Зміна, перехід – це те, з чим ми ніби й стикаємося щодня, те, в чому ми живемо – у невпинному переході з одного стану в інший. Те, чим саме наше життя є – переходом між різними етапами, різними станами, різними світами. Один рік переходить у інший, день – у день, хвилина в хвилину й секунда в секунду. Як ми знаємо, «Πάντα ῥεῖ καὶ οὐδὲν μένει – Все тече й ніщо не лишається на місці», - ствердив колись Геракліт.
Перехід притаманний всьому спектру можливих для нас наших ситуацій. Це щось, що здається чимось настільки натуральним, а може й навіть банальним, що ми часто просто залишаємо його без уваги. А заразом, коли б ми спробували лише описати це явище, то із цим негайно виникають клопоти. Його не схопити словами. Чим бо такий перехід є? Дією, тобто тим, що виражається за допомогою дієслова, хоч ми описуємо його як іменник. Змінність важко виразити у словах, хоч ми можемо здавати собі з неї справу. Про це, власне, розповідав у «Сповіді» Августин Блаженний, кажучи, що доки він не намагається описати часу, доти розуміє, чим він є. Та коли старається виразити це своє розуміння в словах, йому цього не вдається.
‘Перехід’, ‘змінність’, ‘час’ – іменники, в яких йдеться про дію. Дія становить саму їхню суть, проте статичністю іменників її не виразити. Все, що ми можемо про неї сказати, виражається за допомогою слів, котрі лише спотворюють її суть. Та, однак, інших в нас немає. Хіба що саме уявлення про змінність хибне. Подібну неоднозначну версію висловив свого часу Зенон Елейський, підкреслюючи, однак, що йдеться про парадокс або апорію, тобто складність, з якою стикається наше мислення. Так, зокрема, він сформулював апорію про стрілу в польоті, що, однак, у кожен конкретний момент часу виявляється нерухомою, займаючи вельми конкретний, обмежений простір.
Отже ми можемо зазнавати зміни, переходу, так само, як зазнає їх ця стріла, та ця динаміка залишається для нас невловимою. Що, однак, не значить, що ми взагалі нічого не в змозі про неї сказати. Адже ми можемо говорити про її сліди. І саме про них ми весь час і говоримо. Більше того, саме ними ми й говоримо. Перехід – це динаміка, шлях якої можна визначити, відслідкувати. Перехід, отже, явиться нам у своєму сліді. І кожне слово про нього є його слідом. Іменники ‘перехід’, ‘зміна’, ‘дія’ – є такими слідами. Слідами, що, з одного боку, заперечують те, що їх залишило, а з іншого – тільки вони й дозволяють нам не лише про оте щось нестримне здогадуватися, але й дізнаватися. Дізнаватися, що воно існує та здогадуватися про те, як воно існує. Адже саме тому нам відомо про межі нашої мови. Вони проявляються на стику динаміки переходу і статики слів, що мають претензії на її вираження.
Та, однак, чи тут насправді йдеться про нездоланне протиріччя? Чи не можуть змінність та незмінність становити два невід’ємні аспекти того самого? Чи не можуть вони, більше того, бути тим самим, лише явленим неначе з різної перспективи? Таке питання, зрештою, було б цілком у дусі Геракліта.
Французький бароковий поет Жан-Батист Шасіє пропонує своєрідну ілюстрацію такої єдності двох найбільш фундаментальних опозицій в одному зі своїх ванінативних віршів:
Минуле мертве і майбутнього немає,
Теперішнє живе й перетікає в кончину із життя,
Й майбутнє теж отримає кінець подібний.
Минуле вже не є, а іншого іще немає,
Й теперішнє поміж життям і смертю завмирає,
Смерть і життя є, зрештою, всякчас подібні.
(Jean-Baptiste Chassignet, «Les mespris de la vie et consolation contre la mort, XLIV», пер. Антона Марчинського)
Така єдність змінності і сталості виявляється, отже, єдністю безмежності й скінченності. І тут ідеться про ці характеристики як у їхньому найзагальнішому буттєвому прояві, так і, зрештою, такому, що, здавалось би, є не менш загальним, хоч його й легше перенести на побутові приклади, адже він стосується часу і простору.
Почну з першого, про який я, зрештою, вже згадував в одному з попередніх фейлетонів. Ідеться про описувану Аристотелем у «Метафізиці» двоїстість, притаманну кожній речі, коли вона одночасно – хоч і на цілковито різних рівнях – зберігає свою нескінченну потенційність, тобто може бути будь-чим за будь-яких обставин, та скінченну актуальність, тобто є конкретною річчю із обмеженими властивостями тут і тепер. Інакше кажучи, це протиставлення ставання конкретному станові, буття сущому. Потенційний, хоч і неявний аспект речей, якщо ми допустимо його зв’язок, а навіть єдність з нашим тут і тепер, неначе розсуває межі нашого світу, а заразом і межі для нас самих.
По-друге, натомість, коли у зв’язку з усім цим придивимося до поняття переходу як прикладу змінності, то зауважимо, що воно цікаве ще й тим, що в нього одночасно вписані дві характеристики: час і простір. Це справді перехід з одного стану в другий, де, отже, один передує другому, тобто все це діється в часі. Але перехід більш виразно, ніж загальніше поняття зміни, вказує, як я вже зазначив, на певний шлях – відрізок між двома точками в просторі. Чи можна уявити шлях не уявляючи простору? Зрештою й часу, як то по-різному показали, скажімо, Кант і Гуссерль, нам також не представити без застосування просторових категорій: час завжди рухається в якомусь напрямку: і як прогрес, і як повторення.
Така зміна значить, отже, пересування. І це, по-перше, пересування до і від певних меж: наше сприйняття простору й часу з’являється тоді, коли одного й другого нам починає бракувати. А по-друге – це пересування у безмежності, нескінченості, хотілося б сказати: до того, що наче й є у нашому словнику, та виразити цього або навіть уявити в тиші власного розуму не так вже й просто (може й неможливо, хоч це не значить, що цього жодним чином не можна зазнати). Тож ніби й тут маємо єдність двох протилежних станів: скінченності й безмежності. Час набуває вартості, якщо він обмежений, а, зокрема, життя набуває сенсу, якщо ми пам’ятаємо про його скінченність (звідси відоме memento mori). А заразом цей сенс має хоч якийсь сенс, якщо такі межі не абсолютні, не нездоланні, якщо дії з огляду на скінченність нашого життя можуть вийти поза його межі: чи то в житті вічному, чи в житті наших близьких або в існуванні нашого доробку тут на землі після нашої смерті. Те саме можна перекласти й у просторові категорії.
Зі скінченності отже переходимо до безмежності. Та, однак, як це й буває з парадоксами, що пропонують певну альтернативу чіткому й жорсткому уявленню про світ, тут не все просто. Адже, з одного боку, маємо справу з безмежністю, що випливає зі знання власних меж, неначе неперевершене вміння майстра з численних помилок часів його навчання. Це та безмежність, про яку щойно йшлося: вона існує неначе відразу за брамою нашого скінченного світу та розходиться від неї у всі боки. Та що б ми могли про неї сказати, коли б спочатку не оселилися в нашому Hortus conclusus – замкненому саді з біблійної Пісні над піснями? Існує наш світ, пізнаний і безпечний, але є й уся решта поза ним, про яку, а тим більш про ті обрії, яких вона сягає, ми не в стані нічого сказати. Це й є ота перша безмежність, з якою наш огороджений універсум має незмінний зв’язок, та змінність, з якою наша сталість пов’язана. І з одного ми можемо переходити до другого. Перехід, за латиною, називають трансґресією, що, власне, значить долання меж, вихід поза них, що без них не був би можливим. Тут, як схоже, ота парадоксальність єдності двох протиріч не така вже й абсурдна.
Існує, однак, ще одна перспектива, що ставить під сумнів один з основних законів логіки, за яким, як знаємо, tertium non datur, третього не дано. Це перспектива безмежності без меж, а отже без відділення однієї ідентичності від другої, без граничних ліній між різними станами, без правого й лівого боку, без гори й низу, без раніше й пізніше, а отже й без переходу між ними – адже немає від чого й до чого переходити, не існує меж, які можна долати. Це безмежність єдиного: ані те, ані друге – у санскриті: neti neti, що суперечить будь-якій логіці, хоч і не криє в собі жодного парадоксу. Тому, зокрема, ми й не можемо її описати.
Антон Марчинський