Допомагати – це людська справа, тим паче, коли людина пам’ятає, що їй колись теж допомогли, - говорить наша гостя, котра ініціювала два польсько-українські проекти.
Добрий день, мене зовуть Ґражина Станішевська, - представляється гостя Української служби Польського радіо українською мовою. - Я полька, колишня депутатка польського парламенту та Європарламенту.
Два роки тому Ви ініціювали акцію «Посилка для України», вона тепер має назву «Польська сім’я – сім’ї українській».
Так, в цьому – увесь сенс цієї ініціативи. Перший наш крок був такий - вислати з Польщі вітальну посилку українській сім’ї. Ми хотіли знайти польські сім’ї, які би погодилися стати «опікунами» українських сімей, де хтось загинув на фронті або зазнав важкого поранення. Нам вдалося створити 120 таких польсько-українських партнерств. Переважна більшість поляків, котрі відгукнулися на наш заклик – це колишні «солідарнівці», опозиціонери в комуністичній Польщі. Вони досконало пам’ятають воєнний стан у Польщі 81-го року. Вони теж пам’ятають, як тоді до арештованих та інтернованих приходили посилки від звичайних людей з Франції, Німеччини, Голландії чи Англії. Я теж була інтернована, і до моєї родини теж приходили посилки. Пам’ятаю, мама тоді говорила, що такі жести дуже підримують, бо це сигнал – що ми не залишилися на самоті, і що влада нас не знищить, бо світ про нас знає.
Ви сказали, що вдалося створити 120 таких партнерств. У чому саме вони полягають?
Зазвичай, це посилки на Різдво. Частина польських сімей висилає теж посилки на Великдень, а маленька групка поляків, семеро осіб, запросили своїх підопічних на канікули до Польщі. Це тільки початок нашої ініціативи. Нам (я тепер координую акцію разом із Паулінкою, яка мені дуже допомагає) залежить на тому, щоб створити мережу контактів, співпраці, дружби між польськими та українськими сім’ями. Не на державному рівні, без пафосу і шуму, а просто щоби звичайні люди допомагали звичайним людям.
Історії цих звичайних людей Ви публікуєте на Фейсбуку. У час, коли ЗМІ інформують про війну в Україні тільки при нагоді загострення ситуації, це – постійне нагадування про те, що війна триває...
У Польщі немає майже жодної інформації про те, що в Україні триває війна. І коли стається така ситуація, як в Азовському морі, раптом всі пригадують – ой, так там ж іде війна... Тому наші історії про воїнів, котрі загинули на війні, і сім’ям котрим ми вислали ці посилки, нагадують про реальність війни. Це молоді чоловіки – 30, 40 і дуже рідко – 50 років. Вони загинули торік, цього року... А обставини загибелі та ситуація сімей, які залишилися без годувальника – дуже часто є драматичними.
Як Ви знаходите українські сім’ї, яким потрібна допомога, і як дізнаєтесь про їхні потреби?
У мене є координаторка, котра мешкає в Бучі. Це лікарка Ірина Головач, вона сама втратила на фронті чоловіка. Максим Ридзанич, позивний «Адам», був одним із командувачів «кіборгів», захисників Донецького аеропорту, загинув у березні 2015 року. Ірина, від нашого імені, дізнається від цих сімей, які в них потреби. Ірина вміє ставити запитання, тому що має такий досвід, як інші українські вдови. Вона завжди питає про потреби та про мрії. І одна така вдова, мама п’ятьох дітей, з якими вона мешкає в однокімнатній квартирі, сказала, що в неї все є, і що їй нічого не треба... Єдине – сушильна машина би придалася взимку, бо вже не сила дивитися на ті мотузки, протягнуті через усю кімнату. Ми знайшли одну польку з Варшави. Вона, з черги, розповіла про цю справу своїм колегам на роботі. І вдалося зібрати гроші на пральку з функцією сушки – краще щоб у цьому маленькому просторі було якомога менше меблів. Звісно, потім з’явилася проблема – як цю пральку перевезти. Але все завершилося дуже вдало, і день перед Різдвом наша сім’я отримала нову техніку, а діти – солодощі та подарунки.
Таких історій – багато. І хочу сказати, що наші польські «опікуни» дуже самовіддано допомагають. Один з таких «опікунів» – пан Збіґнєв Янечек з Лудзі. Він допомагає вдові з дитиною. Він мене колись запитав, з чого вдова Галина живе? «Бо ж, - каже, - посилки можна висилати, але вона повинна мати регулярне джерело прибутку». А пан Збіґнєв висилає посилки кожні два місяці. Отже, я дізналася, що Галина не має постійної праці, але вміє робит манікюр, і час від часу робить його вдома клієнткам. Натомість професійного спорядження не має. Пан Збіґнєв вирішив, що їй треба купити професійне спорядження для манікюру, вона повинна відкрити свою фірму і таким чином заробляти на життя, тому що коли посилки перестануть приходити, то Галині зуміє якось собі порадити в житті. І уявіть собі, він накупив Галині цього різноманітного обладнання, воно поїхало до Луцька, і жінка тепер робить професійний манікюр. Я навіть сьогодні дивилася на Фейсбуці відео з її роботами.
Таких історій – багато, Нашим слухачам раджу заглянути на Фейсбук, профіль «Rodzina Polska – Rodzinie Ukraińskije. Paczka dla Ukrainy». Але тепер я би хотіла запитати про другий Ваш проект, котрий пов’язаний із першим, – це фонд «Калина», який діє півроку.
Фонд «Калина» діє від серпня, тоді ми його зареєстрували. Тепер фонд виплачує дві стипендії. А з попереднім проектом ідея фонду пов’язана так: одна вдова, коли її запитали, що вам потрібно, теж відповіла – нічого, у нас все є. Але було одне «але». Їй дуже залежало на тому, щоби донька вчилася у Варшаві - такою була мрія її чоловіка. Ви знаєте, усі сім’ї виконують бажання, мрії чоловіків, котрі загинули на фронті. А батько нашої стипендистки Наталії Буслаєвої мріяв про те, щоби його донька вчилася «в Європі». Оскільки найближча «Європа» починається за українсько-польським кордоном, а Польща, на переконання батька, це країна позитивно налаштована і до українців, і до України, вирішено, що дівчина буде вчитися у Варшаві. Вона вибрала соціологічний факультет в Університеті імені Стефана Вишинського. Нині Наталія вже на другому курсі, але треба сказати, що перший курс був для неї дуже важким. Добре, що дівчині допомогло Об’єднання українців у Польщі. А тепер нам вдалося організувати їй стипендію, і Наталія отримує її щомісяця. Я запитала нашу координаторку Ірину, чи таких сімей, таких дітей є більше, і вона відповіла, що принаймні кільканадцять. Тому ми і вирішили заснувати цей фонд «Калина», котрий допомагатиме таким дітям здобувати освіту.
А другу стипендію ми виплачуємо польському науковцю українського походження. Це історик доктор Євген Місило, він походить з родини, виселеної в рамках операції «Вісла», і науково займається цією темою. На жаль, через сферу своїх наукових зацікавлень, він має проблеми. Після публікації першої книжки про операцію «Вісла» його звільнили з Інституту літературних досліджень. І пан Євген Місило їздив на Захід на заробітки. Тепер Євген Місило працює над двома публікаціями про Табір праці в Явожні. Це табір праці, створений комуністичною владою Польщі після Другої світової війни. Тут в нелюдських умовах ув’язнювали українців, німців та сілезців. Варто щоби такі публікації у Польщі з’являлися, варто, щоби ми тут у Польщі усвідомлювали якою була наша власна історія та наше минуле. Завдяки цьому зможемо мудріше приймати сьогоднішні рішення з думкою про майбутнє.
Чи кожен може підтримати Ваших стипендіатів, теперішніх і майбутніх?
Так, ми будемо дуже вдячні за підтримку. Нас можна знайти на Фейсбуку, напишіть латинкою «kalyna», і побачите усі координати. Ми з усіма благодійниками утримуємо зв’язок, їхні імена завжди згадуються при нагоді інформування про стипендії. Гадаю, що таким чином ми, поляки, можемо показати, що у Польщі є громадянське суспільство, яке помічає проблеми наших сусідів, помічає теж власні проблеми, і вміє відповідно на це реагувати.
Запрошую послухати звуковий файл розмови
Яна Стемпнєвич