Філософію дуже часто називають найбільш загальною наукою, або – дещо інакше – наукою, що досліджує найзагальніші явища світу. Кажуть також, що це саме у філософії всі науки беруть свій початок. Зрештою, останнє твердження важко заперечити. Однак, чи справді сама філософія є наукою? А як ні, то у чому від науки як такої вона відрізняється?
Перш, ніж ми спробуємо тут не стільки відповісти на ці запитання, скільки приміритися до такої відповіді, я би пропонував звернутися до одного добре відомого і вельми показового прикладу. Згадаймо, отже, про ті часи, коли загальні обриси як філософії, так і науки лише проявлялися на тлі будь-якого знання людини, що його, хтозна, можна було б назвати й міфологією.
У другій половині VI століття до н.е. в невеличкому місті Кротон на півдні сучасної Італії давньогрецький мислитель Піфагор заснував власну школу. Згідно з традицією школу цю прийнято називати філософською. Однак, завжди у цьому випадку слід робити застереження, що тут не йдеться про філософію в отому її дистильованому розумінні, яке сформувалося за часів Сократа, себто десь на століття пізніше. Що це значить? А те, власне, що піфагореїзмові притаманні були також риси релігії і науки (в тому її вигляді, який став довершуватися аж у часи Просвітництва).
Отже, якщо у вченні цієї школи ми зосередимося на самій лише науці у її співставленні із філософією, то відразу побачимо, що одну від другої відокремити неможливо. Піфагорова математика є заразом метафізикою, оскільки її головним предметом є найбільш фундаментальні сутності у світі, а ними, за Піфагором, є числа (тут слід зазначити, що й пізніше в історії філософії числа, передусім одиниця, ἕν, зокрема у неоплатоніків, ставали стрижнем усієї світобудови; а безпосередні відзвуки такого підходу ми можемо спостерігати й у сучасній європейській культурі). Разом з цим така математика збігається з логікою, оскільки йдеться також про найбільш загальні зв’язки між сутностями. Але також тут йдеться про космологію, тобто такий розділ філософії, в якому говориться про виникнення і основні механізми функціонування всесвіту, оскільки ж саме завдяки математиці можна їх досліджувати. Тому, власне, така філософсько-математична космологія дає початок фізиці і геометрії, а навіть історії, що мають прийняти згадані джерела за взірець. Більше того, вона дає початок теорії музики, а особливо гармонії, оскільки ця сфера – в не меншому ступені, ніж фізика, з якою вона, зрештою, тісно пов’язана – дозволяє дослідити числа в їхніх проявах (у цьому випадку в звукових). Те ж, що лежить у основі всього, становить безпосередній предмет філософії, а точніше – її метафізики.
На цьому прикладі ми бачимо, як філософія і математика (яка нерідко називаєтьсяцарицею наук) виявляються на даному етапі одним цілим. Себто, їхнє розділення ще не відбулося. У обох випадках ми говоримо, отже, про найбільш ранні етапи в їхній історії. Від Діогена Лаертського нам відомо, що це Піфагор був першим, хто почав використовувати назву філософія. До нього, звісно, було кілька особистостей, яких традиція також вписує до грона філософів. Це Фалес, Солон, Анаксимандр, Анаксимен, Анаксагор та решта мудреців. Саме мудреців, а не любителів мудрості, що давньогрецькою значить термін φιλόσοφος. При тому, оті мудреці навіть справу, якою займалися, називали не філософією, а історією, тобто знанням, здобутим завдяки дослідженню чи розпитуванню.
Подібне діється й з математикою. Це грецьке поняття стало синонімом науки теж лише з часів Піфагора, хоч не відомо, чи лише за його участі. Грецьке слово μάθημαзначить просто вчення або наука. Воно походить від дієслова μανθάνω – навчатися, вивчати, досліджувати. Нічого, отже, дивного в тому, що Піфагорова філософія могла також бути математикою, тобто наукою і дослідженням. Нічого також дивного в тому, що використовуючи новий термін на означення власного заняття, що його теж, нагадаю, він називав філософією, Піфагор – хоч і був спадкоємцем науки Давнього Єгипту – творив щось нове. Щодо останнього варто сказати ще дещо. Те, що сума квадратів катетів трикутника дорівнює квадратові гіпотенузи, було відомо ще єгиптянам. Однак, вони приймали це як рецепт, який не вимагав подальшого пояснення. Піфагор, за переказами (адже напевно не відомо, чи хтось такий справді був автором всього, що йому приписують), перейняв цю ідею, однак, як ми знаємо, пояснив її та обґрунтував у своїй теоремі. Така допитливість і стала віхою, від якої – у різних вимірах, що стане помітне згодом – почалася як філософія, так і наука.
Отже, бачимо, що філософія і наука народжуються разом і неначе як те саме. Через що, однак, вони виявилися – та чи виявилися насправді? – цілком різними типами знання? У чому, інакше кажучи, ота різниця поміж ними полягає?
Перш, ніж надзвичайно побіжно придивитися до цих різниць, я мав би зробити одне застереження. Вживаючи обидва терміни – філософія і наука – ми просто приречені на спрощення й те, що називається анахронізмом. Філософія як така набула своїх фундаментальних обрисів вже за кілька поколінь після Піфагора – у Сократа, Платона і Аристотеля. А від того часу, як казав видатний математик і філософ, notabene, Альфред Уайтгед, «найбезпечнішим загальним визначенням європейської філософської традиції є те, що вона складається з низки приміток до Платона». Однак, з наукою все складніше. Адже, описуючи події, які сталися в інтелектуальній історії нашого континенту понад дві з половиною тисячі років тому, і зосереджуючись на явищі, яке традиція називає натурфілософією, тобто філософією природи, я вжив тут поняття науки. А його формування в загальних рисах завершилося лише на межі Ренесансу і Просвітництва. З нього, власне, Просвітництво й почалося, хоч у його представників не важко зауважити амбіції та ностальгію, що мали б сягати античних часів.
Тому й розважаючи про різниці, ми змушені пересунутися в своєму екскурсі вже у XVI–XVII століття. І наступні приклади походять вже з цієї епохи. Так, француз Рене Декарт прагнув опрацювати такий дослідницький метод, який би дозволив досягнути абсолютної певності щодо предмета свого дослідження. А з огляду на це Декарт мусив визначити такі предмети, в існуванні яких не можна було б сумніватися. Тоді він дійшов висновку, що лише факту власного мислення не можна поставити під питання. А, отже, безсумнівно існує лише істота, здатна до мислення, тобто він сам. Відомий вислів Cogito ergo sum – Мислю, отже існую, становить суть його філософії. Лише з огляду на існування душі (тобто, осередку мислення) Декарт – на додаток, за посередництвом божественної субстанції – пересвідчується в існуванні матеріального світу. Хоч, щодо останнього абсолютної певності він ніколи не матиме. Такою, якщо коротко, є картезіанська метафізика, основа його філософії.
А що з фізикою, наукою? Декарт як науковець намагався, зокрема, з’ясувати механізми, завдяки яким обидві субстанції – res cogitans (духовна) і res extensa (матеріальна) – якось одна з одною пов’язані. З огляду на це з’явився його трактатПристрасті душі, який радше назвати можна фізіологічною, аніж філософською працею. А окрім цього він вів фізичні дослідження у галузі оптики (тут згадаймо про працю Діоптрика, в якій він досліджує закони поширення і заломлення світла), механіки (він сформулював закон збереження руху), а, окрім цього, мислитель займався алгеброю та аналітичною геометрією. Зрештою, напевно кожен пам’ятає зі школи Декартову систему координат.
І це не єдиний приклад з тих часів. Адже тут варто згадати також про англійця Френсіса Бейкона, котрого одна з конспірологічних теорій називала справжнім автором творів Шекспіра. Отже, Бейкон, з одного боку, займався філософією, а з іншого, написавши, зокрема, трактат Новий орґанон, в якому намагався сформулювати принципи наукових досліджень, сам втілював їх у життя. Навіть його передчасну кончину було спричинено науковими експериментами, адже намагаючись створити правзірець сучасного холодильника, в ході своїх експериментів із замороження і тривалого зберігання курятини Бейкон застудився і помер від запалення легень.
А до цього можна навести приклади Коперника, Ґалілея, Ляйбніца, Ньютона тощо. Проте, зверніть увагу, що всі ці приклади стосуються осіб, які передусім були пов’язані із філософією. Або, може, варто сказати інакше: кожен, хто від досократиків і аж до початку Просвітництва брався за будь-яке дослідження світу, передусім називався філософом. Хоч і не важко зауважити, що коли в Піфагора філософії від науки не відокремити, то вже у цих мислителів такий поділ стає дедалі виразнішим.
Натомість, про подальше розходження обох – філософії та науки – мова піде за тиждень у наступному фейлетоні.
Антон Марчинський