Минулого місяця на запрошення Польського феноменологічного товариства Варшаву відвідав Жан-Люк Маріон – один з найвідоміших сучасних французьких філософів, що є представником феноменологічної течії – одного з найпотужніших напрямків у сучасній філософії. В Інституті філософії та соціології Польської академії наук він виголосив дві відкриті лекції.
Певною мірою, цей приїзд видатного французького філософа було приурочено до виходу минулого року польського перекладу його книги «Ідол і дистанція», в котрій Маріон звертається до теологічної проблематики у творах таких авторів, як Псевдо-Діонісій Ареопаґіт, Гельдерлін або Гайдеґер. Хоч варто зауважити, що це вже не перший переклад Жана-Люка Маріона на польську, як і його приїзд до польської столиці. У дев’яностих роках на берегах Вісли було опубліковано один з найвідоміших творів цього автора – «Бог без буття», а десять років тому – його присвячене філософії донації есе «Будучи даним». Це, безперечно, свідчить про важливість цього мислителя для польської філософії. Отже, нічого дивного не було також у тому, що під час лекцій Маріона в Польській академії наук у Варшаві аудиторії були вщент заповнені, а низка польських філософів представила власні інтерпретації його ідей.
Перша з лекцій, що її у Варшаві виголосив Жан-Люк Маріон, стосувалася того, чого теологія очікує від феноменології. «Звісно, що нічого», - каже філософ:
- Якщо повірити Гайдеґерові, до котрого тут справді слід віднестися особливо серйозно, коли він ще 1951 року казав: «я походжу з теології й надалі її люблю», то ми повинні прийняти, «що поняття католицької феноменології є, однак, ще більш абсурдне, ніж поняття протестантської математики». Кажучи більш тривіально, також і нещодавня полеміка популяризувала це застереження, підкреслюючи, що з огляду на свій метод і засади феноменологія заздалегідь і вже від своїх гуссерлівських початків відкидає будь-який «теологічний поворот». Оскільки, однак, думка проявляється в ході мислення так само, як рух стає очевидним, коли щось рухається, то певна кількість феноменологічних праць за понад двадцять років фактично дійшла висновку, що феноменологію не тільки можна великою мірою застосувати до теологічних питань, але, що в ній теологія знаходить особливу користь для власного розвитку. Аби в цьому переконатися, вистачить згадати опубліковані останні твори Левінаса, Рікера, Анрі та Дерріди, якщо триматися лише франкомовної сфери й лише тих найвидатніших мислителів, котрі нещодавно померли, не кажучи вже про тих, хто сьогодні є продовжувачем цієї важливої традиції».
Жан-Люк Маріон згадав, що й сам зайнявся цією проблемою ще на початку 90-х років, і саме до неї він вирішив повернутися при нагоді виступу у Варшаві. Отже, говорячи про це, він звернув увагу, зокрема, на те, що «феноменологія не визначена раз і назавжди. Її визначає отримання нових результатів, що акумулюються у міру її власного прогресу. Від свого зародження феноменологія розвивається як філософія, що сама себе випереджає, а отже, випереджає своє a priori, філософія, в котрій те, що надходить пізніше і як вторинне, визначає те, що було раніше і як первинне. Її метод діє в зворотному напрямку i a posteriori відносно джерела або може чогось ще більш первинного, у відношенні до котрого початок завжди здається чимось запізнілим».
Це, однак, не була єдина тема, до котрої в своїх варшавських лекціях вдався французький філософ. Як відомо, Жан-Люк Маріон є визнаним знавцем філософії Рене Декарта, видатного мислителя 17 століття. Отже, саме йому він присвятив свій другий виступ у Варшаві, представляючи вже цілковито інакший спосіб філософування, ніж у випадку розмірковувань про теологію і феноменологію. Маріон вдався до аналізу естимативного, себто оціночного, як можна було б перекласти це слово, пізнання в думці Картезія. Проте, це не єдиний можливий спосіб перекладу цього поняття, адже тут ідеться не лише про оцінку, так би мовити, «зважування на око», але й про особливе відношення до предмету оцінки, яке, зокрема, вказує також на щось, що можна було б перекласти як повагу. Зрештою, не лише у французькій або польській мовах, де, відповідно, йдеться про поняття estime або estyma, але й в українській можна почути зв’язок між оцінкою як таким собі зважуванням і оцінкою як повагою. Маріон звертає увагу, що обидва ці явища, а насправді ці обидва аспекти того самого явища, дозволяють придивися до того, чим є шляхетність, достойність, чеснота:
- Шляхетність, як її визначає Декарт, призводить до багатьох парадоксів. Перший і найбільш очевидний з них полягає в тому, що таке відчуття шляхетності дозволяє «йти досконалим шляхом чесноти», тим самим доводячи, всупереч дихотомії, яка сягає Платона, що ті самі «думки» можуть викликати «дію чесноти і всі відчуття душі». Другий парадокс полягає в тому, що те, чого в остаточній інстанції досягає шляхетність, є заразом пасивністю, оскільки вона є похідною одного з почуттів, пошани, та активністю, котра полягає у «владі над нашими прагненнями». Без сумніву, треба добре зрозуміти ці два парадокси разом один з другим, чи навіть один завдяки другому. Але перш ніж ми це вчинимо, слід визнати певну попередню складність, що криється в простому визначенні шляхетності. Якщо в ній «нашу власну заслугу ми поважаємо або нею легковажимо», то повага до себе передбачає, що ми спроможні «назвати правдиву причину поваги до себе самих». Інакше кажучи, «ми поважаємо себе лише відповідно до своєї слушної вартості». Така слушність виявляється настільки більш бажаною і вирішальною, наскільки «пиха і шляхетність полягають лише у доброму уявленні про себе самих та відрізняються одне від одного лише тим, що таке уявлення в першому випадку є неслушним, а в другому – слушним».
Отже, міркування про те, що буде «річчю, через яку ми себе поважаємо», стали головним предметом, на якому Маріон зосередився, посилаючись на Декарта. Тут він наводить наступну цитату з «Пристрастей душі», написаних видатним філософом у 1649 році, за рік до власної смерті: «справжня шляхетність, завдяки котрій людина цінує себе настільки високо, наскільки має на це право, полягає лише в тому, що, з одного боку, вона усвідомлює, що насправді їй нічого не належить, окрім вільного розпорядження своєю волею, та що похвалу або осуд вона має отримувати виключно за добре або недобре вживання цієї волі; з іншого ж боку, шляхетність полягає в тому, що в собі самій людина відчуває сильне і постійне прагнення використовувати вільну волю на заради доброї мети, тобто, що їй ніколи не бракуватиме бажання здійснювати такі вчинки, які вона вважатиме за найліпші».
Лекції Жана-Люка Маріона не могли не викликати інтересу у польських шанувальників його філософії і стати нагодою до її обговорення. Зокрема, у цьому взяв участь проф. Пйотр Шоллєнберґер з Варшавського університету, який говорив про феноменологію живопису в думці Маріона. Так, задуючи слова французького філософа, він звернув увагу на таке:
- «Питання про живопис не стосується насамперед і лише живописців або того, чим займаються естетики. Воно пов’язане із тим, що ми бачимо, як таким, а тому стосується будь-якого відчуття загалом. Отже, коли ми ведемо мову про естетичний предмет зору, то йдеться про таке, що дане, представлене або маніфестується в естетичному вимірі та враховує сам предмет мислення. Однак, аби помислити спосіб, як те, що ми бачимо, нам явиться, як нам даються пов’язані з ними сенси, треба бути готовим розмірковувати про це, не використовуючи жодних понять, хіба що вони пов’язані з інтуїцією»
Натомість професор Славомір Мазурек з Польської академії наук підійшов до думки Маріона з цілковито іншого боку, порівнявши його філософію любові із еротологією низки інших мислителів ХХ століття. Посилаючись, зокрема, на книгу «Еротичний феномен. Шість медитацій», професор Мазурек дійшов висновку, що ці роздуми абсолютно оригінальні та не мають у ХХ столітті жодного прецеденту.
(Допомогу в підготовці цієї передачі завдячую Польському феноменологічному товариству, а передусім Войцєхові Стажинському та Павелові Цяхові).
Антон Марчинський