75 років тому, 5 березня 1940 року, Йосип Сталін підписав постанову про вбивство польських громадян взятих у полон після агресії Радянського Союзу на Польщу. Ця подія стала початком катинського злочину.
На основі рішення Сталіна та його співпрацівників з Політбюро, службовці НКВС розстріляли близько 22 тисяч польських офіцерів та полонених з таборів і в’язниць, що знаходилися на території західної Білорусі та України.
Поляків убивали пострілом у потилицю. Масові страти тривали з квітня по травень 1940-го року у Катині, Харкові та Мєдному.
Тому 5 березня – це надзвичайно трагічна і болісна дата для тисяч польських родин – наголошує дочка убитого полковника Константи Друцького-Любецького Тереза Данґель: «Це роковини підписання постанови про вбивство мого батька та всіх тих, хто в цей час потрапили в полон».
Інформацію про відкриття масових могил у Катині першими подали німці – 13 квітня 1943 року. Колишній в’язень Козельська, отець Здзіслав Пешковський згадує, що вістку про злочин він почув два дні пізніше, в Іраку, по Радіо Нью-Йорк: «Ці перші прізвища, які прозвучали – були прізвищами моїх найближчих друзів. Це мене надзвичайно вразило, у своєму щоденникові я тоді записав: іракська пустиня почула наш плач і нашу молитву. Ісусе, дай їм небо».
Радянська пропаганда заявила тоді, що винуватими у масових убивствах є німці і, протягом наступного півстоліття, правду про катинський злочин комуністична система вдало приховувала. У 1957 році в ефірі Радіо Свобода генерал Владислав Андерс наголошував, що Катинь – це один із елементів злочинної системи: «У цьому слові виражається не лише наша трагедія, але й уся жахлива мерзота радянської системи влади, яка спирається на масові убивства».
Версію про страту польських військовополонених фашистською Німеччиною успішно поширювала пропаганда Радянського Союзу, а згодом й комуністична влада Польської Народної Республіки, за що директор польської секції Радіо Вільна Європа Ян Новак-Єзьоранський, критикував її неодноразово: «Уряд у Варшаві, який називає себе польським урядом, не вчинив жодних кроків, щоб віднайти ці могили та вшанувати пам’ять убитих. Але громадськість пам’ятає. Коли 1 вересня, на стінах Варшави, з’явилися повідомлення про плановане богослужіння у намірі загиблих в останній війні, чиясь рука дописала слова: за тих у Катині також».
Щойно 13 квітня 1990 року уряд Радянського Союзу визнав, що злочин скоїло НКВС, два роки пізніше Борис Єльцин оприлюднив перші документи в цій справі.
У 1995 році відбулася врочиста церемонія закладення наріжного каменя під будову польського цвинтаря. Отець Здзіслав Пешковський зачитав тоді в Катині історичне «Звернення катинських сімей до світу»: «Ми звертаємося до сучасних імперій із закликом, щоб вони пам’ятали: могутність не виправдовує злочину. Особливо звертаємося до вас, брати зі Сходу, простягаємо руку у жесті замирення, нехай наш біль, пам’ять і прощення будуть зміцненням на шляху до миру всього людства».
У 60 роковини катинського злочну, тобто 2000 року, в Харкові, Катині та Мєдному відкрито польські цвинтарі. Президент Лєх Валенса наголошував тоді, що правда перемогла: «Більше півстоліття ми чули німий крик, він лунав крізь брехню, терор, змову мовчання, нагадував нам і зобов’язував нас».
Слідство в справі катинського злочину веде Інститут національної пам’яті. Історики Інституту називають катинський злочин геноцидом з огляду на його ідеологічне вмотивування та масовість.
Голова Інституту національної пам’яті Лукаш Камінський пояснює, що злочинний наказ Сталіна був ударом у ціле польське суспільство: «Люди убиті в Катині та в інших місцях, у цивільному житті нерідко були видатними особистостями у своїх професіях – адвокати, лікарі, учені – тому це був великий удар у польську громадськість. Злочин означав також репресії проти їхніх родин, це не лише депортації у глибину Радянського Союзу, але й їх багатолітня маргіналізація у післявоєнній Польщі».
Лукаш Камінський підкреслює, що злочинний наказ оприлюднює справжні інтенції Радянського Союзу щодо Польщі, а також спростовує російську версію історії: «Ми можемо задумуватися над тим, як ця війна закінчилася б для Польщі у 1945 році, якби б цих людей не вбили, чи політика совєтизації Польщі була б тоді успішною? І дивимося також крізь призму російської пропаганди, тобто спроби повернення до ідеї, що війна розпочалася в 1941 році. Ми повинні показати, що для всього світу катинський злочин – це символ початку війни в 1939 році, а Польща була її першою жертвою».
У 2004 році закінчилося 14-літнє слідство російської військової прокуратури. Росіяни визнали, що страта польських офіцерів та полонених не була геноцидом і нікого не поставили перед судом.
Л.І.