Минулого тижня в польському ПЕН-клубі у Варшаві відбулася презентація «Книги сторіччя незалежності», виданої Осередком «KARTA» - незалежною неурядовою організацією, що громадить свідоцтва про різні аспекти історії Польщі.
У цьому заході взяв участь професор Рафал Внук з Люблінського відділу Інституту національної пам’яті.
Історик поділився своїм враженням про видану Осередком «KARTA» «Книги сторіччя незалежності», а також думками про значення самої дати 11 листопада:
- Я мав, власне, можливість взяти цю книгу в руки, погортати її, а місцями навіть уважно прочитати. Я розумію, чому пан Ґлюза зворушений і приголомшений цією книжкою, що він її сам написав і що вона його пригнітила. Бо це записані джерела без жодного коментаря, через що ми стикаємося з голою, не профільтрованою істориками дійсністю. А це дуже болісний досвід, бо він розвіює наші ілюзії, плоди нашої уяви щодо нас самих і нашого минулого. Коротко кажучи, виявляється, що часто ми були недостойними, нерозумними, зовсім не такими вже й героїчними, а принаймні наші попередники 50-100 років тому на живо розповідали про те, що діється, інакше, ніж ми їх інтерпретуємо сьогодні.
Виникає питання, - зауважує проф. Рафал Внук, - чи в ретроспективі, котра стосується останніх ста років, справді можна зауважити якийсь історичний фаталізм, чи вчинені за цей час помилки повторюються?
- Відповідь: і так, і ні. Однозначної відповіді немає. (…) Всі ми повторюємо помилки, невпинно змушені заново їх чинити, аби завдяки ним чогось навчитися, бо сама історія нас нічого не вчить. Тобто, вона повинна вчити нас критичного мислення, але переважна більшість людей не є істориками, а й дуже багато істориків віддають перевагу творенню міфів, ніж критичної історії. І справді, як мені підказують колеги, критичне мислення невигідне, якщо ви робите кар’єру, а крім того вимагає від нас дуже багато енергії і страждань.
Люблінський історик прокоментував закиди ІІ Речі Посполитій у прагненні утримати кордони, що існували до розділів Польщі.
- Інакше бути не могло. І за повстання Костюшка, і за Листопадового та Січневого повстань в уяві людей, які їх очолили, не існувало іншої Польщі, ніж з-перед розділів. Аби ця уява могла змінитися, мала з’явитися інша Польща. Лише ІІ Річ Посполита могла сформувати в умах наших дідів і прадідів інакшу Польщу. І так само президент [Казімєж – ред.] Саббат був в’язнем уяви, сформованої у міжвоєнне двадцятиріччя. Якби сьогодні-завтра сталося щось таке, що Польща пересунулася би на якісь 200 кілометрів на схід, а мешканці Познані поселилися би в Пінську, то вони би там мріяли про Познань, а колишні мешканці Щецина у Вільнюсі проклинали б цей Вільнюс і розповідали про те, наскільки чудовим був Щецин. Так є й інакше бути не може. Ми переживаємо ностальгію за краєм дитинства, якщо полишили його не з доброї волі. Отже, з одного боку, можемо розповідати про те, наскільки нерозумними були творці нашої державності, політичні діячі, котрі прагнули отримати такі, а не інакші кордони, і ніяк не змогли від цього відмовитися. Тут, однак, я маю схилитися перед Ґєдройцєм, який зміг…
11 листопада відзначається День незалежності Польщі. Але що саме сталося сто років тому, що цьому дню було надано такий статус? – питає Рафал Внук.
- У мене склалося враження, що в сучасній Польщі, сьогодні, це вшанування сторіччя, зорганізоване державою, є вшануванням створення держави польським народом в етнічному розумінні цього слова. Таку модель свята нам сьогодні пропонують під назвою «Сторіччя Незалежності». Тоді як ми напевно святкуємо сторіччя кінця І Світової війни. Бо що сталося 11 листопада 1918 року? Юзеф Пілсудський отримав право на створення війська (став очільником армії, яка ще не існувала) від скликаної німцями Регентської ради. Це дата, яку ми відзначаємо. Що ще сталося цього дня? Нічого. Навіть фотографія, яку згодом опублікували, із приїздом Пілсудського і великим вітанням його на вокзалі, була несправжньою – для цього використовували світлину 1916 року. Це насправді fake news, аби створити певний міф, ікону. Коли ж ми почали незалежність вшановувати? Як національне свято цей день було затверджено, здається, в 1937 році, коли вперше відзначалося 11 листопада. Протягом перших семи років цього дня взагалі не відзначали, а після Травневого перевороту Юзеф Пілсудський затвердив це свято насамперед як свято військове. А коли вже 11 листопада на останні два роки незалежності було впроваджено, то націонал-патріотичний табір був обурений і цілковито це свято відкинув. Бо для них воно було соціалістичним державним святом, а не національним. Це також демонструє, якою несподіванкою воно за цей час стало. Ми його відзначали два роки – у 1937 і 1938, а в 1939 вже не було як його відзначати. Натомість загальнопольським воно стало під впливом німецької окупації. Здається, у 1941 році, у Варшаві передусім, вперше почали писати «11 листопада 1918 – 11 листопада 1941». І тоді так звані народовці також почали його відзначати, притому востаннє – у 1944 році. А потім цього свята не було взагалі. І лише в 1978 році про нього знову згадали.
Професор Внук наголошує, що в сучасній Польщі це свято може набути різних значень:
- Отже, що саме ми святкуємо 11 листопада? Я виступаю цілком за нього. Але історія потребує міфів. І що цей міф значить та як він змінює своє значення – це надзвичайно цікаво. Отже мені здається, що сьогодні ми опинилися на своєрідному роздоріжжі з цим святом. З одного боку, до нього починають відноситися, як до 3 травня – річниці створення Конституції. Тобто, це вже свійська дата, що не має вносити жодного розколу [до суспільства – ред.]. Однак, вже якийсь час (як мені здається, 7 чи 8 років) це свято починає функціонувати по-новому – як таке, що розколює [суспільство – ред.].
Безперечно, однак, що 11 листопада може бути нагодою для підбиття певних підсумків:
- Подивімося на ці сто років з тієї перспективи, чи нам пощастило, чи ні? Схоже, що нам неймовірно пощастило. Якщо порівняємо своє становище з білорусами, литовцями, українцями, естонцями, латишами або угорцями, то ми, по-перше, мали державність у міжвоєнний період, а також і в післявоєнний, після 1945 року, на відміну від балтійських країн, котрі її втратили. І, по-друге, ми не були в ситуації Угорщини, яка втратила все довкола, вважаючи, що з усіх боків Угорщина граничить з Угорщиною ж, невпинно переживаючи Тріанонську поразку. Ми можемо лише порівнювати себе з Чехословаччиною: чехи і словаки відносно небагато втратили і функціонували в подібному ритмі, що й ми. З точки зору історії нашого регіону, ми – щасливці.
Антон Марчинський