Минулого четверга в Королівських Лазєнках у Варшаві відбулася чергова лекція з циклу Нових філософських медитації, організована Фондом заради мислення ім. Барбари Скарґи.
Темою вже шостої лекції в цьогорічному циклі став польський рух «Солідарність» 1980-81 років, який дослідниця доктор Ева Маєвська з Факультету «Артес Лібералес» Варшавського університету представила, звертаючись до досить новаторської категорії контрпублічності.
Фрагменти цієї лекції ми пропонуємо Вашій увазі.
Отже, мова про контрпублічність одночасно відноситься до двох контекстів, зазначає дослідниця.
- З однієї перспективи я відношуся, звісно, до різних концепцій публічної сфери, отже ця теорія контрпублічності виростає в опозиції до класичних ліберальних, міщанських сфер публічності. А з іншого боку, спроба концептуалізації ранньої «Солідарності», власне, в категоріях сфери публічності спочатку, а потім контрпублічності, входить ненароком у полеміку з соціологічним та історичним підходом. (…) Я подумала, що доповнення поняття «контрпублічність» прикметником «народна» не завадило би. Тобто, «Солідарність» як народна контрпублічність, можливо, є вдалішою назвою.
За свого провідника в цій тематиці Ева Маєвська називає польську професорку соціології з Нью-Йорка Ельжбєту Матиню, яка займалася дослідженням «Солідарності».
- Вона інакше, ніж більшість авторів і авторок, що писали про «Солідарність», пише про неї в категоріях публічної сфери. Матиня каже: добре, існують вже концепції «Солідарності» як громадянського суспільства, як революції, що сама себе обмежує, тощо, але, може, ми повинні подивитися на неї як на фундаментальну трансформацію публічної сфери. І мені здається, що це дуже новаторська і вдала ідея. Можливо, вона не така цікава для соціологів та істориків, але з філософської перспективи вона дозволяє зробити щось, про що писав німецький філософ Клаус Оффе, а саме, що всі великі революції та політичні зміни приносять якісь цікаві філософські концепції. Але, на його думку, «Солідарність» таких цікавих концепцій не принесла. Отже, в мене склалося враження, що зворот Матині в бік теорії публічної сфери Габермаса є таким кроком, що дає можливість більш спекулятивного аналізу «Солідарності» не лише у контексті того, скільки людей взяло в цьому участь або ким вони були, тобто не з перспективи соціологічного аналізу, але з огляду на філософське значення тощо.
Ева Маєвська зазначає, що попри декларацію Ельжбєти Матині, що для аналізу явища «Солідарності» вона планувала застосувати концепцію публічної сфери Юрґена Габермаса, їй це не вдалося через невідповідність цього підходу до тогочасних польських реалій:
- Чим більше вона аналізує «Солідарність», чим більше наближається до реалій страйку на верфі – спочатку в серпні [1980 року – ред.], а згодом – у перші місяці після підписання Серпневих домовленостей, тим більше схема Габермаса перестає в неї працювати. Інакше кажучи, чим ближче ми до таких людей, як Лєх Валенса чи Анна Валентинович, тобто людей народного, селянсько-робітничого походження і габітусу, тим більше міщанська теорія і практика публічної сфери починає контрастувати з тим досвідом, який для «Солідарності» був ключовим. Отже, текст Матині сходить у певний момент до такого щораз частішого бачення «Солідарності» як «особливої, дивакуватої публічної сфери». І чому вона дивакувата? А тому, що такі люди, як, наприклад, Лєх Валенса, електрик з Ґданської корабельні, робітник, натуральним чином не вписується до критеріїв і стратегій витонченої інтелігентської еліти, котра, на думку Габермаса, мала би формувати публічну сферу.
Саме цим фактом зумовлена необхідність пропозиції нового поняття, що, на відміну від «публічної сфери», відповідало би ситуації тогочасної «Солідарності» з її неелітарним, робітничим характером. Таким поняттям, власне, і є запропонована Евою Маєвською контрпублічність:
- Я змінюю такий спосіб мислення і кажу так: саме завдяки таким людям, як Лєх Валенса, Збіґнєв Буяк, робітники різноманітних підприємств, ті люди, яких ми ліпше знаємо і частіше про них говоримо, як Міхнік, Куронь та інші радники «Солідарності» і творці KOR-у, тобто особи виразно інтелігентського профілю, саме завдяки таким робітникам могли стати публічними інтелектуалами. Для мене така зміна перспективи досить важлива. І це те, чого я шукаю, щораз інтенсивніше працюючи над архівами «Солідарності», а не лише аналізуючи її різноманітні концептуалізації та входячи в полеміку з ними, тобто самостійно читаючи часописи корабелень з часів страйку, всіх бюлетенів «Солідарності» і тому подібне. А все це шалено важка праця, адже, як Ви знаєте, архіви можуть нас втягувати, або як розповідає нам Дерріда, що в архівах ми стикаємося не лише з якимись сухими документами та повідомленнями, але й, певною мірою, з самими собою і власним буттям не на часі; в них ми стикаємося з тими проблемами, які Ніцше описав у своїх розмислах про історію, коли він задумується про те, як та в яких пропорціях архіварну, документальну, а отже й критичну модель можна використати. Це питання стосується також самої природи слова, де на дуже елементарному рівні самі ці архіви просто дуже важко читати – їх писали на друкарських машинах і робили копії на копіювальних машинах. Праця з таким матеріалом попросту втомлює, особливо у великих кількостях. А з іншого боку, вони не очевидні: дослідження таких документів, якщо не хочемо керуватися гіпотезою еліт, як це називає Роман Лаба, якщо не шукаємо в цих бюлетенях самих текстів Чеслава Мілоша та інші прізвища відомих теоретиків опозиції (а більшість польських соціологічних досліджень має таку рису), то я йду трохи шляхом Говарда Зінна і його концепції архіварного активізму. Йду також шляхом, власне, Романа Лаби, який у книжці «Коріння Солідарності» ставить тверду тезу про те, що це був робітничий рух та здійснює ревізію переконання про провідну роль у ньому інтелігенції. Йду також шляхом Антоніо Ґрамші, який переконував, що кожен є інтелектуалом: може, не кожен є наборщиком у типографії, зварювальником або митцем, але інтелектуалом є кожен, бо неможливо, каже Ґрамші, відділити homo faber від homo sapiens. Тому, слідуючи всіма цими шляхами, я, читаючи архіви, звертаю увагу не на те, які прізвища стоять за всіма цими текстами, але радше на те, як на їхніх шпальтах з’являються представники та представниці, а також типи формування публічної думки і дискусії різних суспільних груп.
Описуючи ситуацію, в якій з’являється поняття контрпублічності, Ева Маєвська посилається на таке його визначення, що воно вперше було представлене в 1972 році в книжці «Публічна сфера і досвід» німецьких філософів та соціологів Алєксандра Клюґе і Оскара Неґта:
- Там, власне, вперше дається визначення поняттю контрпублічності, яке має одну важливу подвійну властивість. Інакше кажучи, контрпублічність завжди проявляється в подвійній опозиції. Класичну публічну сферу ми знаємо з текстів Ганни Арендт, Річарда Сеннета, але й ще з часів Аристотеля. Різні аспекти мислення про публічну сферу розвивалися також у філософії Нового часу – у Джона Локка, певною мірою в Геґеля, [в Польщі – ред.] це нам повторював Марек Сємек – існує багато контекстів публічної сфери, щодо яких у Польщі відбуваються досить жваві дискусії. Натомість, контекст Габермаса такий, що публічна сфера повинна лишатися в опозиції до тієї влади, що існує. Це, власне кажучи, її головна риса. А її другою рисою є те, що вона складається з суб’єктів, котрі реалізують міщанський габітус, міщанський спосіб життя. (…) Габермас пише прямо у вступі до своєї книжки, що його теорія публічної сфери буде міщанською теорією, оскільки плебейські публічні сфери не мали історичного значення або їхнє історичне значення було незначним. І це та теза, на яку тридцятьма роками пізніше, коли його книжку буде врешті перекладено на англійську, відреагують всі – від істориків і соціологів до феміністичних авторок тощо.
Власне, проти такого підходу Габермаса виступають Клюґе і Неґт, творячи таким чином поняття контрпублічності:
- Клюґе з Неґтом кажуть: стривайте, велика частина суспільства як власний переживає досвід, якого не можна виразити в міщанському габітусі (вони також, як і Габермас, не вживають цього слова, але використовують категорії, що йому відповідають – це освіта, культурні норми, соціалізація тощо). Йдеться про ту частину суспільства, що працює на фабриках. Отже, з їхньої перспективи, величезну частину суспільства було Габермасом і спорідненими концепціями публічного простору, зорієнтованими на міщанство, виключено з політичної діяльності. На їхню думку, таке усунення поза сферу політики і публічної сфери цілих мас суспільства не має соціологічного і фактографічного обґрунтування.
Антон Марчинський