Економічна криза у Європі вплинула не тільки на добробут її мешканців, а й на зростання популярності як лівих, так і правих радикальних політичних партій. Чи не загрожує це Старому Світові повторенням ситуації, яка мала місце у 30-і роки минулого століття, та який вплив має на євроінтеграційні процеси?
Німецька Партія піратів чи угорський Йоббік – про ці політичні сили знають не тільки в їхніх рідних країнах. Ще 10 років тому популярність таких формувань видавалася сумнівною, натомість зараз ліві та праві радикали у багатьох країнах ЄС користуються підтримкою, достатньою для проходження до парламенту. Радикалізацію політичного життя в Європі обговорювали учасники конференції, що пройшла у варшавському Фонді імені Стефана Баторія.
«Під час кризи у європейських суспільствах поглибилися ті майнові та соціальні поділи, які існували й раніше. Тому не дивно, що популістські партії з’являються як гриби після дощу. Однак це вже не ті ультраліві та ультраправі, яких ми знали у ХХ столітті», – вважає Сильвія Кауффманн, колишній головний редактор французької газети «Le Monde»:
- Більшість, якщо не всі популістські рухи, використовують антиіммігрантську риторику, вони критикують існуючі політичні системи, і особливо – еліти, які зараз стоять на їх чолі. Вони намагаються використовувати нові медіа, часто спеціально оминаючи видання, що належать до мейнстріму. Вони протестують проти традиційних (для Старої Європи) політичних партій. І, я думаю, їх спільна риса це також нелюбов до Євросоюзу та інших інтеграційних об’єднань. Такі політичні сили є не тільки у посткомуністичній Європі, де демократія існує відносно недовго, а й у Бельгії, Голландії чи Франції.
Як зазначає редактор Кауффманн, сьогодні лівих та правих радикалів об’єднує брак реальної програми дій. «Вони знають, що треба зруйнувати, але не знають – що будувати», – переконує журналістка.
- Домінік Креньє, французький політолог, нещодавно так охарактеризував сучасних радикалів: вони як хакери у політиці – хочуть зруйнувати актуальний устрій, але не мають що будувати на його місці. І цим, на мою думку, представники цих рухів відрізняються від своїх історичних попередників. До речі, я не думаю, що радикали завжди виступають проти ліберальної демократії – вони радше не схвалюють ліберальних цінностей. Вони не хочуть знищити демокртаію, їм лише не подобається, як вона працює.
Причин побоюватися повторення сценарію з 30-х років минулого століття не бачить болгарський політичний аналітик Іван Крастев, директор Центру ліберальних стратегій у Софії:
- У 30-х роках люди довіряли ринкові, але під впливом кризи почали довіряти державі. У 70-х роках вони перестали довіряти державі, і повірили в ринок. Зараз же маємо кризу віри в ринок та його інструменти, що однак не перетворилося на зростання довіри до державної влади. Політику на Заході роблять два типи партій: технократи, які самі не вірять, що можуть пояснити свої кроки виборцям, та популісти, які технократам не довіряють, що б ті не робили. Вісімдесят років тому люди вірили в ідеології – фашизм та комунізм, сьогодні ж не вірять нікому.
Політолог наводить приклад з життя Болгарії: останні протести, що мали місце в країні, розпочалися стихійно і стали згасати, як тільки до них долучилися лідери опозиції. «Люди не хочуть себе асоціювати з обличчями з телевізора», – констатує Крастев.
- Багато галасу, з якого нічого не виникає, – ось що суспільству пропонують так звані радикали. Проблема навіть не в тому, що вони не мають плану. План є – контролювати еліти, але контролювати... у чому? У наш час глобалізації Брюссель фактично забрав у країн-членів ЄС основні компетенції, пов’язані з економікою. Що ж залишилося політикам на національному рівні? Теми, пов’язані з національно-культурною ідентичністю та критика моральності теперішньої влади. На них і зростають популізм та антиглобалізм. Я не вірю, що у Європі можливе повторення сценарію з 30-х років. Але тоді не було ЄС, і зараз питання: чи ЄС переживе кризу, а якщо переживе – то чи сталими залишаться його кордони.
Таким чином, Іван Крастев вважає, що радикали загрожують не стільки внутрішньополітичному життю окремих країн, скільки єдності Євроспільноти:
- Ми говоримо про кризу, яку ми всі – європейці – переживаємо. Я зараз живу у Відні, і кількість інформації про кризу є в кілька разів більша в австрійських медіа, ніж у болгарських. Хоча Австрія має рівень безробіття один з найнижчих в ЄС і кризу, в цілому, переживає лагідно. Тобто, в результаті – незважаючи на спільну фіскальну політику, у кожного своя криза. Останні роки не об’єднали, а роз’єднали Європу. І зростання популярності радикальних політичних рухів цьому роз’єднанню сприятиме.
Жак Рупнік, історик та політолог, науковий директор паризького Центру міжнародних студій та досліджень, аргументує, що через комуністичне минуле країн Центрально-Східної Європи радикалізація політичного життя тут має специфічні риси:
- Деякі прояви радикалізації політичного життя у Центрально-Східній Європі спостерігаємо не з початку економічної кризи, а одразу після вступу до ЄС. Такий собі «пост-вступний backlash». Маю на увазі Фіцо та Мечіара у Словаччині, братів Качинських у Польщі, Орбана в Угорщині. Їх активність почала зростати після 2004-го року. Всі вони експлуатують лозунги подальшої декомунізації та боротьби з корупцією. Результати президентських виборів у Польщі та Чехії, парламентських в Угорщині показують: ці країни поділені навпіл, великий відсоток їх мешканців не поліпшив своє життя внаслідок трансформації. І ці люди радо сприймають популістські гасла. Хоча підтримка популістів є різною у Варшаві та в Будапешті – тому, між іншим, Польща та Угорщина по-різному переживають кризу.
Професор Рупнік підкреслює: глобалізацію не можна зупинити, а демократію замінити чимось іншим, дискусія на такі теми є непродуктивною. Європі ж потрібні дебати про межі інтеграції, тобто що національні уряди можуть віддати в компетенції Брюсселя, а що – ні. «Можливо, майбутнє єдиної Європи це розмови про спільні цінності, а не спільну політику, зрештою з цього і починалася інтеграція у Старому Світі».
Олена Бабакова