Відколи я себе пам’ятаю, в моїй родині завжди святкували два Різдва на рік. Зрештою, так вже повелося ще задовго до мого народження. Польське Різдво та українське Різдво. А до цього, звісно, польський та український Великдень і менші свята. Коли я був дитиною, подвійне свято для мене і моїх двоюрідних, троюрідних (і так далі) братів і сестер значило не лише два святкування – адже потрібно віддати належне традиціям і діда, і бабці – але й подвійне колядування із усіма бонусами, які з цього випливали. Спочатку це було не надто витончене і – цього ніяк не заперечити – дещо здирницьке викрикування «Коляд, коляд, колядниця…»; а з часом, однак, різдвяний репертуар ставав більш ерудованим і – у сенсі матеріальному – менш вимогливим для слухачів. Щоправда, слухачами в моєму випадку були, зазвичай, батьки і ті нечисленні гості, для яких такі співи мали якесь позитивне значення (там, де я виріс – у своєрідному радянському скансені – на це, на жаль, треба було зважати). І ще одна перевага: передсмак і переживання свят тривав удвічі довше. А це особливий стан, коли час наче й плине, але його потік відбувається якось інакше, небуденно, або, принаймні, завжди щодо нього існують такі очікування. Зрештою, тут варто відмітити, що час і всі закони земного існування – згідно ще з римськими уявленнями – в цей період мали навіть призупинятися. Отже, це тривало значно довше, ніж оті три дні, коли, за латинськими переданнями, раз на рік валун на Капітолійському пагорбі в Римі відхилявся і з-під нього – з величезного отвору, який вів до засвітів – виходили душі померлих, вносячи сум’яття у звичайний порядок речей.
Однак, я не лише про це. Такий мій досвід був ані трохи не унікальним. Він був – і залишається – притаманним для багатьох родин з пограниччя двох таких близьких і, заразом, все ж одмінних культур: польської та української. Так само, як в Україні – серед українських поляків і їхніх нащадків річчю просто необхідною є відзначення свят за обома календарями – юліанським та григоріанським, так і в Польщі чинять місцеві українці – ті, що були розпорошені по всій території країни після операції «Вісла», і ті, що приїхали сюди в останні роки. А серед них і я зі своєю родиною і друзями – раніше там, а тепер тут.
І таке святкування Різдва є найліпшою ілюстрацією суті цього свята, цього часу. Є нею сама пограничність: на межі культур – не лише між Польщею та Україною, скажімо, але й глибше – між поганськими та християнськими джерелами; на межі часів – у дні зимового сонцестояння, але також між часом сакральним і профанним; на межі просторів – на землі, поділеній державними кордонами, але й на землі, що перебуває між небом та преісподнею. У ці дні все це вирує та змішується, творячи особливий порядок свята, відомий ще із римських Сатурналій.
Антон Марчинський
(Запрошуємо Вас послухати звуковий файл)