1918 рік – це не тільки повернення польської незалежної держави на політичну карту світу, але й поява польок у політичному житті цієї держави. Cто років тому польки вибороли виборчі права.
Про цю боротьбу можна дізнатися, зокрема, з двох виставок, які тривають у варшавськимх музеях. Перша – в Музеї сучаного мистецтва «Незалежні. Жінки і національний дискурс» («Niepodległe. Kobiety a dyskurs narodowy»). І друга, яку організував Дім зустрічей з історією, - «Наші войовнички. 100-річчя виборчих прав польок» («Nasze bojownice. 100-lecie praw wyborczych Polek»). Назва цієї виставки звертається до книжки польської публіцистки, діячки жіночого руху Цецилії Валєвської «У боротьбі за рівні права. Наші войовнички» (польська назва «W walce o równe prawa. Nasze Bojownice». Валєвська видала книжку у 1930 році й описала в ній зародження та поширення у Польщі жіночого руху, притаманні йому риси і головних героїнь.
Говорить Себастьян Котляж, з Європейського інституту демократії, публіцист і знавець польського фемінізму:
- Книжка Цецилії Валєвської розповідає про історію жіночого руху в Польщі, руху, який мав на меті емансипацію жінок. Натомість сам рух, зокрема, за виборчі права жінок, почався набагато раніше... Мало хто знає, що першим емансипаційним жіночим маніфестом насправді були «Дівочі статті» (Artykuły Panieńskie) на Сейм 1630-1637 років. І саме на цьому сеймі жінки вперше в історії вимагали законодавчого обмеження батьківської та (для заміжніх) – чоловічої влади. Крім цього, звучали постулати політичних прав. Звісно, варто пам’ятати, що під кінець XVIII сторіччя Польща втрачає незалежність, і жіночі рухи розвиваються під пануванням Австрії та Росії. У другій половині XIX століття почала свою діяльність група «Ентузіастки» (Entuzjastki) з Нарцизою Жміховською на чолі. Метою цієї діяльності був, передусім, доступ жінок до освіти - тоді жінки не мали доступу до університетської освіти. Хоча «ентузіастки» не зосереджувалися на політичних правах жінок, багато з них стали мамами польських суфражисток (зокрема, Пауліни Кучальської-Райншмідт).
Пауліна Кучальська-Райншмідт належала до чільних польських суфражисток. Вона одна з перших сформулювала жіночі постулати, які не були залежними від національності. Пауліна Кучальська-Райншмідт наголошувала на тому, що жінки повинні здобути фінансову незалежність від чоловіків, і вимагала доступу жінок до професійних курсів.
Ви згадали про доступ до освіти. Він був ключовим. Адже це перша ланка до незалежностіі: освіта відкривала можливість здобуття праці, праця давала можливість заробити гроші, які гарантували жінками фінансову незалежність.
- Так, звичайно! Нагадаю, що у XIX сторіччі польки (деякі польки) вчилися у західних університетах. Найвідоміша – Марія Кюрі-Склодовська, котра навчалася у Франції, оскільки у Польщі такої можливості ще не було. Звісно, на польських землях жінки організовували освітні курси – варто хоча би згадати «Летючий університет» (Uniwersytet Latający), але це не була формальна освіта. Тому польки, які здобули освіту на Заході, поверталися додому і активно діяли в жіночих рухах, боролися за права жінок. В цьому контексті варто згадати Юстину Будзінську-Тиліцьку.
... ще одну героїню виставки «Наші войовнички. 100-річчя виборчих прав жінок». Біографія Юстини Будзінської-Тиліцької, з одного боку є неповторною, бо насиченою доленосними і трагічними подіями, а з другого – вписується у тодішні біографії багатьох польок. Юстина Будзінська народилася в патріотичній сім’ї, її батька Альфонса заслано в Сибір за участь у січневому повстанні 1863 (проти царської Росії, під окупацією якої знаходилася тоді частина Польщі). Попри скрутну ситуацію сім’ї, мама Юстини вивчила доньку спочатку у Польщі, потім – у Франції. Будзінська повернулася з Парижа з медичною освітою, чоловіком і двома дітьми, почала працювати лікаркою. Вона зосередилася на лікуванні й допомозі жінкам – була піонеркою в галузі пропагування жіночого здоров’я і гігієни, проводила виховну роботу з контролю народжувань тощо. Вона, зрештою, відкрила першу у Польщі клініку свідомого материнства. У міжчассі помер її син, розпалося подружжя. Історія Юстини Будзінської-Тиліцької, а особливо її дитинство, сім’я, з якої вона походила – це історія тодішньої Польщі. І тому, як мені здається, попри те, що польські суфражистки діяли в період загальноєвропейської активності жінок, від решти європейок вони відрізнялися притаманною саме польському фемінізму рисою.
- Кінець XIX сторіччя – це кінець так званої Belle Époque, прекрасної епохи. Відбувається революція в Росії, у Європі занепадають монархії. Але кінець XIX сторіччя у Польщі під російським пануванням – це час після Січневого повстання, коли чоловіків вивезено на Сибір, а вдома залишилися жінки. На жіночі плечі ліг обов’язок не тільки вирішення буденних справ, як прогодування сім’ї, дітей, але й обов’язок збереження польськості, польського духу. Тому польські суфражистки, які боролися за права жінок, були передусім польськими патріотками.
Про патріотизм пише згадана нами Цесилія Валєвська у своїй книжці «У боротьбі за рівні права. Наші войовнички». «Ідея визволення жінок настільки сильно поєднувалася з жаром патріотизму, жертовності в ім’я батьківщини, з необхідністю нести підземний каганець польскості, що часто ці основні гасла були охоронним плащем для інших гасел, недозволених», - читаємо в її книжці.
Виборчі права польки вибороли у 1918 році, хоча постулат політичних прав для жінок відкрито прозвучав під час Конгресу жінок у 1905 році. Чи до здобуття офіціних виборчих прав жінки намагалися впливати на політичне життя країни (радше країн, між якими була розділена Польща)?
- Були різні стратегії. Оскільки жінки самі не могли голосувати, то вони на своїх зборах, конгресах, які спочатку були нелегальними, вибирали підтримували і намагалися співпрацювати з кандидатом, який був «прожіночим». Союзником жінок у російській Думі був соціолог і юрист Лев Петражицький. Він під час своїх виступів піднімав питання прав жінок, ризикуючи своєю політичною кар’єрою.
Але ще перед оголошенням у листопаді 1918 року декрету про надання жінками виборчого права свою кандидатуру до галицького сейму висуває... жінка, яка не мала виборчих прав...
- Так, звісно, у 1907 році свою виборчу кампанію до Галицького Сейму починає Марія Дуленбянка, малярка, життєва партнерка поетки Марії Конопницької, жінка, яка здобувала освіту на Заході. Цікавим є те, що у виборах з 1908 року Дуленбянка здобуває 511 голосів, але згодом її кандидатуру анульовано. Це був дуже важливий крок і дуже промовистий сигнал, що жінки, попри тодішні переконання, можуть бути політиками. Не забуваймо - тодішнє суспільство було досить консервативне, крім цього Польща у всій своїй історії мала тільки двох жінок – глав держави. Це королева Ядвіґа з кінця XIV сторіччя і дещо призабута Анна Яґєльонка з кінця XVI століття. Тому старт у виборах Марії Дуленбянки – це був знак, що жінка може. Може і вміє виступати на зборах і промовляти до широкого загалу, що має свої пропозиції, постулати, програму.
Як змінилася польська політична сцена після здобуття виборчих прав?
- Так, минуло вже 100 років від часу, коли польки вибороли, здобули виборчі права. На самому початку польки, можна сказати, перебували в авангарді змін. Хоча у 1918 році тільки одна жінка увійшла до уряду Дашинського – це була віце-міністр (соціальної опіки і пропаганди -ред.) Ірена Космовська. Згодом, до 50-х років минулого сторіччя, жодних жінок в уряді не було. Тому мені важко говорити про жіночі успіхи в політиці аж до 1989 року – Польща до того часу не мала жодної прем’єрки, президентки. Відродження феміністичного руху у Польщі починається у 89-му, тоді ж повертаються постулати про рівноправ’я жінок і чоловіків у політиці. У 1992 році на два роки польський уряд очолює Ганна Сухоцька. І цей час її правління я би порівняв зі стартом у виборах Марії Дуленбянки – Сухоцька показала, що вона впоралася із завданням, адже до її уряду входило чимало партій, над якими треба було запанувати. До сьогоднішнього дня у Польщі були три прем’єрки – згадана Сухоцька, Ева Копач та Беата Шидло. Натомість при теперішній владі цей феміністичний карнавал, який почався у 89-му, згортається. Звісно, маємо фемінізований парламент, але цей парламент не є прожіночим. Маємо першу жінку – голову парламентської партії, я маю на увазі Катажину Любнауер з «Сучасної», але на мій погляд, Польщі бракує справжніх лідерок.
Запрошую послухати звуковий файл розмови
Яна Стемпнєвич