1 липня у європейській родині відбудеться поповнення – до грона країн-членів ЄС долучиться Хорватія. Про шлях Загреба від незалежності на початку 90-х до членства в ЄС розмовляємо з Яном Пєкло, директором Фонду українсько-польської співпраці PAUCI, котрий працював кореспондентом під час громадянської війни на терені колишньої Югославії.
Громадянська війна, економічна криза, судові процеси над політичними та військовими лідерами 90-х, що поділили країну. Це все пережила Хорватія протягом останніх 20 років. Але трохи більше як за місяць вона стане 28-м членом Європейського Союзу. Чому до Загреба Європа виявилася більш лагідною, ніж наприклад до Києва чи Мінська?
- Відповідь є дуже простою: бо у Хорватії була війна. Війна, котра до сьогодні є соромом для Європи, з якою Захід нічого не міг вдіяти. Тому єдина ідея, яку мала Європа щодо Західних Балкан після громадянських воєн 90-х років, це якнайшвидше інкорпорувати їх та стимулювати відбудову їхніх економік. Європа вирішила настільки втягнути Словенію, Хорватію та Чорногорію в свою орбіту, щоб вже ніхто й не думав зробити щось подібне до конфлікту 20-річної давнини. Мої українські друзі навіть казали, що розпочали б вони громадянську війну, то ЄС теж би швидше їх прийняв. Але це не до кінця правда. Югославія однак була країною відносно незалежною, котра не межувала з Росією та не зважала на її рішення. Плюс, наприкінці 80-х на Балканах існував фундамент для капіталістичних, ринкових відносин. На мою думку, та Югославія мала шанс першою серед пост-комуністичних країн увійти до Європейського Союзу. Але замість контактів з Заходом обрали кровопролитну міжусобну війну.
Образ громадянської війни на терені колишньої Югославії великою мірою створювався журналістами. Агресивні, самодержавні серби, які нищать мусульман-боснійців, - такою цю війну знають більшість громадян західно-європейських країн. Хорвати ж залишилися немовби поза цією парадигмою. Чому так сталося?
- Звісно, на самому початку конфлікту медіальний дискурс у Європі був однозначним: у всьому винні серби, які знущаються над словенцями, хорватами, мусульманами-боснійцями та албанцями. Це тільки загострило конфлікт: серби почувалися несправедливо засудженими, і вживали жорсткіших заходів. Натомість Хорватія після оголошення незалежності отримала поважну підтримку з боку Німеччини, конкретніше тодішнього міністра закордонних справ Геншера, а також з боку Австрії та Ватикану. До Загребу потрапила зброя, якою колись володіла Німецька Демократична Республіка. Хорвати ж під час громадянської війни почали відроджувати ідеологію усташів, держави Анте Павеліча, що постала під час Другої Світової війни. І розпочали етнічні чистки. Ідеологічно усім керував Франьо Туджман, колишній співпрацівник Йозефа Тіто, а на початку 90-х батько хорватської незалежності. Але західна преса, принаймні на початку, воліла не звертати на це увагу.
Умовою вступу до ЄС є економічна та політична трансформація держави. Рівень життя у Хорватії зараз є ненабагато нижчим ніж у країнах Центрально-Східної Європи, які вже 9 років є членами ЄС. Чому хорватам вдалися реформи? Інтенсивна допомога з Заходу чи менший рівень корупції серед еліт, ніж в Україні?
Голова фонду польсько-української співпраці PAUCI Ян Пєкло
- Передусім Хорватія була курортною частиною Югославії, туди віддавна приїжджали туристи з Західної Європи. Ще до розпаду Югославії у Хорватії були розміщені численні німецькі інвестиції. Наприкінці 80-х хорватська інфраструктура була на рівні, не гіршому ніж у Південній Італії. Тому економічно Хорватія мала не такий вже далекий шлях до решти Європи. Плюс після війни Брюссель доволі охоче виділяв країні гроші для ліквідації наслідків бойових дій. Так що економічні успіхи Хорватії у 2000-х це великою мірою успіхи пропагандистські. До речі, дуже вдалий приклад позиціонування країни на міжнародній арені.
А що стосується політичної трансформації – Євросоюз поставив Хорватії умову: видати лідерів, які керували країною та військовими загонами під час громадянської війни. І хорвати видали їх міжнародному трибуналу. Чи означало це рішення, що суспільство розрахувалося зі своїм минулим, чи це був виключно прагматичний політичний крок?
- Так само зробили й серби – видали осіб, яких досі багато хто вважає національними героями, міжнародному трибуналу до справ колишньої Югославії у Гаазі. У Хорватії багато мешканців вважають генерала Анте Ґотовіну, командувача кількома операціями проти сербів під час громадянської війни, національним героєм. Безумовно, видача Ґотовіни і його соратників відбувалася під величезним тиском міжнародної громадськості. Але і місцева влада зрозуміла: якщо країна хоче розвиватися, якщо хочемо їздити до Європи без віз, якщо наші діти зможуть вчитися у британських, французьких та німецьких університетах, то треба прийняти умови Євросоюзу і покарати винуватців злочинів громадянської війни. Зараз цей етап проходить Сербія. Як бачимо, Белград вже навіть готовий відмовитися від претензій на Косово заради членства в ЄС.
Але мешканці Хорватії – чи вони подивилися в обличчя своєму минулому? Чи усвідомили свою частину провини за війну? Чи є дебати на тему, як можна було уникнути цього конфлікту?
- Дискусія на цю тему триває у тиші приватних помешкань. У публічному просторі про це багато не говорять. Це тема, яка викликає сором, тому й непопулярна. Те, що міжнародна громадськість та медіа переклали вину за конфлікт на сербів, стало для хорватів дуже вигідним розв’язанням. Але мені здається, що поважна дискусія щодо ролі Хорватії та хорватів у подіях громадянської війни на Балканах ще попереду. У Польщі війна закінчилася майже 70 років тому, однак ми досі обговорюємо питання відповідальності поляків за вбивства євреїв, як це сталося у випадку публікації книги Яна Ґросса про Єдвабне. Зараз повернулася тема Волинської трагедії, деякі політичні сили у Польщі навіть вимагають, аби українські збройні формування, що діяли на Волині у 40-і роки були визнані злочинними, а сама трагедія – геноцидом. Це в свою чергу провокує передбачувані реакції української сторони. Отже, у Європі досі не залагоджені всі спірні питання, пов’язані з Другою Світовою війною. Конфлікти на грунті історичної пам’яті досі спостерігаємо у Сполучених Штатах, Латинській Америці та Африці. Так що на дискусію у Хорватії певно доведеться ще зачекати.
У 2004 році багато скептиків пророкували, що це останнє розширення ЄС. Ті самі прогнози, тільки більш рішучим тоном ми чули й у 2007-му, коли до ЄС приєдналися Румунія та Болгарія, з їх інтеграцією Брюссель досі має проблеми. Що вплинуло на позитивне рішення європейських політиків дати «зелене світло» Хорватії?
- По-перше, треба підкреслити, що розширення є своєрідним двигуном для ЄС. Якщо розширення гальмується – Євросоюз перестає розвиватися. Сама ідея ЄС полягає у розширенні сфери демократії, прав людини та ринкової економіки. Є, щоправда, проблема Туреччини, яка має статус кандидата в члени ЄС, проте деякі французькі та німецькі політики стверджують, що Анкара ніколи не приєднається до європейської родини. Якщо ЄС хоче пережити теперішню кризу, то має думати і про її подолання, і про розвиток. Брюсселю потрібні потенціали нових економік, втім хорватської. Так само ЄС потрібна Україна.
Чи можемо в такому разі очікувати, що після Хорватії настане черга Сербії, Чорногорії та Македонії? Що всі республіки колишньої Югославії приєднаються до Об’єднаної Європи?
- Мені здається, це дуже правдоподібний сценарій. Хоча треба ще пам’ятати про Албанію та Косово, які наразі є поза цими проектами розширення. Але не бачу також причин, чому б Албанія та Косово не могли стати членами ЄС. Спільне членство балканських країн у ЄС може мінімалізувати ризик повторних конфліктів у регіоні. Балкани є такою самою натуральною частиною Європи, як країни Східного партнерства. Така велика Європа була би безпечнішим місцем для життя для всіх нас.
Олена Бабакова