Що вже майже три місяці роблять у Варшаві четверо іноземних вчених – англієць, італієць, француз і німець? Притому, це відомі в Європі вчені, дослідники з серйозним доробком, котрі вирішили приїхати на кілька місяців до Польщі.
Про те, що їх схилило відвідати країну на берегах Вісли, розповість проф. Пшемислав Урбаньчик з Інституту археології і етнології Польської академії наук, а насамперед директор Польського інституту передових досліджень Польської академії наук, назва котрого англійською скорочується як PIASt і таким чином нагадує за звучанням ім’я легендарного родоначальника польської династії П’ястів.
- Ці четверо професорів перебувають тут, насправді, вже з середини лютого і будуть до кінця липня. Отже, як на науковців, це досить довгий період, на який вони виключаються зі щоденної праці в своїх університетах або дослідницьких інститутах та опиняються в цілковито новому середовищі. Але про це, власне, і йшлося в їхньому приїзді.
- Розкажіть ще, будь ласка, коротко, ким вони є?
- Цю четвірку, через те, що часу було дуже мало і ми не могли провести конкурсу, ми запросили особисто. Але це виняток. Всі наступні стипендіати відбиратимуться на основі конкурсу. Один з них є професором історії, спеціалістом з середньовіччя з Лідз в Англії – це професор Ієн Вуд. Другий – це професор Віктор Розенталь, що донедавна був директором Інституту Марселя Мосса в Парижі. Третім є професор Ріккардо Поццо, колишній керівник Факультету гуманітарних і суспільних наук Національного дослідницького товариства Італії. А четвертим є професор Міхаель Еш з Лейпцига.
- Ви згадали про англійський акронім назви вашого інституту – це PIASt…
- Polish Institute of Advanced Studies (Польський інститут передових досліджень). Мені надзвичайно подобається цей акронім, що відповідає англійській версії назви інституту, а разом з цим – викликає дуже гарні асоціації в кожного поляка.
- Інститути передових досліджень – це така загальносвітова ідея. Перший такий заклад було створено в Сполучених Штатах, у Прінстонському університеті у 30-х роках.
- Або радше при Прінстонському університеті, саме в 1930 році, коли один з професорів та організаторів науки Флєкснер двох мільйонерів, котрі, власне, продали велику крамницю і думали, як у щось варте уваги інвестувати отримані гроші, вмовив створити дослідницький інститут. А йшлося у цьому всьому про політичні питання, адже тоді, власне, у зв’язку з посиленням нацизму в Німеччині видатні науковці почали звідти тікати й переїздити до США. Зокрема, так було із Альбертом Айнштайном. І оскільки Прінстонський університет не дуже хотів приймати їх усіх, було створено Інститут передових досліджень. Там їх прийняли і створили їм умови для праці, завдяки чому Прінстон став, власне кажучи, найліпшим у світі центром теоретично-математичних досліджень, адже туди перебралася ціла група дослідників з Ґетінґен, що в Німеччині. І це був настільки великий успіх, що поступово таких закладів ставало щораз більше. На сьогодні в Європі їх вже понад 20. Здебільшого в своїй назві вони мають різні комбінації виразу «передові дослідження». Хоча декотрі з них, що вже виробили власні традиції, як Інститут наук про людину у Відні чи Wissenschaftskolleg у Берліні, вважаються інститутами передових досліджень, але зберігають свої вже усталені назви, відомі на науковому ринку.
- Якою є провідна ідея таких установ? Про що в них ідеться?
- Я, як професор, чудово знаю, про що йдеться. Коли ми працюємо у себе в інститутах, в своєму місті, у своєму навчальному закладі, то дуже багато часу присвячуємо адміністративним, організаційним питанням. Через це на наукову працю ми маємо або дуже мало часу, або ж це лише такі короткі періоди протягом дня, або навіть раз на якийсь час протягом тижня. Отже, дуже важко зосередитися, аби бути в стані написати або завершити якусь більшу працю. Тому тут ідеться про те, аби вирвати таких дослідників, професорів, із коловороту щоденності, котра, звісно, дуже важлива, але заважає зосередитися. Йдеться про те, аби перенести їх до цілковито іншого середовища.
- І, звісно, створити їм умови для праці?
- Так. Звісно, тут відразу треба сказати, що це не призначено для експериментальних, лабораторних наук, таких, котрі вимагають великої інфраструктури. Тут ідеться, власне, про зміну місця праці науковця разом з його мозком, аби він нарешті міг зосередитися і лише працювати над своїм власним проектом. Отже, це не такі дослідження, котрі замовляються, але так зване «blue sky», тобто хто що вигадає, хто які має наукові мрії, аби нарешті втілити їх у життя.
- З точки зору такого науковця це, звісно, чудова ідея. Він працює, скажімо, в Німеччині, а зараз приїздить до Варшави, де отримує на цей час квартиру, робоче місце, тишу і спокій, а також досить велику стипендію – до 3 тисяч євро на місяць для професора…
- Звісно, не кожен стільки отримує. Це, власне, компенсація збитків через те, що він перестає працювати протягом цих 5 чи 10 місяців у своєму університеті…
- Отже, для такого професора це досить зручні умови. Але що з цього має той інститут, котрий організує його працю? І країна, де такий інститут знаходиться?
- Власне, це ліпше поставлене запитання. Бо сам інститут як такий – наш інститут PIASt – нічого з цього не має. Тут ідеться про країну. Про наукове середовище, аби створити таку інтердисциплінарну мініспільноту дослідників, котрі є сильними особистостями, мають цікаві ідеї, і протягом кількох місяців працюватимуть разом, аби створювати в науці щось нове. Звісно, найліпше, коли з’являються нові книжки або якісь нові концепції, що вони згодом публікуються і популяризуються, власне, як такі, що виникли у Варшаві, в Інституті PIASt. А разом з цим ідеться про те, аби їх ввести до польського наукового середовища. Бо це не складно запросити видатного професора, аби він прочитав одну або дві лекції, або ж зорганізувати конференцію, коли дослідники приїздять, читають доповідь і їдуть собі. Проте, складніше влаштувати, аби вони тут перебували, встановили зв’язки з місцевими науковими середовищами, прочитали цикл лекцій або у нас, на вулиці Длуґа 26 у Варшаві, або в інших університетах і дослідницьких центрах. Та особливо, аби вони співпрацювали з молодими польськими дослідниками, результатом чого ставали би спільні дослідницькі проекти. Отже, якщо йдеться про Польщу, це, безперечно, експеримент. Таке собі впускання вільного електрона до системи, котра функціонує вже багато десятиліть і всі знають, чого від неї очікувати. Це абсолютно нова ініціатива, якщо йдеться про організацію науки. Я знаю це по собі, бо також колись в такому інституті передових досліджень в Ліоні, у Франції, я провів 10 місяців. Тому я розумію, наскільки ефективно можна працювати в таких умовах.
- Звідси, мабуть, ідея випробувати щось таке на польському ґрунті?
- Подивимося, що з цього вийде. Яке через це буде зацікавлення Польщею, адже все відбувається за конкурсним принципом: кожен повинен підготувати якийсь проект, вислати своє резюме, довести, що він є дослідником вже з якимось досвідом та щонайменше має докторський ступінь…
- І міжнародна наукова рада вирішує, хто таку стипендію отримає…
- Існують жорсткі критерії. Спочатку – подання у визначений термін таких заявок. Потім ми надсилаємо їх анонімним рецензентам. А ще після цього міжнародна наукова рада вирішує, кого ми, врешті, приймаємо. Я, як директор, не маю на це жодного впливу, так само, як і президент Польської академії наук, і міністр… Це повинна бути цілковито незалежна установа.
- Видно, ваш досвід в Ліоні настільки вам сподобався, що ви вирішили створити щось подібне в Польщі?
- Так, я мав саме таку проблему: в мене з’являлися різноманітні ідеї, проте, я не був в змозі їх втілити у життя лише через те, що не міг викроїти достатньо часу. Отже, за ці 10 місяців я закінчив одну книжку, написав другу і розпочав третю.
PR24/А.М.