як ви знаєте, Росія досі не визнає, що її збройні сили воюють на Донбасі. Вона досить довго не визнавала також, що її збройні сили блокували військові частини збройних сил України в Криму та сприяли захопленню півострова. Таке невизнання сформувало в суспільстві певне інформаційне поле, що змушує росіян вірити в те, що їхня країна не нападає. Вона, хіба що, може допомагати. Тобто міф країни, що ніколи ні на кого не нападала, а завжди лише захищалася, таким чином підтримується.
Пане Олександре, якщо йдеться про такий міф, то тут насувається дуже конкретна історична аналогія – Ґляйвіц, тобто зорганізована Гіммлером інсценізація, завдяки котрій гітлерівська Німеччина напала на Польщу начебто у спробі самозахисту.
- Так, в цьому контексті я хочу сказати, що це не єдина аналогія. Згадайте хоч би більш ранні події, а саме обстріл населеного пункту Майніло, після чого розпочалося вторгнення СРСР до Фінляндії. Міф про країну, що не нападає, формувався і культивувався протягом існування Російської Федерації весь час. (Я зараз не казатиму про Радянський Союз, бо це інша держава.) І саме тому для них дуже важливо подавати будь-яку ситуацію як атаку на їхню незалежність та цілісність тієї спільноти, яку вони називають російським народом. Через таку атаку вони проектують всі свої подальші дії. Те, що сталося в Криму, – моніторинг, який вівся протягом майже трьох днів і полягав у тому, що вони спостерігали за всіма інформаційними потоками, які мали місце на півострові: на форумах, у соціальних мережах; за тим, якою була реакція на будь-які повідомлення, вкидання. А цих останніх було насправді дуже багато. Адже у перший день стало відомо про начебто одного вбитого співробітника ФСБ і трьох поранених. Дещо пізніше ця кількість зросла до двох і п’яти і врешті на низці кримських публічних форумів та новинних сайтів сягнула максимального числа – тринадцяти. Тобто, варіація у втратах дуже велика. Притому, все це діялося на рівні неофіційних заяв – самих лише чуток.
Коли, врешті, офіційні заяви було зроблено, відразу за ФСБ висловився Владімір Путін. Слід зазначити, що його звинувачення було надзвичайно гострим. Настільки, що чимало хто відразу інтерпретував його як спробу знайти casus belli – причину розпочати відкриту війну з Україною. А як би це пояснили Ви: чи справді йдеться про casus belli? Чи, по-друге, може йтися про привід виходу з дуже незручного для Путіна формату Нормандської четвірки, про що він не оминув заявити? Чи, зрештою, передусім його слова скеровано на, так би мовити, внутрішній ринок Росії напередодні виборів у Думу, коли ситуація в країні стає дедалі гіршою, а електорат необхідно мобілізувати?
- Я не бачу якоїсь однієї мети цієї акції, оскільки загалом нею охоплюється весь спектр. Чого завдяки так званій українській диверсійно-розвідувальній групі Путін досягає в Криму? Передусім, він позбувся незручного для себе Нормандського формату. Також він піднімає рейтинг партії напередодні виборів. Ще він добивається отієї панічної складової на півострові, яка йому так необхідна, щоб компенсувати всі економічні та суспільні невдачі, з якими борюкається Росія, зокрема фінансовий колапс, який там сьогодні відбувається. Він вирішує цілий комплекс завдань. Однак, якщо брати кожне з них по-окремості, то це абсолютний мінімум за наявності архізавдання. Чим натомість може бути останнє? Це безпосередньо військовий конфлікт. На жаль, слід це визнати: існує дуже велика загроза саме такого розвитку ситуації.
А якою б тобі була реакція Заходу на це? Якщо припустимо, що він є, однак, консолідованою силою. Чи вже ні, якщо взяти до уваги візит Ердоґана до Росії та його – знову – начебто теплі відносини з Путіном? А Туреччина, не забуваймо, – це член НАТО. Чи в даній ситуації це могло б поставити під сумнів цілісність, узгодженість позиції Заходу?
- Ердоґан на сьогодні – це взагалі персона, що у західному світі, як член НАТО, сприймається як досить ненадійний партнер. Без сумніву. Тим більше, що зараз, після відомих подій у Туреччині, він всіляко йде на протистояння з західним світом. Це конфронтація зі США, з Європейським Союзом. Натомість зустріч Путіна та Ердоґана, передусім, стосується вирішення питань між двома країнами на рівні президентів. Більше вона була вигідна Ердоґану. Якщо ж йдеться про Росію, то вона мала значення як інформаційно-політичний крок, тобто для пропаганди. Чи вони домовилися про невтручання Туреччини у випадку якогось конфлікту в цьому регіоні? Наприклад, про невикористання свого флоту, який є набагато сильніший, ніж Чорноморський флот Російської Федерації (і загалом Туреччина є однією з найпотужніших країн серед членів НАТО)? Отже, не вдаватися до використання сили? Так, можливо, про це йшла мова. Не вдаватися до проявів своєї політичної волі? Це, можливо, також. Але жодної силової підтримки.
Як Ви оцінюєте реакцію на ці заяви ФСБ та Путіна з боку Заходу?
- В цілому, на мою думку, Держдепартамент проявив слабкість зі своєю заявою. Вона могла бути значно жорсткішою. Була, однак, занадто м’якою, оскільки зводилася до банальності: ми не звертаємо уваги на те, що може нас відволікти від більш нагальної проблеми, а саме – від окупації Росією півострова і частини Донбасу. Натомість, того, що сталося, не прокоментували. В принципі, так само відреагував Європейський Союз. Хоча, при цьому ніхто з високопосадовців Європи та Сполучених Штатів не звернув уваги на те, що в історії були подібні прецеденти, тож теперішня ситуація практично один до одного повторює навіть події 2008 року: Олімпійські ігри в Пекіні, провокацію Абхазії і Північної Осетії та безпосереднє введення військ Російської Федерації на територію Грузії.
До чого, у зв’язку з цими подіями, слід готуватися Україні та її громадянам?
- Не хотілося б говорити про найгірший варіант розвитку подій, але його у жодному разі не можна виключати. Бо якщо ти до цього не готовий, тобі ж гірше. Отже, ситуацію, що склалася, слід розглядати як провокацію. Але ця провокація має довготривалий ефект. Росія – це країна, котрій періодично треба задовольняти свої неоімперські, реваншистські жадання. І ми не можемо ствердити, що вона не має якихось хижацьких намірів щодо української території, країн Балтії або будь-якої іншої сусідньої країни, що кожної хвилі можуть бути оголошеними сакральною територією великої російської держави. Тому Україні та її громадянам слід готуватися до найгіршого розвитку події.
Запрошуємо послухати звуковий файл передачі
А.М.