Пане Посол, нещодавно у Брюсселі пройшов 16-й саміт Україна — ЄС, він напевно став найважливішою подією у відносинах Києва та Брюсселя з початку року. Як Ви оцінюєте його наслідки?
– Саміти є типовою формою співпраці між Євросоюзом та країнами, що не належать до співтовариства. Зараз у відносинах Києва з Брюсселем найважливіше - це завершити процес підписання певних угод, і саміт - це лише елемент у цьому процесі. Ми й раніше знали, що під час цієї зустрічі не пролунають конкретні дати підписання Угоди про асоціацію. Натомість відбулася конкретна, відверта розмова, сторони переконалися у взаємній зацікавленості допровадити до логічного завершення процес підписання асоціаційної угоди ще цього року. Зараз ми очікуємо, аж українська сторона виконає заплановані кроки назустріч європейським очікуванням, озвученим ще минулого року. Цей саміт посприяв зростанню оптимістичного настрою серед тих партнерів України, для яких підписання Угоди важливе. Побачимо, що діятиметься далі. Зараз вирішальний період: березень, квітень, травень, - у цей час можуть відбутися події, які допоможуть Україні відкритися на подальші процеси євроінтеграції, або ж навпаки покажуть, що наразі не час на це «відкриття». З точки зору Польщі — країни, яка дуже вболіває за європейську перспективу Києва — ми розраховуємо, що це буде успішна історія. З оптимізмом дивимося також на можливість підписання Угоди, і на виконання Україною кількох вимог ЄС, про які всі ми добре знаємо.
Польську підтримку євроінтеграції Києва можна помітити хоча б у тому, що за декілька днів до початку саміту президент Броніслав Коморовський зустрівся з Віктором Януковичем у Віслі. Від польських політиків часто можна почути, що вони ніколи не втомляться від України. А чи українські еліти прислухаються до того, що говорить польський політикум? Чи поляки відчувають віддачу з української сторони, якщо йдеться про допомогу в діалозі Україна — ЄС?
– Ми часто відчуваємо, що українська сторона цінує зусилля польських партнерів, особливо у сфері, яка стосується інформування Києва про погляди Брюсселя на діалог Україна — ЄС. Україна цінує наші поради та аргументацію, вважає їх дружнім голосом, що звісно не означає, що на їх 100% виконує. І це нормально у відносинах між двома державами. У процесі євроінтеграції ми звертаємо увагу українських партнерів на очікування Брюсселя. Але польські поради це не «зробіть так», а «зверніть увагу на цей аспект». Ми ділимося своїм досвідом трансформації та оцінкою розвитку ситуації всередині євроспільноти. І Україна чує цей голос. Не можна оцінювати результативність діалогу Києва з Варшавою тільки відповідно до того, наскільки Україна виконує наші очікування. Мета наших контактів — це підтримання відносин у теперішньому, чому ніхто не заперечить — доброму стані, адже взаємини між нашими країнами ключові для регіону Центрально-Східної Європи.
У Києві останнім часом питання Євросоюзу обговорюють чимало. А в якому стані перебувають білатеральні відносини між Києвом та Варшавою? Євро закінчилося, отже які нові виклики постають зараз у співпраці країн-сусідів?
– Маємо дуже розбудовану структуру міждержавного діалогу. Багато справ пов’язаних зі спільною культурною спадщиною, кордоном, екологією, які вимагають постійної уваги, і ці проекти реалізуються. Цього року вже відбулося засідання консультаційного комітету при президентах Польщі та України та засідання керівництва міністерств закордонних справ двох країн, що пройшло у рамках офіційного візиту Леоніда Кожари до Польщі. До цього додаймо проведення громадянського форуму, що супроводжував зустріч міністрів. Невдовзі відбудеться засідання Міжпарламентської асамблеї Польщі, України та Литви. Ще більш інтенсивні контакти на рівні чиновників та експертів. Динамічно співпрацюють польські та українські університети. Отже, наші двосторонні відносини виглядають настільки добре, наскільки можуть виглядати взаємини двох сусідів. Хоча, звісно є питання, які треба вирішити. Деякі питання вдасться розв’язати вже цього року — оптимістично виглядає ситуація з Польським домом у Львові.
Ви раніше працювали у польському посольстві в Білорусі. Чим праця у Мінську відрізнялася від праці у Києві?
– Це, звісно, дві абсолютно різні історії та абсолютно різні країни. Білорусь мені дуже близька, моє ставлення до неї емоційно дуже позитивне. Якщо порівнювати теперішню ситуацію у Білорусі та в Україні, то порівняння звісно не на користь Мінська. Україна перебуває на іншому етапі розвитку громадянського суспільства та структур демократичної держави. А це сильно впливає на характер роботи дипломатів. Я працював у Білорусі, коли ще тривали інтенсивні спроби розпочати діалог між ЄС та місцевою владою. Вже після мого від’їзду стало зрозуміле, що ці кроки зазнали поразки через поведінку Аляксандра Лукашенка під час президентських виборів. В Україні все інакше. Сучасні польсько-українські відносини - це зразковий приклад добросусідських взаємин. З точки зору посла та багатьох інших, робота посольства Польщі в Україні у порівнянні з посольством у Мінську — це ідилія. Хоча до обов’язків дипломата входять також контакти з суспільством, і тут можна зазначати багато спільного. Це також відкритість на контакти з країнами ЄС, серед яких хочу окремо наголосити на зацікавлення Польщею та Литвою — адже в нас багато спільного минулого.
В актуальних дебатах довкола підписання Угоди про асоціацію з Україною що для Вас більш пріоритетне — дата чи критерії?
– Якщо обирати між цими двома параметрами, я б назвав це вибором поміж двох статичних варіантів. Ми в ЄС сподіваємося, що в Україні відбудуться певні зміни, і вони відкриють нам шлях до підписання згаданої Угоди. З іншого боку, аргументи про невідповідність ситуації в Україні цінностям та стандартам ЄС ми чуємо не тільки із західної сторони кордону, але й від відомих представників української еліти. З точки зору політичного календаря подій в Євросоюзі, 2013-й рік – це для України останній шанс підписати Угоду про асоціацію у перспективі коротко- чи навіть середньостроковій. Маємо здавати собі справу, що якщо не підпишемо Угоду до кінця цього року, нас очікує принаймні дворічна перерва пов’язана з виборами до Європарламенту та зміною керівництва ЄС. З польської точки зору, Угода - це інструмент, що створює можливості для змін. Цю позицію поділяють українські аналітики — дайте нам Угоду, а ми, громадянське суспільство, зможемо нею скористатися, прискорити еволюцію внутрішніх структур. І Польща легше приймає цей аргумент, ніж більшість країн ЄС. Але ми не можемо ігнорувати іншу точку зору: доки Україна не покаже себе як партнер, готовий до змін, і який ці зміни вже розпочав, ми не можемо нічого підписати. Це два способи мислення, які функціонують паралельно. Варшава досі має оптимістичний підхід та чекає, що настануть зміни, які переконають всіх, що варто підписати Угоду.
Звертаючись до історичної теми — Ви історик за освітою, автор однієї з перших у Польщі дисертацій на українську тематику. Фах історика полегшує роботу дипломата?
– Це питання має чисто практичний вимір. У польській дипломатії зараз небагато істориків: колись їх кількість швидко зростала, останніми ж роками зменшується. У 1989 році, коли розпочалася демократична трансформація, польська дипломатична служба потребувала фундаментальної перебудови, і шукали фахівців, які б могли зайнятися проблематикою окремих країн. Зрозуміло, що серед них було багато істориків. Їх підготовка дозволяла справлятися у непростий час на початку 90-х може з умовною, однак впевненістю. Коли я прийшов до дипломатії у 1991 році, у Польщі мало хто мав глибше розуміння, що собою представляє Україна. Зараз дипломатичний корпус комплектується за іншими процедурами. А ті історики, хто залишилися в міністерстві, так як я, по стількох роках праці вже скоріше дипломати, ніж науковці. Історична освіта особливо допомагає в роботі в Україні, Білорусі або в Литві, де історична проблематика жива та часом дуже емоційно сприймається сучасним суспільством. Історія у цьому регіоні - це не маргінальна річ, а важлива частина публічного дискурсу. Я досі намагаюся присвячувати час академічній діяльності, але це вже здебільша моє хобі, спроба обробити матеріали, колись зібрані під час написання дисертації. Пишу, між іншим, про українську шляхту у XVII столітті. У своїх працях навіть вживаю термін “олігархічна система” для характеристики політичного життя того часу. Однак спокуси зробити якусь проекцію ранньомодерних реалій на Україну початку ХХІ століття не маю.
Олена Бабакова