Поки історики ідеалізують Річ Посполиту двох народів, державу поляків і литовців, яка існувала у XVI-XVIII століттях, політики непокояться через порушення прав польської національної меншини в Литві. «Вільнюс чинить утиски проти поляків в Литві» – це тепер кредо не тільки польських правих. В чому ж причини кризи міждержавних стосунків та як її можна подолати? Про те, що взаємини Польщі та Литви переживають ненайкращі часи, доктор Рената Мєньковська-Норкєне (Варшавський університет) знає і з досліджень, і з особистого досвіду.
– Можу щиро сказати – ці відносини ніколи не були дуже добрими. Навіть якщо політики називали їх «прийнятними», весь час залишалися приховані проблеми. «Вимітати сміття з дому» почали після смерті президента Леха Качинського. Тобто справа не в зміні влади у Польщі, просто вона стала каталізатором. Плюс в Литві уряд очолили консерватори. Вони – маю визнати – кілька разів подавали руку до поляків, хоча б створивши проект закону про правопис польських прізвищ в Литві, але потім самі ж цю ініціативу поховали. Я чула від поляків, які проживають в Литві: на жаль, коли до влади дістаються консерватори, підсилюються антипольські настрої.
Важливим завданням польської закордонної політики є захист прав поляків, які проживають поза Вітчизною. В литовському випадку ситуація ускладнюється: поляки у Віленському краї не є емігрантами, вони становлять місцеве населення регіону. Фактично, вони стали заручниками ряду проблем, що знаходяться у двох площинах: історичній та політичній. Історична – претензії литовців до поляків через події міжвоєнного періоду, політична – претензії поляків до литовців через закриття польських шкіл та відмову запровадити другу офіційну мову в місцях компактного проживання нацменшини. Як вважає пані доктор, в якій з цих площин є сенс діяти в першу чергу?
– На мою думку, це добре рішення, спочатку діяти в історичній площині. Тому що питання історичної пам’яті стоїть дуже гостро. Литовці – а це вони мають більше претензій – досі дуже мало знають про спільне минуле. Тому якщо б поляки виступили з ініціативою залагодити гострі моменти в символічно-історичному дискурсі, то литовці б це добре сприйняли. І могли б віддячити, навіть при розв’язанні актуальних проблем. Я дивлюся на коментарі на інтернет-форумах під публікаціями про сучасні польсько-литовські взаємини – і там дуже багато посилань на історичні теми. Є люди, які вважають, що ми спочатку маємо налагодити бізнес-співробітництво, прагматичні питання, але як на мене, історична площина має бути першою. Це поліпшить атмосферу на переговорах.
Проте не можна звинувачувати литовців, що тільки вони створюють проблеми в політичній площині, утискаючи польську меншину. Політика Варшави щодо поляків у Литві часто є некритичною, – переконує доктор Мєньковська-Норкєне. Захищати польську меншину безумовно треба, але іншими методами...
– З моїх політологічних аналізів випливає, що польська влада безкритично сприймає вимоги польської меншини за кордоном, тим більше в Литві. Всі постулати сприймаються як слушні, і їх намагаються виконати будь-якими засобами. Я розумію, що для поляків, які живуть у Віленському краї, їх вимоги є адекватними, але ззовні виглядає так, ніби вони вимагають гіпертрофованої реакції. Часом для вирішення проблем цілком би вистачило кількох простих, прагматичних акцій, натомість слідуючи за вимогами меншини підіймається потужна ідеологічна кампанія. Наприклад, відомий закон про освіту. Його мета – аби всі діти, які вчаться в Литві, знали литовську мову. Це непогано. Погано, що на зміну системи освіти залишили дуже короткий період. Треба вести переговори, аби цей період продовжити, а не просто нападати на цей закон.
Литву восени чекають парламентські вибори. Литовські консерватори не дуже добре трималися під час економічної кризи, тому, можливо, їх змінять соціал-демократи. Чи питання польської нацменшини звучить під час передвиборчих баталій?
– Це питання не є найважливішим під час кампанії. Цілком вірогідно, що вибори виграють ліві, проте вони не мають єдиного лідера. На цю роль претендує голова Партії праці, росіянин за походженням Віктор Успаскіх, і я не можу передбачити, який напрямок матиме його політика. Натомість посилюється антипольска риторика в середовищі консерваторів: вони зміцнюють «литовськість», шукають «спільного ворога». Але я б не перебільшувала значення їх пропаганди. В Литві щороку досліджують ставлення до представників інших народів. І поляки завжди знаходяться в п’ятірці найкраще оцінюваних.
На думку Ренати Мєньковської-Норкєне, добрим прикладом, як можна зняти напруження у відносинах з Литвою, є сценарій польсько-українського порозуміння. «Були проведені історичні колоквіуми, політики не соромилися торкатися важких справ, і це реально змінило відносини між двома країнами протягом кількох років». Можна використати також інші «рольові моделі», – вважає редактор Кшиштоф Бобінський (Фундація Polska&Unia).
– Я думаю, ми можемо взяти за приклад те, як були залагоджені проблеми історичної спадщини між Польщею та Німеччиною. Після війни змінилися кордони, в Польщі проживає німецька громада. І мені здається, німецький уряд після 1989 року випрацював просто зразкову політику щодо своєї нацменшини. Польща відчувала себе скривдженою стороною, як зараз почувається Литва. Завдяки розважливості Берліна ситуація стабілізувалася, і поляки та литовці могли б запозичити цей досвід. Польсько-українське порозуміння це теж дуже гарний приклад. Його перший етап пройшов дуже добре, зараз час на другий – зосередитися не на вибаченнях за трагедії, а на подяці тим, хто допомагав представникам інших народів у скрутні часи.
Зауважимо, що гарною можливістю для налагодження відносин між Варшавою та Вільнюсом могла б стати польсько-литовська співпраця в рамках програми Східного партнерства. Польсько-литовський тандем гарно себе показав під час «помаранчевої революції», і є дуже потрібним на Сході Європи тепер.
***
Про непрості моменти у польсько-литовських відносинах розмовляли учасники дебатів «Яка політика відносно Литви?», організованих Фундацією польсько-української співпраці PAUCI у Варшаві 12 червня.
Олена Бабакова