Днями у столичному Клубі книгаря відбулося вручення премії Варшавської літературної прем’єри, яку цього разу отримала польський живий класик репортажу Малґожата Шейнерт за книжку «Wyspa węży» - «Острів змій». У цьому тексті журналістка торкнулася надзвичайно маловідомої історії створення під час Другої світової війни табору для інтернованих польських військових на острові Б’ют у Шотландії, прозваному його польськими бранцями «Островом змій». Табір цей, варто додати, був створений польською еміграційною владою в Лондоні.
На незмінній актуальності теми, до якої вдалася Малґожата Шейнерт, наголосили президент Польського ПЕН-клубу Адам Поморський і історик професор Марцін Куля.
Говорить Адам Поморський:
- Нам насправді дуже приємно, що ми можемо цю відзнаку вручити до найдостойніших із достойних рук, одному з найвизначніших авторів сучасного польського репортажу. Це такий репортаж, що, з одного боку, вдається, до історії (що, звісно, не є без прецедентів), а з іншого – завжди має в собі вишукане суспільне чуття. А заразом пані Малґожата стала покровителькою прекрасної фази польської прози, у яку преобразився репортаж, входячи, по суті, до царини суспільної антропології і антропологічної есеїстики. Цей цикл видавництво «Znak» продовжує черговим вже томом пані Шейнерт. По суті, сама присутність цих книжок на поличці дає винятковий привілей комунікації з класиком у ситуації, так би мовити, безпосереднього виробництва, що насправді становить і честь, і задоволення для всіх нас.
Адам Поморський наголосив, що із книжкою «Острів змій» пов’язаний ще один аспект:
- Історичні репортажі пані Шейнерт завжди торкаються, таких, щоб не сказати, скандальних проблем, але, однак, таких, що в них пульс історії б’є дуже сильно. З огляду на наш останній досвід із історичною політикою в Польщі, за всіх наших слабкостей, комплексів і національної мегаломанії, як би я сказав, цей екскурс до минулого особливо цікавий. І я дуже вам рекомендую цю книжку. Нас, може, й не треба вчити, як виглядає життя на острові змій, але цей «Острів змій», на якому опинилися військові та їхні родини через їхню політичну відповідальність, зокрема, за довоєнне правління та, зрештою, за військову поразку 1939 року – хоча пані Шейнерт цього питання не ставить так гостро – і я тут не говорю про справедливість або несправедливість тих вироків, але на практиці без такої формули військових, інтернованих польським урядом в еміграції на час війни, це дуже особливий випадок, про який, напевно, варто пам’ятати. Вимагання від політиків і військових відповідальності не є нашою національною чеснотою, а у даному випадку драма була великою та гідною уваги й пам’яті.
Обкладинка книжки Малґожати Шейнерт "Острів змій" (Wydawnictwo "Znak")
Професор Марцін Куля детальніше розповів про головну тему цієї книжки:
- Пані Шейнерт пише про острів, який під час війни став місцем функціонування чудернацької установи – польського військового табору, що для офіцерів-емігрантів у Великій Британії був чимось на кшталт заслання. Це було щось середнє між місцем інтернування небажаних осіб та місцем утримання осіб зайвих, що їх серед офіцерів, котрі взагалі мали щастя потрапити до Великої Британії, було, звісно, забагато, як на потреби польського війська в цій країні. Там також опинилися офіцери, котрі мали дисциплінарні провини, або ж мали на своєму сумлінні якісь гріхи. Однак також і, може, насамперед туди висилали тих, хто був незалежним у своєму мисленні, та прихильників Пілсудського, зненавиджених елітою, налаштованою проти Пілсудського, що вона тоді здобула владу у так званому польському Лондоні та у польському війську. З найбільш відомих [в’язнів на цьому острові – ред.] треба, мабуть, назвати воєводу [Міхала – ред.] Ґражинського і Адама Добошинського.
Історик розповідає про настрої, що панували на острові та про становище, в якому опинилися його бранці:
- Атмосфера на [острові – ред.] Б’ют була пронизана доносительством, повна політичних конфліктів. У тлі всього цього є політика [Владислава – ред.] Сікорського щодо Росії, підписання пакту Сікорський-Майський. Офіцери знали про Катинь, переживали за долю своїх родин. А на додаток у рамках цього табору функціонувало щось на кшталт штрафного підрозділу. Атмосфера в цьому польському середовищі на Б’ют мала всі риси курятника, й то розсвареного. Загалом так було в усьому польському Лондоні, якщо я можу це так назвати. Але цей острів був курятником винятково тісним. Тому в цій книжці справді видно, що це був острів змій, як його авторка назвала в заголовку. Це була якась дивина. Поляки жили там у чудовому укритті, далеко від війни, отримували платню. Але, з іншого боку, відчували фрустрацію через те, що не брали участі у війні. Та були приречені один на одного, а також на польську владу, якої не любили, і яка, по суті, сказала: «Зараз ми».
Професор Куля наголосив також на тому, що організатори зустрічі і вручення нагороди ризикнули довірити представлення цієї книжки саме історикові, тобто йому:
- Це доказ сміливості. Прошу звернути увагу, що протягом десятиліть з усіх професій історики найбільше легковажили професією журналіста. Так всіх нас виховували і ми це брали до уваги. Якщо можу відважитись, то згадаю, як видатний історик Єжи Єдліцький, що, на жаль, нещодавно помер, назвав колись професію журналіста найдурнішою. Прошу мені вибачити, і Єдліцькому, зрештою, теж. Адже відомо, що журналіст знає все про ніщо, сьогодні займається одним, а завтра іншим. А історик, який себе поважає, повинен сидіти десять років над однією темою і врешті написати щось, чого насправді ніхто не прочитає, але що має приписи і багато архівних посилань. Журналіст, натомість, пише для мас. Останнім часом, однак, стала помітною певна зміна, і я її, звісно, підтримую. Журналісти стали авторами певної низки історичних репортажів, сильних не лише своєю ерудицією, але й тим, що, на відміну від праць істориків, їх можна читати. І прикладом таких історичних репортажів є, звісно, творчість пані Шейнерт.
Про книжку розповіла й сама авторка Малґожата Шейнерт:
- В одній з рецензій з’явилася така думка, що ця книжка мала бути родинною сагою. Але я не мала наміру писати родинну сагу. Насправді родинний мотив завів мене на цей острів, а також певні родинні мотиви згодом у книжці з’явилися, але, власне кажучи, тому насамперед, аби трошки розбавити цей досить важкий документальний матеріал, який я зібрала у різних архівах, вдихнути в цю книжку життя, адже я вже майже не мала живих героїв. Але це не мало бути родинною сагою, розповіддю про якусь родину з Білої-Підляської. Я мала на думці родину поляків, пов’язану драматичним історичним досвідом, кровними узами, найрізноманітнішими важкими переживаннями. А заразом ця родина не може позбутися дріб’язкових конфліктів, взаємних заздрощів, неспроможна долати різноманітні поділи, несуттєві, по суті, поділи, неспроможна позбутися якогось історичного тягаря. У мене склалося враження, що спостереження з Б’ют можуть стати в пригоді сьогодні, адже сьогодні ми бачимо схожу ситуацію. Що, зрештою, підкреслили обидва мої попередники. І, може, такі сучасні розмисли, спричинені цією книжкою в тих, хто її прочитає, матимуть для них значення.
Антон Марчинський