Чим проголошення незалежності у 1918 році виявилось для тогочасної Польщі? З яких державницьких традицій воно випливало? Чи напряму відповідало очікуванням польських політичних рухів та як воно вплинуло на їх подальший розвиток? Про ці та інші питання, при нагоді презентації виданої Осередком «KARTA» «Книги сторіччя незалежності», наприкінці жовтня у Варшаві відбулася дискусія низки відомих польських істориків. Серед них були, зокрема, член Ради Інституту національної пам’яті Польщі проф. Анджей Пачковський та голова Ради Національної бібліотеки ім. Оссолінських проф. Єжи Здрада.
За словами проф. Пачковського, ІІ Річ Посполита від моменту свого виникнення не мала альтернативи державним традиціям своєї попередниці, що зникла внаслідок розділів Польщі наприкінці XVIII століття:
- Основна проблема тут: на яку державну традицію у 1918 році Польща повинна була посилатися, на які події та які дії, на які особи? Отже, вона не мала великого вибору – мала посилатися на шляхетсько-інсурекційну традицію, тобто на існування політичного класу, який створив або протягом кількох сотень років брав активну участь у функціонуванні великої держави, а коли її втратив, то вдався до спроби її повернути. Існує така концепція, запропонована, може, й не видатним мислителем, але досить відомою особистістю, а саме – Владиславом Ґомулкою. 1971 року в листі до Центрального комітету Польської об’єднаної робітничої партії він написав, зокрема, що І Річ Посполиту занапастила шляхта, ІІ Річ Посполиту занапастила інтелігенція (адже так завжди є, що Польщу гублять правлячі прошарки суспільства), ну а тепер, - писав далі Ґомулка, - бунтують робітники, й вони також знищать цю державу. І так справді сталося. Отже, у 1918 році репертуар того, на що можна було посилатися, був дуже обмежений. Але треба сказати, що відтоді мало що змінилося. Адже по суті ми й надалі посилаємося на дуже схожий репертуар – на Річ Посполиту, тобто республіку, на повстання, а також додатково на те, що сталося в 1918 і протягом кількох наступних років.
Професор Анджей Пачковський пояснює, що це універсальний механізм:
- Я цілковито не згоджуюсь із тезою, що це тільки й виключно поляки ведуть боротьбу один з одним, розділившись на табір модернізаторів і антимодернізаторів. Дуже схожа або така сама боротьба, зіткнення, а часом громадянські війни траплялися в різних куточках світу. Я маю підозру, що таке розділення почало функціонувати вже у неоліті. Є нервові люди, котрі хочуть все зробити швидко, і є спокійні, котрі вважають, що все треба робити повільно. Й вони також постійно сперечаються про те, хто має рацію. Це ніколи не зміниться. Тут людська природа ставить певні біологічні обмеження. Тому мені здається, що погляд на Польщу як на щось виняткове, оскільки тут виник внутрішній конфлікт на такому, власне, ґрунті, є, мабуть, не дуже доречним. Подібні конфлікти виникають всюди. Так само, як конфлікти між націоналістами та інтернаціоналістами, яких часом називають космополітами, тобто між тими, хто хоче самоізолюватися, й тими, хто хоче відкритися до інших. А ми просто повинні описувати те, що було, і робити з цього висновки, якщо це можливо, але не вдавати, що спроможні змінити людську природу і всіх переробити так, як нам подобається. Бо, просто, це неможливо.
Професор Пачковський звертає увагу на деталь, яка найчастіше оминається в історичній дискусії:
- З кінця ХІХ століття, а в період ІІ Речі Посполитої вже виразно, організовано, свідомо і з інтелектуальним обґрунтуванням у Польщі почали функціонувати масові політичні течії: селянська, робітнича (або ліва) і національна. Отже, те, що ІІ Річ Посполита, попри Травневий переворот і авторитаризм, дозволила цим течіям функціонувати до самого кінця, тобто до 1939 року, мені здається одним з найбільших її досягнень. Натомість, однією з найбільших суспільних поразок Польщі є те, що після 1945 року все це занапастили в одній лише ідеологічній течії. Решта ж була знищена. Дивлячись на різні речі, які діялися в міжвоєнний період, ця мені здається однією з найважливіших. Поруч із уніфікацією держави, яка була б потрібна навіть у тому випадку, якби І Річ Посполита не зазнала поразки. Адже сучасна держава не могла би функціонувати так, як функціонувала Річ Посполита Обох Народів, що мала найрізноманітніші внутрішні кордони, окремі звичаї тощо.
Професор Єжи Здрада, своєю чергою, наголосив, що боротьба за незалежність була боротьбою за саму Польську державу, зумовлена цивілізаційними факторами:
- Дуже часто ми хвалимося нашими досягненнями – Марією Кюрі-Склодовською, Зиґмунтом Врублєвським, який отримав рідкий азот, чи Ернестом Маліновським, який будував у Чилі неймовірну залізницю. Натомість я хочу, аби ви зрозуміли, що у ХІХ столітті решті Європи ми програли цивілізаційне змагання. Програли, бо не мали чогось, що називається меценатом держави – організації, яка мобілізує громадян до спільної діяльності заради власних, а не чужих інтересів. А так зазвичай було за часів розділу Польщі. Лише на Галичині після Січневого повстання ми створили автономію, яка була зачатком польської державності. Деінде натомість до кінця присутності Росії на польських теренах не було ані найменшого бажання співпраці з поляками навіть у справах, котрі, якщо подивитися на це об’єктивно, повинні були відповідати інтересам Російської держави, оскільки вони би економічно зміцнювали Королівство Польське і дозволяли ліпше його експлуатувати.
Кажучи про це, професор Здрада констатує, однак, що зазвичай сучасне мислення про повернення незалежності стосується 10-11 листопада 1918 року. У міжвоєнний період з цього посміювалися, кажучи, що Польща раптом опинилася на першому плані, але насправді так не було:
- Професор Пачковський згадав політичний рух, який був організований у сучасних партійних формах наприкінці ХІХ століття. Саме в цих течіях – у соціалістичній, але й народницькій – функціонувала теза про повернення незалежності. Якщо ж подивитися на те, з якими переконаннями і прагненнями ми увійшли у І Світову війну та які залишалися актуальними у ході її тривання, то про Польську державу як незалежну думали лише такі люди, яких Міцкевич колись назвав шаленцями. Розсудливі, натомість, щонайбільше вели мову про автономію в рамках Російської імперії або Габсбурзької монархії. І напередодні листопада 1918 року така концепція надалі була живою. Мало хто хоче пам’ятати, що у вересні 1918 року, за 6 тижнів до повернення формальної незалежності, у Кракові відбувся з’їзд, на який прибули варшавські консерватори і реалісти, і разом із краківськими консерваторами дискутували, як зорганізувати державу або під контролем німців, або – ще ліпше – отримати якусь політичну суб’єктність у рамках Габсбурзької монархії.
Антон Марчинський