«Покоління, котре жило в період сталінізму, не вірило у розпад СРСР, не очікувало, що побачить кінець комунізму і не мріяло про народження незалежної України», - сказав у розмові з Польським пресовим агентством (PAP) громадський і політичний діяч за незалежність, український філософ, академік НАН України, проф. Мирослав Попович.
8 грудня минає 25 років з часу підписання Біловезької угоди, котра припинила існування СРСР. Того дня 1991 року екс-президенти України Леонід Кучма, Росії Борис Єльцин та екс-голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкєвич на зустрічі у Біловезькій пущі підписали документ, згідно із яким «Радянський Союз як геополітична дійсність та суб’єкт міжнародного права перестає існувати».
«Ми не вірили, що побачимо розпад СРСР і дочекаємося незалежної і демократичної української держави. Диктатура, у якій нам довелося жити, була безнадійною, а знаю, про що говорю, бо в 1953 році я закінчив університет і бачив сталінські часи», - сказав 86-річний Попович.
Професор, котрий перед розпадом СРСР входив до «Народного Руху України за перебудову» пригадує, що попри байдужість, яка домінувала в СРСР, багато людей відчували «внутрішню готовність до протистояння системі».
«При житті нас тримали зокрема такі події як Польський жовтень 1956 року, яким ми захоплювалися і який ми жваво обговорювали. Читали „Nowe Drogi” (польський місячник Польської об’єднаної робітничої партії – ред.) і зачитувалися польською літературою, бо це було наше єдине вікно на Захід», - сказав Попович.
Наступну надію на зміни у СРСР принесли 1980-і роки. «Тоді у Польщі знову стало гучно. Ми зрозуміли, що з’явилася історична можливість, було очікування, що можливо ми будемо жити в нормальній країні. Дуже уважно слідкували за ситуацією в Польщі, ми дуже пов’язані з поляками, хоча особистих контактів тоді не було. Сталося це пізніше, після встановлення контактів між Рухом та польською Солідарністю», - підкреслив Попович.
На думку українського діяча, попри так звану «перебудову», тобто зміни, започатковані Міхаїлом Горбачовом у середині 1980-их років, ані суспільство, ані колишні дисиденти не очікували, що наближається крах СРСР.
«Атмосферу розпачу в Центральному комітеті Комуністичної партії України відчули набагато раніше. Її перший секретар, сталініст Володимир Щербицький не допускав думки, що це вже кінець влади комуністів, але проводив розмови з опозицією через члена Політбюро ЦК, а потім президента України Леоніда Кравчука», - пригадує філософ.
«Це були в основному пусті розмови, бо про компроміс тоді говорити ще не можна було. Але дратівливість комуністів була відчутною. Думаю, що під час цих перемовин з Кравчуком я зрозумів, що щось відбувається, бо партійні лідери розмовляють з нами, з простими людьми. Зрозумів теж, що не я їх боюся, а вони бояться мене!», - підкреслив Мирослав Попович.
Він відзначив, що комуністи погодилися на розмови з опозицією, побоюючись крові та жертв. «Наші настрої були іншими. Ми розуміли, що крові не буде. Прагнучи до незалежності, ми не розуміли на який важкий шлях стаємо. Головними опозиційними діячами тоді в Україні були письменники та поети. Тоді не було економістів, які би знали, що слід робити з економікою, ми не розуміли як діяти. Ми вирішували проблеми, із якими літератори не могли впоратися», - сказав він.
Переломний момент настав у серпні 1991 року, коли у Москві стався так званий путч Янаєва і був створений Державний комітет надзвичайного стану (рос. ГКЧП). Це була невдала спроба повернути СРСР у колишньому вигляді. Після путчу 24 серпня 1991 року Верховна Рада у Києві проголосила Акт незалежності. 1 грудня 1991 року в референдумі цей документ підтримали більше 90% українців.
«Це була велика перемога. Нині можна сказати, що незалежність перемогла рішуче та повністю. Після розпаду СРСР Україна пережила багато важких моментів, але, незважаючи на це, більшість не сумує за старими часами. Ми перейшли точку, після якої повернення немає, навіть попри війну, яка триває на сході країни», - сказав проф. Попович.
PAP/Т.А.