У свідомості більшості з нас Різдвяні свята натуральним чином асоціюються з християнською традицією – із відзначенням чергового року від народження в далекій Палестині Вчителя, чия наука за останні дві тисячі років розійшлася поміж мешканців всіх континентів. Про це свідчать вертепи, в яких побачити ми можемо героїв євангельської історії про народження Ісуса, колядки, що цю історію переповідають, про це, звісно ж, свідчать і суто церковні літургічні богослужіння, що відбуваються цими днями.
Однак, у вертепах і в колядках, як і в багатьох інших різдвяних традиціях, пов’язаних з прикрашенням оселі або святковими стравами, всякчас з’являються мотиви, котрих безпосередньо віднести до описуваних євангелістами подій на задвірках Римської імперії не так вже й просто. Й нічого дивного, адже великою мірою ми й маємо тут справу не з питомими християнськими звичаями, але із християнізованими, які виводилися із значно давніших вірувань. Вірувань, що вони, слід сказати, власне завдяки підтримуванню щорічного циклу колядування тощо – наче в корпусі християнства, але, по суті, родом з цілковито іншого ґрунту – існують і дотепер.
І тут, звісно, не тільки про назву йдеться, котра, як переконував німецько-російський мовознавець Макс Фасмер, автор неперевершеного етимологічного словника, має безпосередньо латинське походження, тобто сягає давньоримських календ – початку кожного місяця. Зі словом цим ми маємо справу також і в дещо іншому, хоч і вельми близькому контексті, адже календи зведені в календарі. З такої етимології випливає, однак, дуже цікава річ: в колядках ідеться про час, і то про вельми особливий час. Адже колядки розповідають нам про початок. По-перше, це початок року: недарма їх виконують у дні зимового сонцестояння, коли природа повертається на весну – до нового життя. Звідси, власне, й по-друге, це початок нової ери, нового життя, нової надії. Та, врешті, по-третє, це початок взагалі всього сущого, що стався колись, in illo tempore, про який ми не лише згадуємо і намагаємося його відтворити, але й щороку переживаємо – або, принаймні, прагнемо пережити – занурюючись у його особливий порядок, сповнюючись, як то кажуть, атмосферою свята. Саме тому цими днями свої Сатурналії відзначали давні римляни. І саме тому Різдво у цей період – а не навесні – а разом з ним і Щедрий вечір згодом почали відзначати християни.
Отже, колядки розповідають про початок – початок світу. Традиційні українські колядки мають космогонічний характер. Тут і первісний час – персоніфікована Коляда; тут і структура новоствореного світу – вертикальна вісь, axis mundi, що часто зображується у вигляді дерева – прадерева, кожному з рівнів якого відповідають різні горизонтальні рівні світу: небо, земля і те, що в ній криється; тут і творці всього сущого – зазвичай птаство небесне, що звило свої гнізда в гіллі райського древа.
Тож питання про те, чи щось залишиться від колядки або теж щедрівки, якщо усунути з неї християнські мотиви, виглядає радше риторичним. Залишаться настільки суттєві елементи, що така редукція не зашкодила б самому цьому явищу. Чи ж не доводить цього функціонування сьогодні колядок, до яких так і не проникли християнські мотиви: «Радуйся, земле, Коляда іде. Коляда іде, всім дари несе»? Або ж та, що її наводить Ксенофонт Сосенко в своїй канонічній вже книжці «Різдво-коляда і щедрий вечір»:
Ой долів, долів, долів луженьки,
Ой течуть ними бистрі річеньки.
Ой плине ж, плине, плине райськеє древце,
Райськеє древце з трьома вершеньки:
В однім вершеньку сив соколонько,
В другім вершеньку сива кунонька,
В третім вершеньку сив-ластовлята.
Ой не є ж тото сив соколонько,
Але є ж тото господаренько.
Ой не е ж тото сива кунонька,
Але є ж тото ба й газдинонька.
Ой не є ж тото сив-ластовлята,
Але є ж тото, є їх дитята.
Антон Марчинський